— Чому?

— Тому що вона, вочевидь, чи то погано прочитала той текст, чи не до кінця. Десь за дві години після того, як рукопис приїхав, я отримав від неї перелякане повідомлення. «Крісе, сталася помилка, я надіслала не той рукопис. Будь ласка, не читай його, а відправ мені негайно, я в офісі та прийму його». В житті не чув від Ліз Тассел такого тону. Це зазвичай страшна жінка. Дорослі чоловіки від неї трусяться.

— І ви повернули рукопис?

— Звісно, що ні,— відповів Фішер.— Цілу суботу його читав.

— І? — спитав Страйк.

— Вам що, ніхто не сказав?

— Чого не сказав?

— Не сказав, що там,— відповів Фішер.— Що він накоїв. — Та що він накоїв?

Усмішка Фішера згасла. Він відставив каву.

— Мене попередили,— сказав він,— попередили найкращі юристи Лондона, щоб я цієї інформації не розголошував.

— А на кого юристи працюють? — спитав Страйк. Коли Фішер не відповів, додав: — Ну, крім Чарда і Фенкорта?

— Там тільки Чард,— сказав Фішер, легко потрапляючи в розставлену Страйком пастку.— Хоча на місці Оуена я більше переймався б через Фенкорта. Він може бути тим ще паскудником. Образ не забуває. Тільки не цитуйте мене,— поспішно додав він.

— А цей ваш Чард? — спитав Страйк, намацуючи шлях у напівтемряві.

— Денієл Чард, виконавчий директор «Ропер-Чарду»,— пояснив Фішер трохи нетерпляче.— Не розумію, що собі думав Оуен, коли отак підставляв людину, яка видає його книжки, але Оуен є Оуен. Такого зарозумілого паскудника я в житті не бачив. Видно, вирішив, що може змалювати Чарда у вигляді...

Фішер нервово засміявся і замовк.

— Я сам собі ворог. Скажімо так, я здивований, що навіть Оуен вирішив, що йому таке минеться. Може, у нього жижки затрусилися, коли він уторопав, що всі чудово зрозуміли його натяки, тому й утік.

— Там якийсь наклеп, так? — спитав Страйк.

— Художня література — це така собі сіра зона, еге ж? — мовив Фішер.— Якщо сказати правду в гротесковій формі... тобто, я ні на що таке не натякаю,— поспіхом додав він,— то Оуен стверджує, що це правда. Буквальною правдою воно бути не може. Але всі впізнавані; він купу людей змалював дуже дотепно... В цілому схоже на ранні речі Фенкорта. Кров, кишки і таємничі символи... подеколи незрозуміло, до чого це він, але хочеться знати: що там у мішку, що в полум’ї?

— Що в...

— Не зважайте — це з роману. Вам Леонора про це все не казала?

— Ні,— відповів Страйк.

— Предивно,— зронив Крістіан Фішер,— вона мусила б знати. Я собі гадав, що Квайн з тих письменників, які за обідом читають рідним лекції про свою роботу.

— Чому ви думали, що Фенкорт може найняти приватного детектива, коли ще не знали, що Квайн зник?

Фішер знизав плечима.

— Сам не знаю. Подумав: один з них міг захотіти дізнатися, що саме робитиме Квайн з книжкою, щоб його зупинити чи попередити нового видавця, що з ним будуть судитися. А може, хотіли щось накопати на Оуена — пригостити його власними ліками.

— І ви тому захотіли зі мною зустрітися? — спитав Страйк.— У вас щось є на Квайна?

— Ні,— засміявся Фішер.— Я просто дуже цікавий. Хотів знати, що відбувається.

Він глянув на годинник, розгорнув перед собою книжку і сів на краєчок стільця. Страйк зрозумів натяк.

— Дякую, що приділили мені час,— сказав він, підводячись.— Якщо матимете звістку від Оуена Квайна, повідомте мене, гаразд?

Він дав Фішеру візитівку. Обходячи стіл, щоб випустити Страйка, Фішер у неї вчитався.

— Корморан Страйк... Страйк... Якесь знайоме ім’я...

Тут до нього дійшло. Фішер умить оживився, ніби йому перезарядили батарейку.

— Чорт забирай, та ви ж — детектив Лули Лендрі!

Страйк знав, що тепер може сісти, попросити латте і ще на годину отримати повну увагу Фішера. Натомість він дружньо, але твердо попрощався і за кілька хвилин сам-один вийшов на холодну затуманену вулицю.

Почувши по телефону, що її чоловік, виявляється, не в будинку для письменників, Леонора Квайн занепокоїлася.

— Та де ж він тоді? — спитала вона ніби не стільки у Страйка, скільки в себе.

— А куди він зазвичай іде з дому? — спитав Страйк.

— До готелів,— відповіла Леонора,— і ще одного разу жив у якоїсь жінки, але тепер вони не спілкуються... Орландо,— різко сказала вона не в слухавку,— поклади його, це моє. Я сказала, це моє... Що? — голосно мовила вона вже Страйкові у вухо.

— Я нічого не сказав. Ви хочете, щоб я далі шукав вашого чоловіка?

— Та звісно, що хочу, хто же ще його знайде? Я не можу лишити Орландо. Спитайте в Ліз Тассел, де він. Вона раніше його

знаходила. «Гілтон»,— раптом додала Леонора.— Він одного разу зупинився в готелі «Гілтон».

— У котрому саме?

— Не знаю, спитайте Ліз. Це через неї він пішов, тож хай допоможе його повернути. На мої дзвінки вона не відповідає. Орландо, облиш його.

— У вас є ще думки про те, де він може бути?

— Ні, а інакше б я там і спитала, ні? — різко озвалася Леонора.— Ви детектив — ви і знайдіть його! Орландо!

— Місіс Квайн, у нас...

— Називайте мене Леонорою.

— Леоноро, нам потрібно зважити на ту можливість, що ваш чоловік міг заподіяти собі шкоду. Ми б знайшли його швидше,— тут Страйкові довелося підвищити голос, щоб перекричати гамір на тому боці розмови,— якби залучили до справи поліцію.

— Не хочу. Я їм дзвонила, коли він зник на тиждень, він знайшовся в подружки, і вони не зраділи. Та й він розсердиться, якщо я знову так вчиню. І в будь-якому разі Оуен не став би... Орландо, облиш його!

— Поліція зможе ефективнішим чином поширити його фото і...

— Я просто хочу, щоб він тихенько повернувся додому. Ну чому ні? — жалісно додала вона.— Він мав удосталь часу, щоб заспокоїтися.

— Ви читали нову книжку свого чоловіка? — спитав Страйк.

— Ні. Я завжди чекаю, поки він закінчить, а потім читаю зі справжньою обкладинкою і всім таким.

— Він вам щось про неї розповідав?

— Ні, він не любить говорити про роботу, поки... Орландо, облиш його!

Страйк не знав, випадково вона повісила слухавку чи ні.

Ранковий туман розвіявся. У вікна кабінету бризнув дощ. Ось-ось мала з’явитися клієнтка — ще одна жінка в процесі розлучення, яка хотіла знати, чи не ховає її майбутній колишній чоловік якихось активів.

— Робін,— сказав Страйк, вийшовши з кабінету,— не роздрукуєш мені фото Оуена Квайна з інтернету, якщо знайдеш? І подзвони його агентці, Елізабет Тассел, і спитай, чи не проти вона відповісти на кілька коротких запитань.

Він уже зібрався зайти назад, аж тут згадав ще дещо.

— І погугли для мене, що означає «бомбікс морі».

— Воно якось латиною пишеться?

— Бог знає,— відповів Страйк.

Майбутня вільна жінка приїхала вчасно — об одинадцятій тридцять. Це була підозріло молода на вигляд жінка за сорок, легковажно-чарівлива й оповита мускусними пахощами, від яких офіс щоразу здавався Робін тіснішим. Страйк зник з нею в кабінеті, і протягом двох годин Робін чула лише їхні голоси — то тихіші, то гучніші — на фоні шурхоту дощу та клацання клавіш під власними пальцями; спокійні, сумирні звуки. Робін була звична чути з кабінету Страйка плач, крик і скандал. Найбільш зловісною була раптова тиша — як-от коли один клієнт буквально знепритомнів (і, як дізналися пізніше, отримав мікроінфаркт), побачивши фото дружини з коханцем, які Страйк зробив через довгофокусний об’єктив.

Коли Страйк з клієнткою нарешті вийшли і клієнтка багатослівно розпрощалася з ним, Робін передала босові велике фото Оуена Квайна, знайдене на сайті Літературного фестивалю у Баті.

— Ісусе Христе! — тільки й сказав Страйк.

Оуен Квайн був великий, блідий, огрядний чоловік років шістдесятьох, з неохайним жовтувато-білявим волоссям і гострою борідкою, мов на портретах Ван Дайка. Очі в нього були ніби різного кольору, і погляд здавався дивно пильним. Позуючи для фото, він загорнувся в якийсь тірольський плащ і надягнув трикутного капелюха з пір’ям.