— Так уже й важко? — спитав Фенкорт, уважно стежачи за Страйком.

— Всі, з ким я спілкувався, по-різному тлумачать образ Різника в «Бомбіксі Морі».

— Правда?

— Більшість обурена тим, що Квайн узагалі напав на Вальдгрейва. Вони не розуміють, чим Вальдгрейв це заслужив. На думку Денієла Чарда, поява Різника вказує на те, що Квайн працював не сам,— додав Страйк.

— І хто, на його думку, писав би з Квайном «Бомбікса Морі»? — пирхнув Фенкорт.

— Він має певні підозри,— відповів Страйк.— А от Вальдгрейв гадає, що Різник — це насправді закид у ваш бік.

— Але я — Марнослав,— усміхнувся Фенкорт.— Це всі знають.

— Чому Вальдгрейв міг вирішити, що Різник має з вами щось спільне?

— Про це треба питати Джері Вальдгрейва,— так само усміхнено мовив Фенкорт.— Та я маю дивну підозру, що ви насправді в курсі, містере Страйк. І скажу вам ось що: Квайн дуже, дуже помилився — і, власне, він мав би це розуміти.

Безвихідь.

— Отже, за всі ці роки вам так і не вдалося продати будинок на Тальгарт-роуд?

— Було вкрай важко знайти покупця, який відповідав би всім умовам, виставленим у заповіті Джо. З боку Джо то було донкіхотство. Він був романтик, ідеаліст. Свої почуття з цього приводу — щодо спадку, тягаря, болісності його прохання — я досліджую у «Порожньому домі»,— додав Фенкорт, ніби лектор, який пропонує літературу для подальшого читання.— Оуен висловився — як умів,— з тінню кривої усмішки мовив Фенкорт,— у «Братах Бальзаках».

— «Брати Бальзаки» — це про будинок на Тальгарт-роуд? — спитав Страйк, у якого після півсотні прочитаних сторінок такого враження не склалося.

— Події відбуваються саме там. Насправді це книга про наші стосунки — між нами трьома,— пояснив Фенкорт.— Джо мертвий лежить у кутку, а ми з Оуеном намагаємося піти прокладеним ним шляхом, осягнути його смерть. Усе відбувається в майстерні, де, наскільки мені відомо з газет, знайшли тіло Квайна?

Страйк не відповів, але дещо занотував.

— Критик Гарві Берд сказав, що «Брати Бальзаки» — книжка, від якої «кривиться обличчя, відпадає щелепа і стискається сфінктер, аж така вона жахлива».

— Я пригадую, що там постійно чухали яйця,— відзначив Страйк, і Фенкорт раптом тоненько, по-дівочому захихотів.

— А ви її читали, так? О так, Оуен був поведений на своїх яйцях.

Актор нарешті замовк, щоб віддихатися. Слова Фенкорта лунко продзвеніли в тимчасовій тиші. Страйк заусміхався, коли актор і двоє його друзів вирячилися на Фенкорта, а той відповів їм кислим усміхом. Трійця поспішно почала говорити.

— У нього була фіксація,— мовив Фенкорт, знову розвертаючись до Страйка.— Така а-ля Пікассо, мовляв, тестикули — то джерело його творчої снаги. І в житті, і в творчості він був одержимий мачизмом, чоловічим началом, фертильністю. Хтось скаже, що це дивна фіксація для чоловіка, який любив, щоб його зв’язували і домінували над ним, та я в цьому бачу природній наслідок... це інь і ян сексуального образу Квайна. Ви звернули увагу на імена, які він нам дав у своїй книжці?

— Варикоцеле і Вас,— відповів Страйк, відзначивши легкий подив з боку Фенкорта, що такий, як Страйк, читає книжки і звертає увагу на написане.

— Вас — Квайн — це канал, яким сперма поступає з яєць у прутень: здорова, потужна, творча сила. Варикоцеле — це болюче розширення судин у тестикулі, яке іноді призводить до безпліддя. По-квайнівському грубий натяк на те, що невдовзі по смерті Джо я захворів на свинку і навіть не зміг прийти на похорон, а ще — на те, що в той час, як ви відзначили, я писав попри нелегкі обставини.

— Ви на той час ще дружили? — спробував з’ясувати Страйк.

— Коли він почав ту книжку, ми ще були друзями — теоретично,— похмуро всміхнувся Фенкорт.— Але письменники-

то дике і жорстоке плем’я, містере Страйк. Якщо хочете дружби на все життя, ідіть до армії і вчіться вбивати. Якщо хочете все життя заповнити тимчасовими союзами з товаришами, які радітимуть вашим поразкам,— ставайте до лав письменства.

Страйк усміхнувся. Фенкорт з відстороненим задоволенням додав:

— «Брати Бальзаки» отримали найгірші відгуки, які я бачив.

— А ви писали про цю книжку?

— Ні,— відповів Фенкорт.

— Ви на той час були у шлюбі з першою дружиною? — поцікавився Страйк.

— Саме так,— відповів Фенкорт. На його обличчі щось промайнуло — ніби дрож пробіг по шкурі тварини, на яку сіла муха.

— Я просто намагаюся зрозуміти хронологію — ви втратили дружину незабаром по смерті Норта?

— Евфемізми про смерть такі цікаві, правда? — прохолодно спитав Фенкорт.— Я її не «втратив». Навіть навпаки — я її знайшов: наступив на неї в темряві, коли вона лежала мертва посеред кухні, поклавши голову в духовку.

— Співчуваю,— стримано сказав Страйк.

— Ну...

Фенкорт замовив ще вина. Страйк відчув, що розмова дійшла до хисткої точки, де потік інформації або полине рікою, або пересохне назавжди.

— Ви колись говорили з Квайном про пародію, що стала причиною самогубства вашої дружини?

— Я вам уже казав — я з ним жодним словом не перемовився, відколи Еллі померла,— спокійно відповів Фенкорт.— Тобто — ні.

— Однак ви були впевнені, що саме він її написав?

— Понад усякий сумнів. Як і личить автору, якому нема чого сказати, Квайн був добрим літературним імітатором. Пам’ятаю, як він пародіював тексти Джо — було досить кумедно. Звісно, публічно кепкувати з Джо він не збирався, надто багато користі йому було від спілкування з ним і зі мною.

— Хтось зізнавався, що бачив пародію до публікації?

— Мені ніхто нічого не казав, але то й не дивно, зважаючи на наслідки. Ліз Тассел мені в обличчя заявила, що Оуен їй нічого не показував, однак ходили чутки, що вона читала текст до публікації. Упевнений, вона його підбурила надрукуватися. Ліз шалено ревнувала мене до Еллі.

Пауза, а тоді Фенкорт мовив з удаваним недбальством:

— Важко навіть уявити тепер, що колись доводилося чекати на друковані паперові відгуки, щоб зрозуміти, як тебе приймають. Після винайдення інтернету будь-який напівписьменний кретин має себе за Мічико Какутані.

— Квайн не визнавав свого авторства тієї пародії, так? — спитав Страйк.

— Не визнавав. Злякався, аж тельбухи вивертало,— відповів Фенкорт, ніби не помічаючи очевидного несмаку цієї двозначності.— Подібно до більшості самопроголошених бунтівників, Квайн був заздрісною та хворобливо схильною до конкуренції істотою, прагнув обожнення. По смерті Еллі він злякався можливого остракізму. Звісно ж,— з явним задоволенням додав Фенкорт,— це було неминуче. Оуен стояв у сяйві чужої слави, коли був членом нашого тріумвірату з Джо. Коли Джо помер, а я порвав з ним усі зв’язки, Оуен постав тим, ким був насправді: чоловіком з брудною уявою і оригінальним стилем, який не здатен вигадати нічого, крім порнографії. Деякі автори,— провадив Фенкорт,— спроможні видати тільки одну добру книжку. Таким був Оуен. Він розстріляв обойму — о, така метафора йому б сподобалася! — коли написав «Гріх Гобарта». Далі виходили тільки беззмістовні повтори.

— Хіба ви не казали, що вважаєте «Бомбікса Морі» маніакальним шедевром?

— О, а ви це читали? — здивувався Фенкорт, якому це явно підлестило.— Ну, так і є, правдива літературна дивовижа. Я ніколи не казав, що Оуен не вміє писати, зрозумійте, а тільки що він не здатний вичавити з себе жодної годящої теми. Це напрочуд поширений феномен. Але в «Бомбіксі Морі» він нарешті знайшов свою тему, правда ж? Усі мене ненавидять, всі проти мене, я геній, а ніхто не бачить. Результат гротескний і комічний, відгонить гіркотою і жалощами до себе, але це, безперечно, сильна річ. І мова,— провадив Фенкорт з ентузіазмом, якого не показував за цілу розмову,— просто диво. Деякі пасажі — то найкраще, що він у житті написав.

— Це все дуже корисно,— сказав Страйка. Фенкорта це ніби насмішило.

— Чим?

— У мене є відчуття, що «Бомбікс Морі» — центр усієї справи.

— Справи? — перепитав Фенкорт усміхнено. Виникла коротка пауза.— Ви мені серйозно оце кажете, що вірите, ніби вбивця Оуена Квайна досі на волі?