І знову Страйк піднявся до дверей, а Робін йшла за ним, почуваючись дурнувато.

— Я тут думав, чи не помилився він будинком, але перед номером 177 стоїть червоний контейнер для сміття. Паранджа пройшла б до дверей просто за ним, тож легко було б визначити...

Двері відчинилися.

— Я можу вам чимось допомогти? — спитав інтелігентний чоловік в окулярах з товстими скельцями.

Страйк заходився вибачатися — мовляв, помилилися будинком,— а рудий поліціянт прокричав щось нерозбірливе від будинку номер 179. Ніхто не зреагував, і тоді він переліз через стрічку, яка перекривала вхід на територію, і побіг до них.

— Той чоловік,— не до ладу закричав він, тицяючи пальцем у бік Страйка,— не з поліції!

— Він такого і не казав,— трохи здивувався чоловік в окулярах.

— Гадаю, тут ми закінчили,— мовив Страйк до Робін.

— А ти не боїшся,— спитала Робін, коли вони йшли назад до станції метро, дещо потішені, але головно раді чимшвидше залишити місце злочину,— що твоєму Другу Анстису не сподобається, що ти отак вештаєшся навколо місця злочину?

— Гадаю, він не зрадіє,— відповів Страйк, виглядаючи камери спостереження,— але я не підписувався радувати Анстиса.

— З його боку було дуже люб’язно надати тобі матеріали слідства,— сказала Робін.

— Він це зробив, щоб мене віднадити від справи. Гадає, що все вказує на Леонору. Біда в тому, що наразі так воно і є.

Вулицею щільно тягнулися машини, на які дивилася єдина помічена Страйком камера, але було чимало бічних вуличок, на які могла звернути людина у Квайновому тірольському плащі чи в паранджі, щоб не потрапити на очі комусь обізнаному.

Страйк узяв дві кави в кав’ярні «Метро» в приміщенні станції, а потім вони перетнули горохово-зелене фойє і поїхали в бік «Вест-Бромптону».

— Слід мати на увазі,— сказав Страйк, поки вони чекали на пересадку на «Ерлз-корті» (Робін помітила, що Страйк усю вагу переносить на здорову ногу),— що Квайн зник п’ятого. В ніч Гая Фокса.

— О Боже, так! — погодилася Робін.

— Спалахи, вибухи,— мовив Страйк, швидко допиваючи каву, щоб паперянка спорожніла на час, коли треба бути йти; він не думав, що здатен буде утримати і себе, і каву в рівновазі на ковзкій мокрій підлозі.— Всюди феєрверки, все відвертає увагу. Не дивно, що ніхто не помітив, як того вечора в будинок заходить фігура у плащі.

— Тобто Квайн?

— Необов’язково.

Робін з хвилину поміркувала над цим.

— Гадаєш, старий з книгарні збрехав про те, що бачив Квайна восьмого?

— Не знаю,— відповів Страйк.— Зарано робити висновки, правда?

І зрозумів, що й сам вважає саме так. Раптова активність навколо покинутого будинку п’ятого й четвертого навіювала певні думки.

— Дивно, на які речі звертають увагу люди,— сказала Робін, поки вони піднімалися червоно-зеленими сходами на «Вест-Бромптон»; Страйк кривився щоразу, як ступав на праву ногу.— Пам’ять така дивна штука...

Страйк раптом відчув пекучий біль у коліні й важко оперся на поруччя мосту над коліями. Чоловік у костюмі, який ішов слідом, нетерпляче вилаявся, виявивши цю несподівану й чималу перепону, а Робін пройшла, говорячи, ще кілька кроків, перш ніж зрозуміла, що Страйка немає поруч. Вона побігла до нього і виявила його блідим і пітним; він висів на поруччі, змушуючи пасажирів обходити його.

— Щось хруснуло,— промовив він крізь стиснені зуби,— у коліні. Чорт... чорт!

— Візьмемо таксі.

— За такої погоди нічого не зловимо.

— Тоді спускаймося назад і поїхали до офісу.

— Ні, я хочу...

Ніколи раніше він не відчував так гостро нестачу ресурсів, як у цю мить, коли стояв на залізному мереживі мосту під скляним склепінням, на яке осідав сніг. Раніше він завжди мав машину. Міг викликати до себе свідків. Був детективом з відділу спеціальних розслідувань — мав контроль, мав владу.

— Якщо хочеш, то треба таксі,— твердо сказала Робін.— До Ліллі-роуд звідси йти довго. У тебе немає...

Вона завагалася. Про інвалідність Страйка вони згадували хіба що у вигляді натяків.

— У тебе немає ціпка?

— На жаль, немає,— неслухняними губами вимовив Страйк. Який був сенс прикидатися? Йому страшно було йти навіть до кінця мосту.

— Добудемо,— сказала Робін.— В аптеках часом продають.

І додала після секундного вагання:

— Обіприся на мене.

— Я надто важкий.

— Та тільки задля рівноваги. Буду тобі за ціпок. Ну ж бо,— твердо сказала вона.

Страйк обійняв її за плечі, й вони повільно перетнули міст і зупинилися біля виходу. Снігопад поки що припинився, але стало ніби ще холодніше.

— Чого тут немає де сісти? — гнівно роззирнулася Робін.

— Вітаю в моєму світі,— відповів Страйк, який прибрав руку з її плечей, щойно вони спинилися.

— Як гадаєш, що з нею? — спитала Робін, дивлячись на його праву ногу.

— Не знаю. Зранку вся набрякла. Мабуть, не варто було чіпляти протез, треба було взяти милиці.

— Ну, ми не можемо отак шкандибати до Ліллі-роуд під таким снігопадом. Візьмемо таксі, поїдеш назад до офісу...

— Ні, я хочу щось робити! — розсердився Страйк.— Анстис упевнений, що це Леонора. А це не вона.

Від такого болю все звелося до голої суті.

— Добре,— сказала Робін.— Тоді розділимося. Поїдеш на таксі сам. Гаразд? Домовилися? — наполегливо додала вона.

— Добре,— здався Страйк.— Підеш до Клемент-Аттлі-корту.

— Що я шукаю?

— Камери. Місця, де можна сховати одяг і нутрощі. Якщо їх узяла Кент, то не могла сховати в себе в квартирі — нутрощі смердять. Зроби фото на телефон — будь-чого, що видасться корисним...— Страйк говорив, і все це здавалося йому жалюгідним, дрібним, але щось треба було зробити. Чомусь він повсякчас згадував Орландо — її широку порожню усмішку й іграшкового орангутанга.

— А що далі? — спитала Робін.

— їдь на Сассекс-стріт,— відповів, секунду поміркувавши, Страйк.— Там зроби те саме. Тоді подзвони мені й зустрінемося. Дай мені також адреси Тассел і Вальдгрейва.

Робін простягнула йому папірець.

— Піду зловлю тобі таксі.

І не встиг він сказати «дякую», як вона вже вийшла на холод.

На щастя, Страйк мав у гаманці п’ятсот фунтів готівкою — плату за напад на підлітка. Він сказав водію таксі везти його на Фулгем-Пелес-роуд, де мешкала Елізабет Тассел; Страйк стежив за маршрутом і мав би дістатися туди хвилини за чотири, якби не помітив аптеку. Він попросив водія спинитися, зайшов туди і вийшов, ступаючи уже помітно легше завдяки ціпку.

За його підрахунками, жінка в добрій формі дійшла б сюди пішки десь за півгодини. Елізабет Тассел мешкала далі від місця злочину, ніж Кетрин Кент, але Страйк, який досить непогано знав ці місця, був упевнений, що вона могла скористатися провулками, де немає камер, і навіть на машині уникнути спостереження.

Цієї похмурої зимової днини її оселя здавалася незугарною й пошарпаною.

Вікторіанський особняк червоної цегли — але не такий примхливий і величний, як будинок на Тальгарт-роуд — стояв на розі, оточений промоклим садком, де все затінювали кущі золотого дощу. З неба знову сипалася мжичка; Страйк стояв під нею, зазираючи за ворота садка, і затуляв рукою цигарку, щоб не згасла. Садок оточував будинок і спереду, і ззаду, і темні кущі, які трусилися від крижаних опадів, добре загороджували його від цікавих поглядів. Верхні вікна будинку дивилися на цвинтар: безрадісне видовище за місяць до середзим’я; голі дерева тягнули в біле небо кістляві руки, старі надгробки простягалися до самого обрію.

Чи можна було уявити Елізабет Тассел — в елегантному чорному костюмі, з червоною помадою і неприхованим гнівом на Оуена Квайна,— яка повертається під покровом темряви, заплямована кров’ю й кислотою, і несе повну торбу нутрощів?