— Я — Робін,— усміхнулася до неї Робін.

— Робін — це назва пташки-малинівки,— негайно озвалася Орландо,— А Додо — це пташка-дронт.

— Її так мама з татом називали,— пояснила Една.

— Ми з тобою обидві — пташки,— сказала Робін. Орландо якийсь час дивилася на неї, тоді мовчки встала і вийшла.

Една тяжко зітхнула.

— Вона повсякчас ображається. Ніколи не вгадаєш, що саме...

Але Орландо повернулася з олівцями й альбомом з корінцем-спіралькою; Страйк був упевнений, що це все дівчині купила Една, щоб якось підтримати. Орландо сіла за стіл і всміхнулася до Робін мило й відкрито, від чого тій чомусь стало сумно.

— Я тобі намалюю малинівку,— оголосила Орландо.

— Чудово,— відповіла Робін.

Орландо заходилася малювати, висолопивши язика. Робін мовчки спостерігала за народженням малюнка. Відчувши, що Робін уже встановила з Орландо кращий контакт, ніж вдалося йому, Страйк їв шоколадне печиво, яким його пригостила Една, і провадив з нею ввічливу розмову про сніг.

Нарешті Орландо закінчила малюнок, вирвала сторінку з альбому й посунула до Робін.

— Дуже гарно! — просяяла та.— Шкода, що я не можу намалювати тобі додо — я геть не вмію малювати...— (Страйк знав, що це неправда; він бачив, як вона знічев’я малювала на папірцях).— Але щось я тобі подарувати повинна.

Вона заходилася копирсатися в сумці. Орландо захоплено спостерігала. Нарешті Робін видобула маленьке дзеркальце з зображенням рожевої пташки на звороті.

— Ось,— сказала Робін.— Це фламінго. Теж пташка. Бери.

Орландо взяла подарунок з розтуленим ротом, не зводячи з нього очей.

— Подякуй пані,— підказала Една.

— Дякую,— мовила Орландо і сховала дзеркальце в мавпу.

— Усередині торбинка? — зацікавилася Робін.

— Це моя мавпочка,— сказала Орландо, обіймаючи орангутанга.— Мені її татко подарував. Татко помер.

— Дуже прикро це чути,— тихо відповіла Робін; перед очима постав образ Квайнового тіла — порожнього, мов живіт мавпи-торбинки...

Страйк у той самий час глянув на годинник. Час зустрічі з Фенкортом наближався. Робін відпила кави і спитала:

— Ти ховаєш у своїй мавпочці різні речі?

— Мені подобається твоє волосся,— повідомила Орландо.— Таке блискуче й жовте.

— Дякую,— відповіла Робін.— У тебе там усередині є ще малюнки?

Орландо кивнула.

— Можна мені печивко? — спитала вона в Едни.

— Можна подивитися інші твої малюнки? — поцікавилася Робін, поки Орландо жувала.

Після недовгих роздумів Орландо відкрила свого орангутанга.

Звідти з’явилася гірка зібганих картинок, намальованих на аркушах різного кольору й розміру. Спершу ні Страйк, ні Робін не перевертали їх, а лише захоплено коментували малюнки. Орландо розкладала папірці на столі, Робін розпитувала про яскраву морську зірку та янголів-танцюристів, намальованих маркерами й олівцями. Насолоджуючись увагою, Орландо почала діставати з торбинки знаряддя своєї праці. Ось касета для друкарської машинки, довгаста й сіра, а в ній — тоненька стрічка з дзеркально відображеними словами, що їх друкував Квайн. Страйк ледь стримався, щоб не схопити її одразу; касета зникла під коробкою з кольоровими олівцями й пачкою м’ятних льодяників, але Страйк усе поглядав на неї. Орландо розклала малюнок з метеликом, крізь який проглядав неакуратний дорослий почерк на звороті.

Заохочувана Робін, Орландо діставала нові й нові скарби: аркуш з наліпками, поштівку з Мендипськими пагорбами, круглий магніт на холодильник з написом «Обережно, бо потрапите в мій роман!». Врешті-решт вона вийняла три малюнки на якіснішому папері: дві пробні ілюстрації до книжок й ескіз обкладинки.

— Це з татової роботи подарунок,— пояснила Орландо.— Денілчад мене помацав, коли я захотіла її взяти,— додала вона, показуючи яскраву ілюстрацію, яку Страйк упізнав: кенгуриця-стрибуниця Кайла. Орландо домалювала Кайлі сумочку і капелюшок і розфарбувала яскраво-неоновими фломастерами контури принцеси, яка балакала з жабкою.

Рада, що Орландо так розбалакалася, Една приготувала ще кави.

Знаючи, що час спливає, та боячись спровокувати сварку, в результаті якої Орландо заховає свої скарби, Робін і Страйк теревенили і роздивлялися кожен аркуш на столі. Побачивши дещо корисне, Робін підштовхнула аркуш до Страйка.

На звороті малюнка з метеликом було кілька імен:

Сем Бревіль. Едді Бойн? Едвард Баскенвіль? Стівен Брук?

Поштівку з Мендипськими пагорбами надіслали в липні. Там було написано:

Погода чудова, готель не дуже, сподіваюся, книжка пишеться! В. хх

Більше жодних слідів рукописного тексту не було. Кілька малюнків Орландо Страйк пам’ятав з минулого візиту. Один був намальований на звороті дитячого меню, інший — на тому боці рахунку за газ.

— Ну, час нам іти,— мовив Страйк, допиваючи каву і демонструючи жаль з цього приводу. Ніби мимохіть він так і тримав у руці малюнок для обкладинки книжки «На підступних скелях» авторки Доркас Пенджеллі. Жінка у брудному одязі лежала на піщано-кам’яному березі бухточки, оточеної скелями, виставивши уперед долоню; поперек її тіла простягнулася тінь чоловіка. Орландо жирним контуром намалювала чорну рибу в блакитних водах. Під картинкою ховалася касета, яку непомітно підштовхнув туди Страйк.

— Я не хочу, щоб ти йшла,— сказала до Робін Орландо, раптом наїжачилася, готова заплакати.

— Було дуже приємно поспілкуватися, правда? — озвалася Робін.— Упевнена, що ми ще побачимось. У тебе є моє дзеркальце з фламінго, а я маю твій малюнок з малинівкою...

Але Орландо почала ридати й тупати ногами. Вона не хотіла знову прощатися. Користуючись здійнятою колотнечею, Страйк акуратно загорнув касету в обкладинку для «Підступних скель» і сховав у кишеню, не лишаючи на касеті своїх відбитків.

За п’ять хвилин вони вже вийшли на вулицю. Робін трохи трусило, бо Орландо кричала і намагалася її втримати, коли Робін ішла до дверей. Едні довелося тримати вже саму Орландо, щоб не бігла за гостями.

— Бідна дівчина,— пошепки сказала Робін — так, щоб констебль не чув.— Боже, це було жахливо.

— Але дуже корисно,— озвався Страйк.

— Ти взяв стрічку для машинки?

— Так,— відповів Страйк, озираючись через плече — чи вони ще в полі зору поліціянта. А тоді дістав касету, загорнуту в обкладинку Доркас, і закинув у пластиковий пакет.— І ще дещо.

— Правда? — здивувалася Робін.

— Можливий слід,— відповів Страйк,— може, й нічого.

Він знову глянув на годинник і пришвидшив кроки. Скривився, бо коліно відповіло болем.

— Слід поквапитися, бо запізнюся на зустріч з Фенкортом.

За двадцять хвилин, коли вони вже сіли в повний вагон метро і помчали назад до центрального Лондона, Страйк мовив:

— Ти зрозуміла, що саме треба буде зробити вдень?

— Цілком,— відповіла Робін, хоч і без великої охоти.

— Знаю, справа не дуже приємна...

— Мене не це непокоїть.

— Як я вже казав, це майже напевно безпечно,— промовив Страйк, готуючись встати: поїзд прибував на станцію «Тоттенгем-Корт-роуд».— Але...

Дещо змусило його замислитися, насупити навислі брови.

— Твоє волосся,— мовив Страйк.

— А що з ним? — спитала Робін, знічено торкаючись волосся.

— Воно примітне,— пояснив Страйк.— У тебе немає шапки?

— Я... я можу купити! — чомусь знітилася Робін.

— Запиши на дрібні витрати,— кивнув Страйк.— Обережність не завадить.

Страйк пройшов уздовж Оксфорд-стріт, звідусіль чуючи заяложені колядки й різдвяну попсу, а тоді звернув на вужчу й тихішу Дін-стріт. Тут не було крамниць, тільки будинки, що, мов цеглини суцільної стіни, зрослися розмаїтими фасадами — білими, червоними, сіро-брунатними; в них містилися офіси, бари, паби й бістро. Страйк зупинився, пропускаючи ящики з вином, які несли з фургона до службового входу якогось закладу. Тут, у Сохо, де сходилися мистецтво, реклама й видавничий бізнес, Різдво було негучним; і зовсім притишеним — у «Граучо-клубі».