— Саме так я вважаю,— відповів Страйк.

— Тоді,— сказав Фенкорт з навіть ширшим усміхом,— хіба не корисніше буде аналізувати творчість убивці, а не жертви?

— Можливо,— відповів Страйк,— але ми не знаємо, чи вбивця пише.

— О, в наш час пише практично кожний,— відповів Фенкорт.— Цілий світ пише романи, яких ніхто не читає.

— Упевнений, люди читатимуть «Бомбікса Морі», надто з вашою передмовою,— сказав Страйк.

— Ваша правда,— ще ширше всміхнувся Фенкорт.

— Коли ви вперше прочитали книжку?

— Це, мабуть, було... дайте-но згадати..

Фенкорт подумки полічив.

— Не раніше середини тижня після того, як Квайн передав рукопис,— сказав він.— Мені подзвонив Ден Чард, сказав, що Квайн натякає, ніби то я написав пародію на книжку Еллі, спробував умовити мене приєднатися до позову проти Квайна. Я відмовився.

— Чард читав вам якісь вибрані місця?

— Ні,— знову усміхнувся Квайн.— Злякався, бачте, що втратить своє зіркове надбання. Просто окреслив, що саме закидає мені Квайн, і запропонував послуги своїх юристів.

— Коли точно він дзвонив?

— Увечері... сьомого числа, здається,— відповів Фенкорт.— Недільного вечора.

— А вдень ви записували інтерв’ю про свій новий роман,— кивнув Страйк.

— Ви чудово поінформовані.— Очі Фенкорта звузилися.

— Я дивився програму.

— Знаєте,— підпустив шпильку Фенкорт,— ви щось не схожі на людину, яка дивиться програми про мистецтво.

— Я не казав, що вони мені подобаються,— відповів Страйк і не здивувався, коли ця вихватка у відповідь ніби аж потішила Фенкорта.— Але я помітив вашу обмовку, коли ви на камеру назвали ім’я своєї першої дружини.

Фенкорт мовчав і дивився на Страйка понад келихом з вином.

— Ви сказали «Опу...», а тоді виправилися, і вийшла «Елспет»,— сказав Страйк.

— Як ви й відзначили, то була обмовка. Так буває навіть з дуже красномовними людьми.

— У «Бомбіксі Морі» вашу покійну дружину...

— ...звати Опуда.

— Тобто це збіг,— промовив Страйк.

— Очевидно, що так,— відповів Фенкорт.

— Бо сьомого числа ви ще не могли знати, що Квайн назвав її Опудою.

— Очевидно, що ні.

— Коханка Квайна отримала копію рукопису, яку проштовхнули їй у щілину для пошти, просто після його зникнення,— сказав Страйк.— Ви часом не отримували копії заздалегідь?

Цього разу пауза була задовга. Страйк відчув, як рветься тонка ниточка, яку він встиг протягнути між собою і Фенкортом. Це питання він навмисно лишав наостанок.

— Ні,— відповів Фенкорт,— не отримував.

І дістав гаманець. Фенкорт задекларував бажання «поколупати мізки» Страйку для створення персонажа нового роману, але забув (що Страйка не дуже засмутило). Страйк і собі дістав

трохи готівки, але Фенкорт підніс руку і заперечив з непомильною дошкульністю:

— Ні-ні, дозвольте мені. З того, що пише про вас преса, очевидно, що ви знали кращі часи. Власне, мені тут спадає на думку Бен Джонсон: «Я джентльмен-бідар, солдат; колись, у кращу днину, таким убогим частуванням я би згидив».

— Он як? — люб’язно озвався Страйк, ховаючи гроші в кишеню.— А мені на думку спадає скоріше таке:

Неусміхнено Страйк спостерігав шоком на обличчі Фенкорта. Письменник швидко оговтався:

— Овідій?

— Катулл,— відповів Страйк і, спираючись на столик, піднявся з пуфа.— Переклад десь такий:

— Що ж, сподіваюся на нову зустріч,— люб’язно попрощався Страйк.

І покульгав до сходів, спиною відчуваючи погляд Фенкорта.

Того вечора Страйк довго сидів у себе у вітальні, з’єднаній з кухнею, і заледве чув гуркіт машин на Чаринг-Кросс-роуд чи притишені крики чергових святкувальників Різдва. Протез він зняв; було затишно просто сидіти отак у трусах, не відчуваючи тиску на куксу. Біль у коліні притлумила чергова доза знеболювального. Поруч на дивані стигла недоїдена локшина, небо за маленьким віконцем наливалося темно-синім оксамитом правдивої ночі, а Страйк усе не ворушився, хоч і не спав.

Здавалося, дуже багато часу спливло з тої миті, коли він побачив фото Шарлотти у вінчальній сукні. Цілий день він про неї навіть не думав. Чи був це початок справжнього одужання? Вона вийшла заміж за Яго Росса, а він лишився сам і міркував над хитрощами дуже продуманого вбивства у тьмяному світлі холодної квартири на горищі. Мабуть, обидва вони тепер нарешті були кожне на своєму місці.

На столі перед Страйком лежала у прозорому пакеті частково загорнута у копію обкладинки «Підступних скель» темно-сіра касета для друкарської машинки, добута в Орландо. Страйк споглядав її щонайменше годину — мов дитина, перед якою різдвяним ранком постав загадковий і спокусливий пакунок, найбільший серед усіх під ялинкою. І все-таки він не міг торкнутися подарунка і подивитися, що там, не наражаючись на ризик спотворити дані, які може зібрати з касети експертиза. Якщо буде бодай якась підозра...

Страйк глянув на годинник. Він пообіцяв собі не телефонувати до дев’ятої тридцять. Там є діти, що не бажають вкладатися в ліжечка, дружина, якій після виснажливого дня на роботі треба догодити. Для повного пояснення Страйк потребував часу...

Але його терпець мав межі. Не без труднощів підвівшись, він узяв ключі до офісу і рушив униз, тримаючись за поруччя і час до часу сідаючи на східці. За десять хвилин Страйк повернувся до квартири і знову всівся на досі теплу місцинку на дивані, маючи в пальцях кишеньковий ніж, а на руках — пару латексних рукавичок, точно таких, як уранці дав Робін. Він обережно вийняв з пакета касету в зібганій обкладинці й отак на папері й поклав на плетений столик з пластиковою стільницею. Майже не дихаючи, відкрив на ножику зубочистку й акуратно підчепив нею ті два дюйми стрічки, що стирчали з касети. З великою обережністю потягнувши, зумів видобути ще трохи стрічки. З’явилися літери, слова — задом наперед.

ІДДЕ АКИЧПОЛХ ЮАНЗ ОЩ ВАМУД Я І

Раптовий сплеск адреналіну знайшов вираження лише в тихому й задоволеному зітханні. Страйк управно повернув стрічку назад, викруткою з ножа покрутивши гвинтик на касеті; жодної частини касети не торкнулися його руки. Тоді, так само в латексних рукавичках, закинув касету в пакет. Знову глянув на годинник. Нездатний більше чекати, взяв мобільний і набрав Дейва Полворта.

— Я невчасно? — спитав він, коли давній друг узяв слухавку.

— Нормально,— відповів Дейв Полворт зацікавленим тоном.— Що таке, Діду?

— Мені, Живчику, потрібна послуга. Велика послуга.

Сидячи за сотню миль у Бристолі, інженер слухав, не перебиваючи, поки детектив пояснював, що саме треба зробити. Коли останній нарешті замовк, виникла пауза.

— Я знаю, що це серйозне прохання,— мовив Страйк, знервовано вслухаючись у тріск телефонної лінії.— Не знаю, чи це взагалі можливо за такої погоди.

— Та звісно, що можливо,— запевнив Полворт.— Але, Діду, мені треба визначитися, коли буде змога це зробити. Попереду два вихідних... не знаю, чи зрадіє такому Пенні...

— Я боявся, що це буде проблема,— озвався Страйк.— Це, звісно, небезпечно...

— От не ображай мене, я робив і ризикованіші штуки,— заявив Полворт.— Нє, Пенні просто хоче, щоб я з нею та її мамою пішов по різдвяні покупки... але к бісу його, Діду, ти ж кажеш, що питання життя й смерті, га?