Леонора здивувала його відповіддю:

— Не те щоб у самому «Ропер-Чарді», але так, було. Там усі були. І я теж. Не знаю, два роки тому? Мабуть, що й менше... то була велика вечеря для видавців у Дорчестері. Мене з Оуеном посадили за стіл з молодшими працівниками. Денієл Чард і Джері Вальдгрейв сиділи аж ген далеко. Власне, там був тихий аукціон, ну знаєш, коли пишеш пропозицію на папірці...

— Так, я знаю, як воно відбувається,— відповів Страйк, стримуючи нетерпіння.

— То був якийсь благодійний фонд, який витягає письменників з тюрми. Оуен зробив ставку на відпустку в заміському готелі й виграв, і довелося просто там дати свою кредитку і все таке. Якась дівчина з видавництва, з таким кислим лицем, приймала оплату. Оуен їй дав картку. Я це пам’ятаю, бо він напився,— додала вона з тінню колишньої агресивності,— і заплатив аж вісімсот фунтів. Хизувався. Вдавав, що заробляє гроші, як усі.

— Він віддав картку дівчині з видавництва,— повторив Страйк.— Вона все внесла в термінал біля столика чи...

— В неї та машинка не працювала,— відповіла Леонора.— Вона забрала картку, а тоді повернула.

— Там ще були люди, яких ви впізнали?

— Майкл Фенкорт зі своїм видавцем,— відповіла вона,— в іншому кінці приміщення. Це він тоді ще не перейшов до « Ропер-Чарда».

— Вони з Оуеном розмовляли?

— Не думаю,— озвалася Леонора.

— Гаразд, а що...— почав Страйк і замовк. Досі вони не визнавали вголос існування Кетрин Кент.

— Його подружка могла взяти картку коли завгодно, правда ж? — спитала Леонора, ніби прочитавши його думки.

— Ви про неї знали? — спитав Страйк прямо.

— Поліція щось казала,— похмуро відповіла Леонора.— В Оуена завжди хтось був. Такий уже він. Чіпляв їх на літературних курсах. Я його за це гарненько лаяла. Коли сказали, що його... коли сказали, що його знайшли в мотузках...

Вона знову заплакала.

— Я зрозуміла, що то зробила жінка. Йому це подобалося. Заводило.

— Ви знали про Кетрин Кент до того, як про неї згадала поліція?

— Бачила ім’я в повідомленні в нього на телефоні, але він сказав, що то пусте. Сказав, то учениця. Завжди так казав. Завжди казав, що ніколи нас не покине — мене й Орландо.

Худою тремкою рукою Леонора витерла очі під старомодними окулярами.

— Але ви не бачили Кетрин Кент, поки вона не прийшла до вашого будинку і не сказала, що її сестра померла?

— А то вона була? — спитала Леонора, шморгаючи носом і витираючи очі манжетом.— Така товста, правда? Ну, вона могла скористатися його карткою, авжеж? Взяти з гаманця, поки Оуен спав.

Знайти і розпитати Кетрин Кент буде нелегко, подумав Страйк. Він був упевнений, що вона виїхала з квартири, ховаючись від уваги преси.

— Речі, які вбивця купив з цієї картки,— мовив він, змінюючи курс,— було придбано в інтернеті. У вас удома немає комп’ютера, так?

— Оуен ніколи їх не любив, користувався старою машинкою...

— Ви щось колись купували в інтернеті?

— Авжеж,— відповіла Леонора, і серце у Страйка впало. Він сподівався, що Леонора виявиться майже міфічним створінням: комп’ютерною цнотливицею.

— І де ви це робили?

— В Едни, вона дозволила мені скористатися її комп’ютером, щоб купити Орландо набір для малювання і не їхати по нього в місто.

Понад сумнів, скоро поліція конфіскує і розпатрає комп’ютер добросердної Едни.

За сусіднім столом жінка з поголеною головою і татуйованими губами почала кричати на охоронницю, а та наказала їй лишатися на місці. Леонора сахнулася від ув’язненої, коли та почала сипати лайкою і до неї пішла охоронниця.

— Леоноро, останнє питання,— підвищив голос Страйк, бо колотнеча за сусіднім столом сягнула крещендо.— Оуен щось казав про намір вирватися, поїхати у відпустку, коли йшов п’ятого числа?

— Ні,— відповіла вона.— Звісно, що ні.

Ув’язнену за сусіднім столом переконали заспокоїтися. Її гостя — так само татуйована, хіба трохи не така агресивна на вигляд — показала охоронниці у спину середнього пальця.

— Ви не пригадуєте — Оуен не казав, не робив чогось такого, з чого можна було виснувати, що він хоче поїхати на якийсь час? — наполягав Страйк, поки Леонора дивилася на сусідок великими, мов у сови, очима.

— Що? — неуважно перепитала вона.— Ні... він ніколи не попереджає... не попереджав... Просто йшов. Якщо він знав, що йде, чому не попрощався?

Вона заплакала, притуливши долоню до губ.

— Що буде з Додо, якщо мене триматимуть у тюрмі? — спитала вона, схлипуючи.— Една не буде за нею вічно приглядати. Вона не знає, як з нею бути. Вона лишила мавпочку вдома, а в Додо там були малюнки для мене...— (Кілька секунд подивувавшись, Страйк вирішив, що вона говорить про плюшевого орангутанга, з яким ходила Орландо, коли він був у них у гостях).— Якщо мене звідси не випустять...

— Я зроблю так, що випустять,— озвався Страйк з більшою упевненістю, ніж відчував; та що поганого в тому, щоб дати їй якусь опору, допомогти протягнути наступну добу?

Час сплив. Страйк вийшов не озираючись, не розуміючи, що такого в цій Леонорі, зів’ялій і сварливій п’ятдесятилітній жінці з хворою донькою та безнадійним буттям, аж у нього вступила така затятість, така лють...

«Просто вона цього не робила,— прийшла проста відповідь.— Просто вона не винна».

Останніх вісім місяців клієнти один за одним відчиняли скляні двері з його іменем, і причини, які спонукали їх приходити, були на диво подібні між собою. Вони з’являлися, шукаючи шпигуна, зброю, засіб, щоб схилити чашу терезів на свій бік чи позбутися незручних зобов’язань. Вони приходили, шукаючи вигоди, прагнучи відплати чи розплати. Зрештою, вони хотіли грошей. Та Леонора прийшла тільки тому, що хотіла повернути чоловіка додому. Просте бажання, народжене втомою й любов’ю — коли не до блудного Квайна, то до доньки, яка за ним сумувала. І чистота цього бажання спонукала Страйка зробити все, що тільки можна.

Холодне повітря за межами в’язниці мало інший смак. Востаннє Страйк давненько вже був у місці, де виконання наказів складало кістяк повсякдення. Прямуючи в бік автобуса і важко спираючись на ціпок, він фізично відчував волю.

В кінці автобуса трійко п’яних дівчат в обручах з оленячими ріжками на головах виспівували:

They say it’s unrealistic

But I believe in you Saint Nick... [46]

«Чортове Різдво»,— роздратувався Страйк, загадавши про подарунки, які треба купити небожам і хрещеникам, чийого віку він не міг згадати.

Автобус грюкотів крізь сльоту й снігопад. У запітнілі вікна на Страйка блимали вогні усіх можливих кольорів. Насуплений, занурений у думки про несправедливість і вбивство, він легко відлякував кожного, кому могло б спасти на думку сісти поруч.

Наступного дня вікна офісу заліпив сніг з дощем. Опівдні прийшов бос міс Броклгерст — забрати докази її невірності. Невдовзі після того, як Страйк з ним попрощався, приїхала Керолайн Інглез. Вона поспішала забрати дітей зі школи, але була рішучо налаштована дати Страйкові картку нового джентльменського клубу «Золоте мереживо», яку знайшла в гаманці чоловіка. Обіцянка містера Інглеза триматися подалі від еротичних танцівниць, дівчат на виклик і стриптизерок була однією з умов примирення. Страйк погодився наглянути за «Мереживом» і подивитися, чи не піддався містер Інглез спокусі. Коли Керолайн Інглез пішла, Страйк був уже більш ніж готовий поласувати сандвічем, що чекав на нього на столі Робін, але не встиг і два рази вкусити, як знову задзвонив телефон. Знаючи, що термін професійного знайомства добігає кінця, клієнтка-брюнетка вирішила ризикнути і запрошувала Страйка на вечерю. Страйк, здається, краєм ока бачив, як Робін усміхається, ховаючись за сандвічем і монітором. Страйк спробував увічливо відхилити пропозицію, пославшись на велику кількість роботи, і врешті-решт сказав, що має подругу.