— Можеш додати ще щось корисне? — спитав Анстис, випростуючись.

— Так,— відповів Страйк.— Я не думаю, що це зробила його дружина.

Анстис поглянув на Страйка з цікавістю і не без теплоти. Страйк був хрещеним батьком сина, який народився в Анстиса за два дні до того, як вони обоє підірвалися у «вікінгу». Тимоті Корморана Анстиса Страйк бачив кілька разів, і враження малий на нього не справив.

— Гаразд, Бобе, підписуй, і я відвезу тебе додому.

Страйк уважно прочитав свідчення, в декількох місцях не відмовив собі в задоволенні виправити орфографію детектива Раулінз, і зітхнув.

Коли вони з Анстисом коридором ішли до ліфта (Страйкове коліно боліло й протестувало), задзвонив мобільний.

— Корморан Страйк? Це я, Леонора,— сказала вона майже тим самим тоном, що й зазвичай, хіба трохи не настільки беземоційним.

Страйк жестом показав Анстису, що в ліфт поки що не заходитиме, і відійшов від нього вбік, до великого вікна, за яким звивалися під нескінченним дощем вервечки машин.

— До вас приходила поліція? — спитав він.

— Так, я зараз із ними.

— Леоноро, я глибоко вам співчуваю.

— Ти сам у нормі? — грубо спитала вона.

— Я? — здивувався Страйк.— Зі мною все добре.

— Вони там тебе не дуже пресують? Мені сказали, ти на допиті. Я їм одразу пояснила, що ти пішов шукати Оуена, бо то я тебе попросила, нема за що тебе арештовувати.

— Мене ніхто не арештовував,— пояснив Страйк.— Я просто давав свідчення.

— Та тебе стільки часу протримали.

— Але звідки ви знаєте, скільки мене...

— Так я тут,— відповіла Леонора.— Внизу, у фойє. Хочу з тобою зустрітися, попросила їх мене сюди привезти.

Вражений Страйк, у порожньому шлунку якого було тільки віскі, спитав перше, що спало на думку:

— А хто лишився з Орландо?

— Една,— відповіла Леонора, прийнявши турботу Страйка про її доньку як належне.— Коли тебе випустять?

— Я вже виходжу,— відповів Страйк.

— Хто то? — спитав Анстис, коли Страйк повісив слухавку.— Шарлотта про тебе непокоїться?

— Господи, та ні,— озвався Страйк, і вони обоє зайшли в ліфт. Він геть забув, що так і не розповів Анстису про розрив з Шарлоттою. Анстис, друг з поліції, перебував у середовищі, куди не доходили плітки.— Ми розійшлися. Кілька місяців тому.

— Правда? Оце так,— сказав Анстис, щиро засмутившись; ліфт поїхав униз. Але Страйк гадав, що почасти Анстис замутився через себе. Серед Страйкових друзів він найбільше захоплювався Шарлоттою, її неймовірною красою, її непристойним сміхом. «І Шарлотту приводь»,— багато разів казав Анстис після того, як обоє вони звільнилися від шпиталю й армії і повернулися до рідного міста.

Страйк інстинктивно хотів захистити Леонору від Анстиса, але це було неможливо. Відчинися двері ліфта, й ось вона: худа, схожа на мишу, з забраним гребенями тонким волоссям; вона ніби вийшла в домашніх капцях, хоча на ногах мала потерті чорні черевики. Обабіч Леонори стояло двоє поліціянтів — одна з них жінка,— які, вочевидь, і принесли новину про смерть Квайна, а тоді привезли Леонору сюди. З того, які обережні погляди поліціянти кидали на Анстиса, Страйк виснував, що Леонора їх здивувала; що її реакція на новину про смерть чоловіка видалася їм незвичайною.

З сухими очима, практична, Леонора сприйняла появу Страйка з полегшенням.

— Ну нарешті,— сказала вона.— Чого тебе стільки протримали?

Анстис із цікавістю подивився на неї, але Страйк не став їх знайомити.

— Ходімо ось туди,— запропонував він, указуючи на лаву під стіною. Кульгаючи в бік лави поруч з Леонорою, він відчував, що троє поліціянтів ідуть за ними.

— Як ви? — спитав Страйк у неї, частково сподіваючись, що вона виявить розпач і таким чином удовольнить цікавих.

— Не знаю,— відповіла Леонора, опускаючись на пластикове сидіння.— Не можу в це повірити. В житті не подумала б, що він туди піде, дурник сердешний. Мабуть, якийсь бандит вліз у будинок і вбив його. От чого було не поїхати до готелю, як завжди, га?

Отже, розповіли їй небагато. Страйк подумав, що Леонора шокована глибше, ніж можна було виснувати з її вигляду,— глибше, ніж усвідомлювала сама. Те, що вона приїхала до нього, видавалося вчинком спантеличеної людини, яка не знала, що робити, крім як звернутися до когось, хто мав їй допомагати.

— Вас відвезти додому? — спитав Страйк.

— Та гадаю, вони мене самі відвезуть,— відповіла Леонора з тією самою незворушною упевненістю, з якою заявляла, що послуги Страйка оплатить Елізабет Тассел.— Я просто хотіла пересвідчитися, що з тобою все добре і що ти не потрапив через мене в халепу, і ще спитати, чи будеш ти й надалі на мене працювати.

— Надалі працювати на вас? — перепитав Страйк.

На якусь мить він засумнівався в тому, чи зрозуміла Леонора, що трапилося, чи не гадає, що Квайн ще десь є і його можна знайти. Чи не приховувала її ексцентричність більш серйозного, фундаментального когнітивного розладу?

— Вони гадають, я щось про це знаю,— відповіла Леонора.— Я ж бачу.

Страйк мало не сказав: «Упевнений, що це не так»,— але то було би брехнею. Він чудово розумів, що Леонора — дружина бездарного й зрадливого чоловіка, яка десять днів не зверталася до поліції, а потім демонстративно пішла до нього, яка мала ключ до порожнього будинку, де знайшли тіло цього чоловіка, яка, понад сумнів, могла заскочити його зненацька,— буде найпершою підозрюваною. І все одно Страйк запитав:

— Чому ви так гадаєте?

— Я бачу,— повторила вона.— Вони так зі мною говорять. Сказали, що хочуть оглянути наш будинок, його кабінет.

То була стандартна процедура, але Страйк розумів, що Леонора сприймає це як вторгнення, загрозу.

— Орландо знає, що сталося? — спитав він.

— Я їй сказала, але сумніваюся, що вона розуміє,— відповіла Леонора, і вперше він побачив у її очах сльози.— Вона вже каже: «Як містер Каведлик» (то наш кіт, його збила машина), але я не знаю, чи розуміє вона, чи усвідомлює. З Орландо ніколи не вгадаєш. Я їй сказала, що батька вбили. В голові не вкладається.

Запала коротка пауза, і Страйк занепокоївся, чи не тхне від нього віскі.

— Будеш на мене працювати й надалі? — прямо спитала в нього Леонора.— Ти кращий за них, саме тому я, власне, до тебе пішла. Будеш?

— Так,— відповів Страйк.

— Бо я ж бачу, вони думають, що я тут якось доклала руку,— повторила Леонора, підводячись,— із того, як вони зі мною розмовляють.

Вона щільніше запнулася в пальто.

— Треба мені повертатися до Орландо. Рада, що з тобою все гаразд.

Леонора попленталася до свого супроводу. Поліціянтка, здавалося, була в шоці від того, що її мають за таксі, але глянула на Анстиса і погодилася відвезти Леонору додому.

— Що це в біса було? — спитав Анстис, коли обидві жінки не могли вже його чути.

— Вона переймалася, чи не арештували ви мене.

— Трохи ексцентрична пані, так?

— Трішки є.

— Ти ж їй нічого не розповів? — спитав Анстис.

— Ні,— озвався Страйк, якого це питання обурило. Він знав, що не можна передавати інформацію про місце злочину підозрюваним.

— Будь обережний, Бобе,— не до ладу сказав Анстис, і крізь обертові двері вони вийшли в дощову ніч.— Не лізь під ноги. Йдеться про вбивство, а в наших місцях у тебе друзів небагацько.

— Популярність переоцінюють. Слухай, я візьму таксі... Ні,— рішуче відкинув Страйк протести Анстиса.— Я ще покурю, а тоді поїду. Дякую тобі, Риче. За все.

Вони потиснули руки; Страйк підняв комір, щоб захистися від дощу, і побрів, трохи кульгаючи, темним тротуаром. Він був майже однаково радий як здихатися Анстиса, так і нарешті зробити першу солодку затяжку.