Після короткого вагання Калпепер скорчив гримасу і погодився.

— Добре, добре. Давай їх мені вже.

Журналіст сховав папери у внутрішню кишеню, почав пити чай, і мить невдоволення Страйком ніби розтанула в сяйві перспективи викрити одного з перів Британії.

— Лорд Паркер Пеннівельский,— прошепотів він зі щасливим виглядом,— друже, ото ти вскочив у халепу.

— Сподіваюся, до твого роботодавця це дійде? — спитав Страйк; між ними ліг на стіл рахунок.

— О, так-так...

Калпепер кинув на стіл десятифунтову купюру, і чоловіки разом вийшли з кав’ярні. Коли двері зачинилися, Страйк запалив цигарку.

— Як ти зумів її розговорити? — спитав Калпепер, коли вони разом попростували крізь зимний ранок, оминаючи мотоцикли й фури, які й досі під’їжджали до ринку чи від’їжджали від нього.

— Я слухав,— відповів Страйк.

Калпепер скоса глянув на нього.

— Всі інші приватники, з якими я працюю, просто перехоплюють чужі телефонні розмови.

— Це протизаконно,— відповів Страйк, випускаючи в сутінь цівку диму.

— То як?

— Ти захищаєш свої джерела, а я — свої.

Ярдів зо п’ятдесят вони пройшли мовчки; з кожним кроком Страйк кульгав дедалі гірше.

— Це буде просто щось. О, дійсно щось! — радісно мовив Калпепер.— Цей старий лицемірний гівнюк усе щось бекав про жадібні корпорації, а сам заховав на Кайманових островах двадцять лимонів...

— Радий допомогти,— сказав Страйк.— Рахунок надішлю електронкою.

Калпепер знову скоса глянув на нього.

— Бачив минулого тижня сина Тома Джонса в газеті? — спитав він.

— Тома Джонса?

— Співак з Вельсу,— пояснив Калпепер.

— А, той,— без жодного ентузіазму озвався Страйк.— Я в армії знав одного Тома Джонса.

— То ти статтю бачив?

— Ні.

— Син дав чудове велике інтерв’ю. Розповів, що з батьком не знайомий, ніколи і звістки від нього не мав. Упевнений, йому заплатили більше, ніж тобі заплатять.

— Ти ще не бачив мого рахунку,— відповів Страйк.

— Та це я так, до слова. Даєш невелике інтерв’ю, і можна кілька ночей поспати, а не секретарок розколювати.

— Годі мені це пропонувати,— сказав Страйк,— бо я покину на тебе працювати, Калпепере.

— Та звісно,.— погодився Калпепер.— Я статтю і без тебе можу написати. Син рок-зірки і герой війни, який ніколи не знав батька, працює приватним...

— Я чув, що пропонувати людям перехоплювати чужі телефонні розмови теж незаконно.

У кінці Лонг-лейну вони зупинилися і подивилися одне на одного. Калпепер нервово засміявся.

— Тоді чекаю на твій рахунок.

— От і гаразд.

Вони розійшлися в різні боки. Страйк прямував до станції метро.

— Страйку! — голос Калпепера луною прокотився крізь морок.— А ти її трахнув?

— Чекаю на статтю, Калпепере,— втомлено крикнув Страйк у відповідь, навіть не озирнувшись.

Кульгаючи, він пройшов у затінок станції і зник з очей Калпепера.

У метро вже юрмилися люди. Обличчя — типові для понеділкового ранку: обвислі, виснажені, рішучі, обурені. Страйк знайшов вільне місце навпроти білявки з мішками під очима, яка раз у раз засинала, схиляючи голову набік. Час до часу вона смикалася, знов сідаючи рівно, нервово вдивлялася в розмиті назви станцій, боячись, що проґавила свою зупинку.

Поїзд гуркотів і торохкотів, несучи Страйка назад до вбогих двох з половиною кімнат під дірявим дахом — місця, що він називав домівкою. Огорнений утомою, оточений овечими обличчями, він поринув у роздуми про низку випадковостей, що привела цих людей на світ. Власне, будь-яке народження, коли глянути під правильним кутом, це справа випадку. Крізь темряву сліпо плинуть сотні мільйонів сперматозоїдів, тож шанси, що людина народиться кимсь іншим, приголомшують. «Цікаво,— думав Страйк, а в голові в нього паморочилося від утоми,— скількох з навколишніх пасажирів батьки спланували? А скільки, подібно до мене, прийшли на світ випадково?» У школі він знав дівчинку з плямою кольору портвейну на обличчі й завжди відчував таємну спорідненість із нею, бо вони обоє від народження мали на собі знак відмінності — і не з власної волі. Вони цього знаку не бачили, зате бачили інші — і мали достатньо кепські манери, щоб раз у раз про той знак нагадувати. Бувало, що незнайомці захоплювалися Страйком, і він, п’ятирічний, ще думав, що то через його особисту унікальність,— але врешті-решт зрозумів, що ці люди вбачають у ньому всього-на-всього зиготу знаменитого співака, випадкове свідоцтво хиби, якої припустилася зірка. Свого біологічного батька Страйк бачив двічі за життя. Джонні Рокбі визнав батьківство лише після тесту ДНК. Домінік Калпепер був уособленням бажання й упередження, з якими стикався Страйк у тих рідкісних випадках, коли інші отримували змогу пов’язати цього похмурого колишнього солдата з літньою рок-зіркою. Люди одразу уявляли трастові фонди й великі кишенькові, приватні літаки й VIP-зони — гойність, доступну мультимільйонеру. Вражені скромністю Страйкового існування і його важкою працею, люди питали себе: що ж такого він накоїв, аж батько від нього відвернувся? Чи він прикидається бідаком, щоб витягнути з Рокбі більше грошей? Що він зробив з мільйонами, які його мати точно видоїла з багатого коханця?

У такі миті Страйк сумував за армією, за анонімністю професії, в якій походження й батьки майже нічого не варті в порівнянні зі здатністю робити свою справу. Найбільш особистим питанням, яке йому поставили у відділі спеціальних розслідувань, було прохання повторити оте дивне ім’я, що ним Страйка нагородила його екстравагантна мама.

Коли Страйк вийшов з метро, по Чаринг-Кросс-роуд уже активно мчали машини. Починався листопадовий світанок — сірий, слабкий, сповнений довгих тіней. Виснажений і зболений, Страйк звернув на Денмарк-стріт, мріючи про короткий сон, який він урве собі до появи наступного клієнта о дев’ятій тридцять. Помахавши дівчині у крамниці гітар (вони часто курили разом на вулиці), Страйк зайшов у чорні двері поруч з кафе «12 тактів» і рушив нагору металевими сходами, що зміїлися навкруг зламаного ліфта-клітки. Він проминув офіс графічного дизайнера на першому поверсі, проминув власний офіс на другому — прямував на третій поверх, з найменшим сходовим майданчиком: там нині була його домівка.

Попередній власник, менеджер закладу внизу, переїхав до кращого житла, а Страйк, який доти кілька місяців спав просто в офісі, не проґавив шансу орендувати помешкання, вдячний за таке просте вирішення своєї безпритульності. Квартира під дахом була за будь-якими мірками крихітна, а надто для чоловіка на зріст шість футів і три дюйми. У ванній Страйкові ледве вистачало місця, щоб розвернутися; кухня не надто зручним чином прилягала до вітальні, а спальню майже повністю займало двоспальне ліжко. Частину речей Страйк так і тримав на сходах у коробках, хоча власник помешкання висловлював з цього приводу незадоволення.

Маленькі вікна виходили на вершечки дахів; унизу лежала Денмарк-стріт. Постійна пульсація басів у барі внизу тут ставала настільки притишеною, що її часто-густо могла перебити власна музика Страйка.

Всюди було видно прояви вродженої схильності Страйка до порядку: ліжко застелене, посуд стоїть чистий, усе на своєму місці. Треба було помитися і поголитися, але ці справи могли й зачекати; повісивши пальто, Страйк поставив будильник на дев’яту двадцять і, повністю одягнений, розтягнувся на ліжку.

За кілька секунд Страйк заснув, а ще за кілька — як йому здалося — прокинувся знову. У двері стукали.

— Корморане, я перепрошую, але...

Його помічниця, висока молода жінка з рудувато-білявим волоссям, дуже вибачалася, коли він відчинив двері, але, глянувши на нього, жахнулася.