— Ти сподіваєшся, що вона має у тій мавпі-торбинці якісь докази, що вкажуть на вбивцю її батька? — спитала Робін.

— Ні, але гадаю, є чималий шанс, що вона поцупила частини «Бомбікса Морі», коли заходила до кабінету Квайна. Чи батько сам дав їй якусь чернетку для малювання. Я шукаю аркуші з нотатками, хай по одному абзацу, будь-що. Слухай, я знаю, що це вилами по воді писане,— сказав Страйк, правильно витлумачивши вираз обличчя Робін,— але в кабінет Квайна ми не потрапимо, поліція його вже обшукала і нічого не знайшла, а ті чернетки, що Квайн забрав із собою, напевно, вже знищені. Ця мавпа — це останній шанс, який спадає мені на думку, і,— Страйк глянув на годинник,— часу в нас обмаль, якщо хочемо встигнути на Ледброк-Гров до моєї зустрічі з Фенкортом... О, мало не забув...

Страйк вийшов з офісу. Робін почула кроки вгору сходами і вирішила, що то він піднімається до своєї квартири, а тоді до неї долинув інший гамір — Страйк рився в коробках на сходовому майданчику. Повернувся він з коробкою латексних рукавичок, які явно поцупив з військової поліції, виходячи у відставку, і з пластиковий пакетом для доказів точно такого розміру, який зазвичай авіакомпанії видають під туалетне приладдя.

— Є ще один важливий доказ, який мені потрібно добути,— сказав Страйк, дістаючи пару рукавичок і простягаючи їх Робін, яка нічого не розуміла.— Я подумав, що ти можеш спробувати, поки я обідатиму з Фенкортом.

І він стисло пояснив, що треба добути й навіщо.

Страйк не дуже здивувався, коли Робін відповіла на його інструкції шокованим мовчанням.

— Та ти жартуєш,— зрештою тихо вимовила вона.— Я цього не робитиму.

І знічено піднесла долоню до губ.

— Та це безпечно,— запевнив Страйк.

— Корморане, та мене бентежить не те. Це... Це бридко! Ти... ти серйозно?

— Якби ти бачила минулого тижня Леонору Квайн, то не питала б,— похмуро відповів Страйк.— Нам знадобиться чимало хитрості, щоб витягнути її звідти.

«Хитрості?» — подумки спитала Робін, яка так і стояла, вклякнувши, з м’якими рукавичками в руках. Страйкові плани на день видавалися дикими, химерними і — у випадку останньої пропозиції — огидними.

— Слухай,— сказав Страйк, раптово посерйознішавши.— Не знаю, як тобі це пояснити, Робін, але я просто відчуваю, що все так. Нюхом чую. За цими подіями стоїть хтось хворий і дуже небезпечний. Цей хтось змусив дурника Квайна зробити точно те, що треба було, зігравши на його нарцисизмі,— і так вважаю не лише я.

Страйк кинув Робін її тренч, і вона вдяглася; Страйк поклав у внутрішню кишеню пакет для доказів.

— Усі мені кажуть, що Квайн діяв не сам: Чард вказує на Вальдгрейва, Вальдгрейв — на Тассел, Піппа Міджлі надто дурна, щоб побачити очевидне, а Крістіан Фішер... У нього ширший погляд на речі, бо він сам не в книжці,— сказав Страйк.— Він до всього докметив, хоча сам того не розуміє.

Робін, яка намагалася не загубити плин Страйкової думки і скептично сприймала те, що вже зрозуміла, вийшла за ним на металеві сходи і далі на холод.

— Це вбивство,— провадив Страйк, підкурюючи; вони разом прошкували вздовж Денмарк-стріт,— це вбивство було сплановане за багато місяців, коли не років. Це геніальний витвір, якщо так подумати, але надто складний — і саме тому все розвалиться. Планувати вбивство — це не сюжет для роману вигадувати. В реальності завжди щось не сходиться.

Страйк бачив, що не може переконати Робін, але не переймався. Він і раніше працював з недовірливими підлеглими. Разом вони спустилися в метро і сіли на поїзд Центральної лінії.

— Що купив небожам? — спитала після довгої мовчанки Робін.

— Камуфляж та іграшкову зброю,— відповів Страйк, чий вибір було продиктовано винятково бажанням позлити шваґра,— а Тимоті Анстису я купив отакезний барабан. Хай уся родина потішиться о п’ятій годині різдвяного ранку.

Попри збентеженість, Робін пирхнула зо сміху.

Тиха вулиця, з якої місяць тому втік Оуен Квайн, була, як і решта Лондона, засипана снігом: на дахах — чистим й білим, під ногами — брудно-сірим. Коли Страйк і Робін проходили повз паб, щасливий інуїт весело всміхався їм з вивіски, ніби таке собі верховне божество зимової вулиці.

Біля дверей оселі Квайнів тепер стояв інший полісмен, поруч припаркувався білий фургон з відчиненими дверцятами.

— Кишки в садку копають,— пробурмотів до Робін Страйк, коли вони підійшли ближче і помітили всередині фургона лопати.— Нічого не знайшли на Макінзьких болотах, і в Леонори-них клумбах теж нічого не знайдуть.

— То лише твоя думка,— притишено озвалася Робін, яку трохи збентежив уважний погляд поліціянта — доволі вродливого.

— А ти мені сьогодні допоможеш її підтвердити,— так само тихо озвався Страйк.— Доброго ранку! — гукнув він до констебля, який усе приглядався до них. Той не відповів.

Страйка його божевільна теорія ніби окрилила; але, подумала Робін, коли є хоч найменший шанс, що він має рацію, то гротескний у цьому вбивстві не лише вигляд вительбушеного трупа...

Вони пройшли до дверей сусіднього з квайнівським будинку, опинившись за кілька футів від пильного констебля. Страйк подзвонив у дзвоник, і двері досить швидко відчинила невисока знервована жіночка років п’ятдесятьох чи старша, вбрана в домашній халат і вовняні капці.

— Ви — Една? — спитав Страйк.

— Так,— несміло відповіла жіночка, дивлячись на нього знизу вгору.

Коли Страйк представив себе і Робін, зморшки на Едниному чолі розгладилися, на обличчі проступило жалісне полегшення.

— Ой, це ви, та я про вас стільки чула! Ви допомагаєте Леонорі й витягнете її з в’язниці, правда ж?

Робін дуже гостро усвідомлювала той факт, що вродливий констебль стоїть усього за кілька футів від них.

— Заходьте, заходьте,—- припросила Една, задкуючи в коридор й енергійними жестами закликаючи гостей іти всередину.

— Місіс... пробачте, не знаю вашого прізвища,— почав Страйк, витираючи ноги об килимок під дверима (будинок був теплий, чистий і набагато затишніший, ніж у Квайнів, але за плануванням — такий самий).

— Кажіть на мене Една,— широко всміхнулася вона.

— Едно, дякую... але знаєте, слід питати в людини документи, перш ніж отак її впускати.

— Ой, але,— знітилася Една,— мені Леонора про вас розповідала...

Страйк наполіг на своєму і показав їй права, і тільки тоді пройшов слідом за господинею до кухні в біло-блакитних тонах, набагато ошатнішої, ніж у Квайнів.

— Вона нагорі,— сказала Една, коли Страйк пояснив, що вони прийшли до Орландо.— В неї важкий день. Будете каву?

Кружляючи по кухні з чашками, Една без упину говорила, як це трапляється з людьми знервованими й самотніми.

— Зрозумійте мене правильно, я не проти за нею, бідолашкою, наглянути, але...— Вона втупила безнадійний погляд спершу в Страйка, тоді в Робін, а потім сказала: — Але як довго? У них, бачте, немає рідних. Вчора заходила соціальна працівниця, дивилася, як вона; сказала, якщо я не зможу доглядати Орландо, її віддадуть до спеціального закладу чи ще кудись; я їй на те: не можна так з Орландо, вони з мамою ніколи не розлучалися надовго, ні, хай лишається зі мною, але ж...

Една звела очі до стелі.

— Вона зараз дуже неспокійна, засмучена. Хоче, щоб мама повернулася додому, і що я їй скажу? Не можу ж я просто отак бовкнути правду? А вони просто поруч, перекопують садок, викопали містера Каведлика...

— То дохлий кіт,— пошепки пояснив Робін Страйк, а за окулярами Едни зібралися сльози й заструменіли по круглих щоках.

— Бідолашечка,— повторила вона.

Пригостивши Страйка й Робін кавою, Една рушила нагору по Орландо. Пішло десять хвилин на те, щоб умовити дівчину спуститися, але Страйк зрадів, коли побачив у неї в руках мавпу-торбинку. Орландо сьогодні була вбрана у брудний спортивний костюм, а обличчя в неї було похмуре.

— Його звати на честь велетня,— оголосила вона до всіх присутніх, побачивши Страйка.

— Саме так,— підтвердив Страйк.— Оце в тебе добра пам’ять.

Орландо сіла на стілець, який підсунула для неї Една. Свого орангутанга вона тулила до себе.