Як і казала йому Елізабет Тассел, «Бомбікс Морі» виявився збоченою варіацією на тему «Шляху паломника». Місцем дії була фольклорна нічийна земля, й однойменний герой (юний письменник-геній) покинув острів, населений виродженими ідіотами, нездатними визнати його талант, і рушив у символічну подорож до далекого міста. Багата і химерна мова й образи були вже знайомі Страйкові після прочитання «Братів Бальзаків», але тут його зацікавив сюжет.

Першим знайомим персонажем, який постав зі щільного, рясно пересипаного непристойностями тексту, була Леонора Квайн. Геніальний юний Бомбікс простував землями, сповненими небезпек і чудовиськ, і зустрів Сукубу, жінку, стисло названу «тертою хвойдою»; та схопила його, зв’язала і зґвалтувала. Леонора була описана дуже схоже: худа, негарна, великі окуляри, байдужий, нечуйний тон. Після кількаденних знущань Бомбікс умовив Сукубу відпустити його. Вона так засмутилася, що він іде геть, аж Бомбікс погодився взяти її з собою: це був перший приклад частих поворотів сюжету — дивних, мов сон, коли погане і страшне стає добрим і розумним без жодних пояснень чи вибачень.

За кілька сторінок на Бомбікса і Сукубу напала істота на ймення Кліщ, у якій Страйк легко впізнав Елізабет Тассел: квадратна щелепа, низький голос, загрозливий вигляд. І знову Бомбікс пожалів істоту, коли та закінчила знущатися з нього, і дозволив приєднатися до походу. Кліщ мав неприємну звичку смоктати Бомбікса, коли той спав. Герой став худнути й марніти.

Стать Бомбікса була на диво мінлива. Окрім здатності годувати грудьми, він скоро почав демонструвати ознаки вагітності — але продовжував задовольняти жінок-німфоманок, які траплялися йому на шляху.

Продираючись крізь химерне соромітництво, Страйк питав себе, скільки портретів реальних людей просто не зміг упізнати. Дикість взаємодії Бомбікса з іншими людськими істотами лякала; збоченість і жорстокість цього спілкування не лишали в тілах жодних незайманих отворів; то було якесь садомазохістське шаленство. Але раз у раз звучала тема природної невинності й чистоти Бомбікса; простого твердження — він геній — мало вистачити читачеві, щоб виправдати всі злочини, які він чинив так само вільно, як і буцімто монстри, які генія оточували. Гортаючи сторінки, Страйк згадав думку Джері Вальдгрейва, що Квайн психічно хворий; Страйк почав і сам схилятися до такої думки...

Ось-ось мав початися матч. Страйк відклав рукопис, почуваючись так, ніби довгий час просидів у темному та брудному підвалі без сонячного світла й свіжого повітря. Тепер він наперед смакував приємне видовище. Він був упевнений, що «Арсенал» виграє — вдома «Сперз» за сімнадцять років ще жодного разу не перемогли їх.

Протягом сорока п’яти хвилин Страйк щиро насолоджувався грою і підбадьорював криками команду, яка вигравала з рахунком два — нуль.

У кінці тайму він без великої охоти притишив звук і повернувся до химерного породження уяви Квайна.

Жодного персонажа впізнати не вдалося, аж поки Бомбікс не наблизився до міста, куди прямував. Тут на мості, перекинутому через рів під міськими мурами, стояла велика, незграбна й короткозора істота: Різник.

Замість окулярів у роговій оправі Різник носив кашкет і мав за спиною закривавлений мішок, де щось пручалося. Бомбікс прийняв пропозицію Різника провести його разом із Сукубою та Кліщем до таємного входу в місто. Тепер уже звичний до сексуального насильства в книзі, Страйк навіть не здивувався, що Різник захотів каструвати Бомбікса. Почалася бійка, Різник впустив мішок, і з нього вискочила карлиця. Різник погнався за нею, і Бомбікс, Сукуба та Кліщ змогли утекти; вони знайшли шпарину в міських стінах, а озирнувшись, побачили, як Різник топить карлицю в рові.

Страйк так поринув у читання, що не помітив, коли почався матч. Він звів очі на телевізор, який працював без звуку.

— Чорт!

Два — два: неймовірно, але «Сперз» вирівняли рахунок. Страйк з жахом відкинув рукопис. У нього на очах «Арсенал» зазнавав поразки. Але це мала бути перемога! Вони мали вийти на перше місце в лізі!

— Чо-орт! — закричав Страйк, коли Фабіанський пропустив м’яча.

«Сперз» перемогли.

Лаючись, Страйк вимкнув телевізор і глянув на годинник. Лишалося всього півгодини на те, щоб помитися і перевдягтися, перш ніж треба буде їхати по Ніну Ласселз у Сент-Джонс-Вуд; ця кругова мандрівка до Бромлі дорого йому обійдеться. Страйк з огидою уявив, як читатиме останню чверть Квайнового рукопису, і не здивувався, що Елізабет Тассел лише побіжно проглянула останні сторінки.

Він навіть не знав, нащо це читає — хіба що з цікавості.

У похмурому і дратівливому настрої Страйк пішов у душ, жалкуючи, що не зможе провести вечір удома, й ірраціонально відчуваючи, що якби він не дозволив собі відірватися на сороміцький кошмарний світ «Бомбікса Морі», «Арсенал» виграв би.

— Ну що? Як тобі «Бомбікс Морі»? — спитала Ніна, коли вони від’їхали від її квартири на таксі, яке Страйк заледве міг собі дозволити. Якби не Ніна, Страйк поїхав би до Бромлі й назад громадським транспортом, хай навіть це було б довго і незручно.

— Породження хворого розуму,— відповів Страйк. Ніна засміялася.

— То ти не читав інших книжок Оуена; вони майже такі самі жахливі. Мушу визнати, однак, що від цієї взагалі тягне блювати. Що там гнилий орган Денієла?

— Я до туди ще не дочитав; чекаю не дочекаюся.

Під учорашнім теплим вовняним пальтом на Ніні була тісна чорна сукня на бретелях, яку Страйк добре роздивився, коли вона запросила його зайти до свого помешкання в Сент-Джонс-Вуді, поки складала сумочку та ключі. Також Ніна, побачивши, що Страйк прийшов з порожніми руками, взяла на кухні пляшку вина. Розумна і красива дівчина, але ця готовність зустрітися з ним одразу після першого знайомства, та ще й у суботу ввечері, натякала чи то на нерозсудливість, чи то на відчайдушну потребу кохання.

Страйк знову питав себе, яку це гру він затіяв; таксі везло їх геть від серця Лондона до околиць, де мешканці самі були власниками осель, до просторих будинків з кавоварками й широкоекранними телевізорами, до всього, чого Страйк ніколи не мав і що, на думку його стривоженої сестри, мало би бути його заповітною мрією.

Дуже в дусі Люсі було влаштувати його святкову вечерю у себе вдома. Люсі бракувало яскравої уяви, і хоча вдома вона часто здавалася геть знервованою, принади своєї оселі вона цінувала високо. Дуже в її стилі було запропонувати святкування, якого Страйк не хотів, і цього небажання вона не розуміла. У світі Люсі дні народження неодмінно святкують, про них ніколи не забувають: мають бути торт зі свічками, листівки, подарунки; слід відзначати плин часу, підтримувати порядок, додержуватися традиції.

Таксі везло їх тунелем Блекволл під Темзою до південного Лондона, і Страйк визнав для себе, що на сімейну вечірку він везе Ніну як декларацію незгоди. Попри традиційну пляшку вина в неї на колінах, Ніна була мов напнута струна — готова до ризику, до пригод. Вона мешкала сама і говорила про книжки, а не про немовлят; коротко кажучи, вона була зовсім не в дусі Люсі.

Майже за годину по тому, як Страйк виїхав з Денмарк-стріт, його гаманець полегшав на п’ятдесят фунтів, а сам він допоміг Ніні вийти з таксі в зимну темряву, яка оповивала вулицю Люсі, й повів її доріжкою під великим магнолієвим деревом, що височіло над садком. Перш ніж подзвонити в двері, Страйк не дуже охоче сказав:

— Я, мабуть, маю тобі пояснити: це святкування дня народження. Мого.

— Ой, треба було сказати раніше! Вітаю з днем...

— Він не сьогодні,— сказав Страйк.— Не варто.

І натиснув дзвінок.

Усередину їх впустив Грег, Страйків зять. Почалися рукостискання і перебільшена радість від Ніниного приходу. Радості, щоправда, не виказала Люсі, яка вибігла в коридор, стискаючи лопатку, мов меч, у фартуху поверх святкового вбрання.