(«У Кет є докази...»)

— Корме, де вона?

— У відділку... мабуть, у Кілбурні, то найближче.

— Ісусе Христе, а мені вона чому не подзвонила?

— Хтозна. Вона щось казала, ніби чекають на адвоката...

— Мені ніхто не дзвонив... Господи Боже, та що вона собі думає? Чому не сказала їм моє ім’я? Корме, я негайно виїжджаю, скину інші справи на когось. Мені тут дехто завинив...

Страйк почув якийсь стукіт, далекі голоси, швидкі Ільзині кроки.

— Подзвони мені, коли знатимеш, що діється,— попросив він.

— Це може бути нескоро.

— Нічого. Дзвони.

Ільза поклала слухавку. Страйк розвернувся до нажаханої Робін.

— О ні,— видихнула вона.

— Я дзвоню Анстису,— мовив Страйк, знову клацаючи кнопками телефону. Але давній друг був налаштований не надто люб’язно.

— Бобе, я попереджав, я казав, що так буде. То вона зробила, друже.

— Що в тебе на неї є? — спитав Страйк.

— Не можу тобі сказати, Бобе, вибач.

— То щось від Кетрин Кент?

— Не можу сказати, друже.

Не відповідаючи на буденні добрі побажання Анстиса, Страйк поклав слухавку.

— Телепень! — вигукнув він.— Бісів телепень!

Леонора тепер була десь, куди він не міг додзвонитися. Страйк непокоївся: як сприймуть ті, хто її допитуватиме, ту непривітну мову, ту ворожість до поліції? Він майже чув, як Леонора нарікає, що Орландо сама, питає, коли її повернуть до доньки, ремствує, що поліція втрутилася у звичний хід її жалюгідного існування. Страйк боявся через відсутність у неї інстинкту самозбереження; хотів, щоб поруч чимшвидше була Ільза, поки Леонора не почне наївно розповідати про недбале ставлення чоловіка, про його подружок, поки не виголосить підозрілу, майже неймовірну заяву, що не читала чоловікових книжок до справжніх обкладинок, поки не почне пояснювати, що взяла й забула про другий будинок, у якому кілька тижнів гнили рештки її чоловіка.

П’ята година вечора; від Ільзи так і не було новин. Поглядаючи на темне небо, на снігопад, Страйк наполіг, що Робін має йти додому.

— Але ж ти подзвониш, коли будуть новини? — просила вона, вдягаючи тренч і обертаючи навколо шиї товстий вовняний шарф.

— Обов’язково,— запевнив Страйк.

Але Ільза подзвонила йому аж о шостій тридцять.

— Гірше й бути не могло,— були її перші слова; голос утомлений, замучений.— Вони мають докази, що зі спільної кредитки Квайнів придбали захисний комбінезон, гумові чоботи, рукавички й мотузки. Їх купили в інтернеті й заплатили «візою». І ще паранджу купили.

— Та ти жартуєш.

— Не жартую. Знаю, ти вважаєш її невинного...

— Вважаю,— відповів Страйк, чітко даючи зрозуміти, що не хоче слухати переконувань у протилежному.

— Добре,— втомлено відповіла Ільза,— хай буде по-твоєму, але скажу тобі так: Леонора собі геть не допомагає. Вона страшенно агресивна, заявляє, що то все Квайн сам купив. Паранджа, Господи... Мотузки, що купили з цієї картки, ті самі, якими було зв’язане тіло. Леонору спитали, нащо Квайн міг купити паранджу чи пластиковий комбінезон для захисту від хімікатів, а вона їм: «А я в біса знаю?» Що не речення, то питання, коли її відпустять додому до доньки; вона просто не розуміє, що сталося. Всі речі придбали півроку тому і відіслали в будинок на Тальгарт-роуд — більш спланованим воно б видавалося, тільки якби знайшли написаний її власною рукою план. Леонора стверджує, що не знала, коли Квайн збирався дописати книжку, але той твій Анстис...

— А він там, так?

— Так, провадить допит. Питав, чи дійсно вона думає, що хтось повірить, ніби Квайн не розповідав про свою творчість. Вона на те: «Я не дуже слухаю». «Тобто він говорить про свої сюжети?» Питали-питали, старалися її виснажити, й от нарешті Леонора каже: «Ну, він щось говорив про шовкопряда, що його живцем варять». Цього вистачило, щоб Анстис вирішив, що вона повсякчас брехала і знала весь сюжет. О, і ще в садку знайшли свіжоскопану землю.

— Готовий битися об заклад, що вони знайдуть труп кота на ім’я містер Каведлик,— загарчав Страйк.

— Анстиса це не зупинить,— передрекла Ільза.— Корме, він абсолютно впевнений, що це вона. Вони мають право протримати її до одинадцятої ранку, і я цілком упевнена, що їй висунуть обвинувачення.

— Замало доказів,— затято заперечив Страйк.— Де аналіз ДНК? Де свідки?

— Корме, оце й проблема — свідків немає, даних немає, а картковий рахунок говорить сам за себе. Слухай, я на твоєму боці,— терпляче додала Ільза.— Хочеш мою чесну думку? Анстис іде ва-банк, сподівається, що якось викрутиться. Гадаю, він відчуває тиск із боку зацікавленої преси. І коли вже зовсім чесно, він переймається, що тут ще ти нишпориш, і хоче перехопити ініціативу.

Страйк застогнав.

— Де вони взяли картковий рахунок піврічної давнини? Аж так довго довелося копатися у знахідках з кабінету?

— Ні,— відповіла Ільза.— Рахунок був зі зворотного боку одного з малюнків Квайнової доньки. Кілька місяців тому донька, вочевидь, подарувала його подрузі, а подруга сьогодні рано-

вранці принесла його до поліції і сказала, що от тільки тепер глянула на зворот і зрозуміла, що там... Що-що ти сказав?

— Нічого,— зітхнув Страйк.

— Ніби «Ташкент»?

— Майже. Ільзо, ти собі йди... дякую тобі за все.

Кілька секунд Страйк просто сидів собі, мовчазний і розгублений.

— Бляха,— тихо сказав він темному офісу.

Він знав, як це сталося. Піппа Міджлі, охоплена параноєю та істерикою, вирішила, що Леонора найняла Страйка, щоб повісити вбивство на когось іншого; просто з його офісу вона побігла до Кетрин Кент. Піппа зізналася, що розкрила брехню Кетрин, яка буцімто не читала «Бомбікса Морі», і закликала її використати докази проти Леонори. Тож Кетрин Кент зірвала малюнок доньки свого коханця (Страйк гадав, що він висів на холодильнику на магніті) й побігла до відділку.

— Бляха,— повторив він уже гучніше і набрав номер Робін.

Як і передрекла її адвокатка, наступного ранку об одинадцятій годині Леонорі Квайн висунули звинувачення в убивстві чоловіка. Страйка і Робін попередили телефонним дзвінком, і от вони спостерігали, як новини розповзалися інтернетом; хвилина по хвилині тексти множилися, мов колонія бактерій. На одинадцяту тридцять «Сан» уже видала про Леонору статтю під заголовком «Нова Роуз Вест, учениця м’ясника».

Журналісти заходилися збирати свідчення про подружню нездібність Квайна. Часті зникнення пов’язали зі стосунками з іншими жінками, сексуальні мотиви в його книжках розібрали й прикрасили. Кетрин Кент вистежили, перестріли на порозі, сфотографували і почепили ярлик: «Рудокоса й пишнотіла Квайнова коханка, авторка еротичної прози».

Одразу по опівдні знову подзвонила Ільза.

— Суд відбудеться завтра.

— Де саме?

— У Вуд-Гріні, об одинадцятій. Звідти, гадаю, повезуть одразу до Голловею.

Колись Страйк жив з мамою і Люсі в помешканні, від якого було три хвилини пішки до жіночої в’язниці закритого типу, що обслуговувала північ Лондона.

— Я хочу з нею зустрітися.

— Можеш спробувати, але не думаю, що поліція захоче, щоб ти був поруч. І як її адвокат, мушу тобі сказати, Корме, що це матиме такий вигляд, ніби...

— Ільзо, я нині — єдиний шанс для Леонори.

— Дякую за довіру,— сухо озвалася та.

— Ти знаєш, про що я.

Ільза зітхнула.

— Я й про тебе думаю. Ти дійсно хочеш ще позлити поліцію?..

— Як вона? — перебив Страйк.

— Не дуже,— відповіла Ільза.— Побивається через Орландо.

Пообідні години були густо пересипані дзвінками від журналістів і Квайнових знайомих; і ті, і ті відчайдушно прагнули інсайдерської інформації. Голос Елізабет Тассел по телефону звучав так хрипко й низько, що Робін прийняла її за чоловіка.