Рух на трасі був щільний і повільний. О п’ятій годині дісталися затору на в’їзді в Рединг і знову застрягли. Страйк увімкнув новини на радіо. Робін вслухалася, чи не скажуть щось про вбивство Квайна, але серце її було в Йоркширі, ніби йому вдалося перестрибнути через затори й невмолимі милі засніжених площин між нею та домівкою.

— Сьогодні поліція підтвердила, що письменник Оуен Квайн, чиє тіло шість днів тому знайшли в будинку в районі станції «Беронз-корт», у Лондоні, був убитий у той самий спосіб, що й герой його останньої, наразі ще не опублікованої книжки. Арештів у справі поки що немає. Детектив-інспектор Ричард Анстис, що керує розслідуванням, удень дав інтерв’ю пресі.

Страйк звернув увагу на стриманий, напружений тон Анстиса. Той не хотів давати інформацію за таких обставин.

— Ми зацікавлені в розмові з усіма, хто мав доступ до рукопису останнього роману містера Квайна...

— Детективе, ви можете розказати, як саме вбито містера Квайна? — почувся енергійний чоловічий голос.

— Ми чекаємо на повні дані експертизи,— відповів Анстис; його перебила жінка:

— Ви можете підтвердити, що вбивця забрав частини тіла містера Квайна?

— Частину внутрішніх органів містера Квайна не виявлено на місці злочину,— підтвердив Анстис.— Ми розробляємо кілька версій і звернемося до громадськості по будь-яку інформацію. Це звірячий злочин, і ми гадаємо, що злочинець украй небезпечний.

— Тільки не це,— з відчаєм мовила Робін, і Страйк, звівши очі, побачив попереду стіну червоних вогнів.— Знову аварія...

Страйк вимкнув радіо, опустив скло і висунув голову у віхолу.

— Ні,— гукнув він до Робін.— То просто хтось застряг за узбіччі... занесло... за хвилину знову поїдемо,— запевнив він.

Але затор розчистили тільки за сорок хвилин. Усі три смуги були заповнені машинами; вони не їхали, а повзли.

— Я не встигну,— сказала Робін пересохлим горлом, коли нарешті дісталися краю Лондона. Була десята двадцять...

— Встигнеш,— заперечив Страйк.— Вимкни ту хрінь,— звелів він і відключив навігатор,— і отуди не їдь...

— Але я маю довезти тебе...

— Забудь, ти не мусиш мене довозити — тут ліворуч...

— Я не можу туди їхати, там однобічний рух!

— Ліворуч! — ревнув Страйк, тягнучи за кермо.

— Не роби так, це небез...

— Ти хочеш потрапити на той чортів похорон? То газуй! Тут праворуч...

— Де ми?

— Я знаю, що роблю,— відповів Страйк, вдивляючись у снігопад.— Прямо! Батько мого друга Ніка — таксист, він мене дечого навчив... тут знову прямо... на знак «В’їзд заборонено» не дивися, хто звідти виїде в такий вечір? Прямо, на світлофорі ліворуч!

— Я не можу просто викинути тебе на вокзалі! — мовила Робін, сліпо слідуючи інструкціям.— Ти не можеш керувати цією машиною, що ти робитимеш?

— Та к бісу ту машину, щось вигадаю... тут прямо, другий поворот праворуч...

За п’ять хвилин до одинадцятої перед Робін, ніби видіння раю у снігах, постали вежі вокзалу Сент-Панкрас.

— Паркуйся, вилазь і біжи,— сказав Страйк.— Набери мене, якщо встигнеш. Якщо ні — я чекатиму тут.

— Дякую!

Й от вона зникла, помчала крізь снігопад із сумкою в руці. Страйк дивився, як вона зникає в темряві, уявив, як вона ковзає на слизькій підлозі станції, але не падає, як дикими очима оглядає платформу... Згідно з його інструкціями, Робін лишила машину на подвійній смузі. Якщо вона сяде в поїзд, то він застрягне в орендованій машині, якою не може керувати і яку точно забере евакуатор.

Золоті стрілки годинника на вежі Сент-Панкраса невмолимо рухалися до одинадцятої години. Страйк уявляв, як зачиняються двері вагона, як Робін мчить платформою з розмаяним золотим волоссям...

Одна хвилина по одинадцятій. Страйк спрямував погляд на вхід до вокзалу, чекаючи.

Робін не виходила. Він чекав. П’ять хвилин по одинадцятій. Шість.

Задзвонив мобільний.

— Устигла?

— Ледь-ледь... поїзд уже відходив... Корморане, дякую, дякую тобі!

— Та без проблем,— відповів Страйк, оглядаючи темну обмерзлу площу, вдивляючись у дедалі густіший снігопад.— Добре доїхати. Я тут усе вирішу. І нехай щастить завтра.

— Дякую! — повторила вона і повісила слухавку.

Тягнучись по милиці, Страйк подумав, що в боргу перед нею, але його зовсім не тішила перспектива на одній нозі перетинати цілий Лондон. Чималий штраф за покинуту посеред міста машину принаджував його ще менше.

Денієл Чард, подумав Страйк, не схвалив би крихітного орендованого горища на Денмарк-стріт — хіба тільки знайшов би примітивний шарм у лініях старого тостера чи настільної лампи,— але одноногий чоловік міг сказати про це місце чимало доброго. В суботу вранці його коліно ще не було готове до протеза, але до всіх поверхонь легко можна було дотягнутися руками; всі відстані можна було здолати короткими стрибками; у холодильнику були харчі, була гаряча вода, були цигарки. Сьогодні Страйк щиро любив це житло. Вікно запотіло від конденсату, крізь туман виднівся сніг на підвіконні з того боку.

Поснідавши, Страйк лежав на ліжку, курив, поставивши чашку темного чаю на коробку, що правила за тумбочку, і супився не так від поганого настрою, як через зосередженість.

Шість днів — і нічого.

Жодного сліду нутрощів, які зникли з тіла Квайна, жодних даних експертизи, які вказали б на потенційного вбивцю (Страйк розумів, що якась волосина чи відбиток виключили б учорашній допит Леонори). Ніхто більше не заявляв, що бачив постать у паранджі, яка входила до будинку незадовго до смерті Квайна (чи вважала поліція, що то просто витвір уяви сусіди в товстих окулярах?). Ані знаряддя вбивства, ані записів з неочікуваними гостями на Тальгарт-роуд, ані підозрілих перехожих, які помітили б свіжоскопану землю, ані знайденої гірки гнилих тельбухів, загорнутих у чорну паранджу, ані слідів сумки Квайна, де лежали б нотатки до «Бомбікса Морі». Нічого.

Шість днів. Страйк свого часу ловив убивць за шість годин, хоча, слід визнати, то були незграбні злочини, продукт гніву й відчаю, де докази лилися рікою разом з кров’ю, а перелякані чи некомпетентні злочинці невміло брехали всім навколо.

Вбивство Квайна було інше — дивніше, зловісніше.

Підносячи до губ горнятко, Страйк побачив тіло так чітко, ніби дивився на фотографію у себе на мобільному. Це був театр, сценічні декорації.

Страйк критикував Робін, але сам мимоволі питав себе: нащо це було зроблено? Помста? Безумство? Спроба приховати — що? Дані для експертизи змила соляна кислота, час смерті був незрозумілий, злочинець зайшов і вийшов непомітно. Сплановано ретельно. Всі деталі продумано. Шість днів — і жодної зачіпки... Страйк не вірив заяві Анстиса про декілька версій. Звісно ж, давній друг більше не ділився інформацією — після тих жорстких вимог до Страйка не лізти, триматися подалі.

Страйк неуважно змахнув попіл зі старого светра і підкурив нову цигарку від недопалка попередньої.

«Ми гадаємо, що злочинець украй небезпечний»,— так Анстис сказав репортерам. На смак Страйка, це була заява до болю очевидна і дивно оманлива.

І тут до нього прийшов спогад: спогад про велику пригоду на вісімнадцятий день народження Дейва Полворта.

Полворт був найдавнішим другом Страйка; вони товаришували з ясел. Протягом дитячих і юнацьких років Страйк регулярно виїжджав з Корнволла, а тоді повертався, і дружба відновлювалася з того місця, де її востаннє перервала Страйкова мати зі своїми примхами.

Дейв мав дядька, який підлітком виїхав до Австралії і нині став мультимільйонером. Він запросив небожа приїхати на вісімнадцятиріччя в гості й привезти з собою друга. Двоє підлітків полетіли світ за очі; то була найкраща пригода в їхньому юному житті. Замешкали у величезному будинку дядька Кевіна на узбережжі — всюди скло й поліроване дерево, у вітальні бар; діамантові бризки океану під сліпучим сонцем, велетенські рожеві креветки на мангалі; дивні акценти, пиво, ще пиво, засмаглі блондинки, яких не побачиш у Корнволлі, а тоді — просто на день народження Дейва — акула.