— Бобе?

— Анстисе, не знаю, чи ти ще не в курсі сам, але тобі потрібно дещо знати. Останній роман Квайна містить опис його вбивства.

— Ану повтори?

Страйк пояснив детальніше. З короткої паузи після того, як він закінчив говорити, він зробив висновок, що Анстис цієї інформації ще не мав.

— Бобе, мені потрібна копія цього рукопису. Якщо я пришлю когось, ти...

— Дай мені три чверті години,— відповів Страйк.

Він ще стояв над ксероксом, коли прибула його брюнетка-клієнтка.

— А де ваша секретарка? — були її перші слова, кокетливо-позірний подив — ніби вона була впевнена, що Страйк навмисно влаштував так, щоб вони лишилися в офісі самі.

— Захворіла. Діарея, блювота,— безжально відповів Страйк.— Почнімо?

Пізно ввечері того самого дня Страйк сам-один сидів за столом. Надворі гуркотіли під дощем машини, а він однією рукою їв сінгапурську локшину, а другою писав собі список. Решту роботи на день було зроблено, і він міг повністю присвятити свою увагу вбивству Оуена Квайна; гострим нерозбірливим почерком Страйк записував порядок подальших дій. Біля деяких пунктів він ставив літеру «А» на позначення Анстиса, і навіть якби Страйкові спало на думку, що комусь таке могло здатися зверхністю з його боку чи фантазіями, що приватний детектив без жодної влади над розслідуванням може делегувати завдання поліціянту, йому це проблемою не здавалося.

Страйк працював з Анстисом у Афганістані й був не надто високої думки про здібності детектива поліції. Він вважав Анстиса компетентним, але позбавленим уяви: той міг ефективно розпізнавати знайомі схеми й чудово відстежував очевидне. Страйк ставився до цих рис без презирства — очевидна відповідь, як правило, і виявляється істинною, а методичне викреслювання пунктів списку допомагало це довести,— але це вбивство було продумане, дивне, садистське та гротескне, натхненне літературою і виконане цілком безжально. Чи здатен Анстис осягнути розум, який виплекав план убивства на хворобливому ґрунті уяви самого Квайна?

Задзвонив, пронизуючи тишу, мобільний. Тільки приклавши телефон до вуха і почувши голос Леонори Квайн, Страйк зрозумів, що сподівався почути Робін.

— Як ви? — спитав він.

— У мене тут поліція,— відповіла вона, одразу відкидаючи всі прийняті суспільством люб’язності.— Обшукали кабінет Оуена. Я була проти, але Една сказала, що так треба. Ну от що — не можна не займати нас після того, що трапилося?

— Для обшуку є підстави,— пояснив Страйк.— У кабінеті Оуена може знайтися щось таке, що наведе на вбивцю.

— Наприклад?

— Не знаю,— терпляче відповів Страйк,— але гадаю, що Една має рацію. Ви правильно зробили, що впустили їх.

У відповідь — тиша.

— Ви ще там? — спитав Страйк.

— Так,— озвалася Леонора,— і вони оце замкнули кабінет, щоб я не могла туди увійти. І планують повернутися. Мені не подобається їхня присутність. Орландо це теж не подобається. Один з них,— Леонора явно обурилася,— спитав, чи не хочу я трохи пожити десь в іншому місці. «Ні, не хочу»,— сказала на це я. Орландо ніколи не жила в інших місцях, вона цього не подужає. Нікуди я не поїду.

— Поліція не казала, що вас планують допитати?

— Ні,— відповіла Леонора.— Мене тільки спитали, чи можна їм у кабінет.

— Добре. Якщо вони захочуть поставити вам питання...

— То без адвоката з ними не розмовляти. Це мені Една порадила.

— Нічого, якщо я завтра зранку до вас заїду?

— Нормально,— Леонора ніби зраділа.— Приїжджай десь о десятій, раніше мені треба буде вийти в крамницю. Весь день довелося тут сидіти. Не могла ж я дозволити, щоб вони нишпорили в будинку без мене.

Страйк поклав слухавку і знову подумав, що манери Леонори навряд чи викличуть у поліції симпатію до неї. Чи роздивиться Анстис — як роздивився Страйк,— що певна тугодумність Леонори, її нездатність поводитися «як слід» про людське око, її вперте небажання бачити те, чого вона не хоче бачити (мабуть, саме ті якості, завдяки яким вона стільки років витримувала життя з Квайном), завадили б їй стати його вбивцею? Чи її ексцентричність, відмова горювати як годиться через вроджену — і, мабуть, нерозумну — чесність якраз і роздмухають підозру, якою вже повниться буденна уява Анстиса, а інші варіанти буде викреслено?

До своїх нотаток Страйк повернувся з майже нервовою енергійністю, хоча лівою рукою і далі нагрібав і відправляв у рот їжу. Думки приходили швидко, зв’язно: він записував питання, на які хотів мати відповіді, місця, які планував вивчити, сліди, які треба було розвідати. То був план дій для нього самого і спосіб підштовхнути Анстиса у правильному напрямі, розплющити йому очі на той факт, що не завжди вбивця чоловіка — дружина, навіть якщо чоловік той був бездарний, ненадійний, невірний.

Нарешті Страйк відклав ручку, в два прийоми прикінчив локшину і прибрав зі столу. Свої записи він поклав у картонну папку, яка мала на корінці ім’я «Оуен Квайн», спершу закресливши слово «зникнення» і дописавши натомість «убивство». Страйк вимкнув світло й уже зачиняв скляні двері, аж тут йому дещо спало на думку, і він повернувся до комп’ютера Робін.

І ось воно — на сайті «Бі-бі-сі». Звісно, не новина для першої шпальти, бо хай що собі там думав Квайн, знаменитий він не був. Звістка про його смерть знайшлася за три статті після основної новини — що ЄС узгодив заходи щодо виведення Республіки Ірландії з кризи.

У будинку на Тальгарт-роуд (Лондон) знайшли тіло, вірогідно, письменника Оуена Квайна, 58 років. На основі знахідки, зробленої вчора другом родини, поліція розпочала слідство.

Не було ні фото Квайна в його тірольському плащі, ні відомостей про страшні речі, які зробили з тілом. Але все тільки починається; часу ще повно.

Піднявшись до квартири, Страйк відчув страшну втому. Він усівся на ліжко і потер очі, тоді аж упав на нього — одягнений, з незнятим протезом. Його опосіли думки, які раніше вдавалося відганяти...

Чому він не повідомив поліції, що Квайна немає майже два тижні? Чому не спало йому на думку, що Квайна могли вбити? Він мав відповіді на ці питання — слушні, раціональні питання, коли їх поставила детектив Раулінз, але відповісти самому собі виявилося набагато важче.

Не треба було діставати телефон, щоб поглянути на тіло Квайна. Видіння того зв’язаного й зогнилого трупа ніби випалили у Страйка на зіницях. Скільки хитрості, ненависті й збоченості знадобилося, щоб утілити хворобливі фантазії Квайна в реальність? Що за людина здатна розрізати іншу людину, облити кислотою, випатрати і розставити тарілки навколо спорожненого тіла?

Страйк не міг позбутися ірраціональної упевненості в тому, що мусив якось занюхати ту сцену здалеку — мов птах-стерв’ятник, яким його навчили бути. Як він — зі своїм колись таким знаменитим чуттям на все дивне, небезпечне, підозріле — не здогадався, що галасливий, схильний до драми

й самореклами Квайн не показувався надто довго й надто довго мовчав?

«Тому що нещасний дурень мав звичку кричати „Вовк!“... і тому що я геть виснажений...»

Страйк перевернувся на ліжку, піднявся і пішов до ванної, але його думки раз у раз поверталися до тіла: розчахнутий тулуб, випалені очі. Вбивця ходив навколо понівеченого трупа, коли той ще спливав кров’ю — можливо, луна від криків Квайна під склепінням майстерні тільки-но змовкла — й акуратно поправляв виделки... і було ще одне питання у список: чи чули сусіди бодай щось, коли Квайн конав?

Страйк урешті-решт влігся в ліжко, затулив очі великою волохатою рукою і дослухався до власних думок, які все смикали його, мов двійник-трудоголік, що ніяк не вгамується. Судмедексперти вже мали більше доби. Навіть якщо результатів аналізів ще немає, якоїсь думки вони вже дійшли. Треба подзвонити Анстису, спитати, що вони кажуть...