«Вони небезпечні, тільки якщо спровокуєш,— сказав дядько Кевін, який любив пірнати з аквалангом.— Не займайте її, хлопці, га? Не видрючуйтеся».

Але для Дейва Полворта, який любив море, який удома серфінгував, рибалив і ходив під парусом, те видрюкування було способом життя.

Чорнопера акула — природжена вбивця: невиразні мертві очі, ряди зубів-стилетів,— але Страйк став свідком її лінивої байдужості, коли вони пропливали над нею, захоплені гладенькою красою рибини. Він розумів, що акула щаслива була б відпливти собі в лазуровий морок, але Дейв був рішуче налаштований її помацати.

Шрам досі не зійшов: акула акуратно відірвала йому шмат передпліччя, і правий великий палець частково втратив чутливість. На здатність Дейва робити свою справу це не вплинуло: нині він працював інженером-будівельником у Бристолі, й у пабі «Вікторія», куди вони зі Страйком заходили випити «Дум бару», коли приїжджали додому, його називали Живчиком. Упертий, відчайдушний, затятий шукач пригод, Полворт і досі у вільний час пірнав з аквалангом, але сумирних акул Атлантики не чіпав.

У стелі над головою у Страйка щось хруснуло. Такого звуку він раніше тут не чув. Страйк простежив за напрямом звуку очима, а в спогадах постала тінь на морському дні й — зненацька — темна хмара крові; тіло Дейва б’ється, заходячись мовчазним криком. Убивця Квайна, подумав він, був мов та чорнопера акула.

Серед підозрюваних у цій справі не було шалених і нерозсудливих хижаків. Ніхто в минулому не чинив, наскільки було відомо, насильства. Не було, як це часто трапляється, коли знаходять тіло, сліду минулих гріхів, який привів би просто до дверей підозрюваного, жодного закривавленого минулого, яке тягнулося б за ним, мов мішок з тельбухами, принаджуючи голодних гончаків. Цей убивця був рідкісна і дивна звірина: той, хто ховає свою істинну природу, поки не зачепиш його за живе. Подібно до Дейва Полворта, Оуен Квайн нерозважливо подражнив лихо, яке спало тихо, і стягнув на себе жахіття.

Страйк не раз чув зручну сентенцію, що, мовляв, кожен може стати вбивцею, але знав, що то брехня. Понад сумнів, є такі, хто вбиває легко і з приємністю: він таких зустрічав. Мільйони людей успішно навчаються забирати чуже життя; серед цих був і сам Страйк. Люди вбивають принагідно, шукаючи вигоди чи обороняючись, знаходять у собі здатність пролити кров тоді, коли іншого виходу немає; але існують і ті, хто не може, навіть під найсильнішим тиском, скористатися нагодою і порушити останнє й найбільше табу.

Страйк навіть не думав недооцінювати рішучість, яка знадобилася, щоб зв’язати, прибити і вительбушити Оуена Квайна. Людина, яка це зробила, досягнула своєї мети непоміченою, успішно позбулася доказів і поки що не виказувала достатньої тривожності чи провини, щоб цс хтось помітив. Усе це вказувало на особу небезпечну, дуже небезпечну — хоч і нездорову.

Поки ця людина вважає, що її не викрили і не підозрюють, навколо нікому нічого не загрожує. Але якщо зачепити її знову... зачепити, ймовірно, за те саме місце, якого торкнувся Оуен Квайн...

— Чорт,— вилаявся Страйк і відкинув цигарку в попільничку, бо не помітив, як вона обпекла йому пальці.

То як йому діяти далі? Якщо від злочину не тягнеться жодних слідів, то, подумав Страйк, треба рушити в бік злочину. Якщо по смерті Квайна неприродним чином не лишилося жодних зачіпок, прийшов час придивитися до останніх кількох днів його життя.

Страйк дістав мобільний і, глянувши на нього, глибоко зітхнув. Чи існує, подумав він, інший спосіб добути першу частину інформації, якої він потребував? Він подумки продивився чималий перелік своїх знайомих, відкидаючи варіанти один по одному. Зрештою — і без великого ентузіазму — він вирішив, що найвірогідніше результат йому принесе найперший варіант: єдинокровний брат Александр.

Вони мали спільного зіркового батька, але ніколи не жили під одним дахом. Ал, на дев’ять років молодший за Страйка, був законним сином Джонні Рокбі, а отже, між їхніми життями майже не існувало точок дотику. Ал навчався у приватній школі в Швейцарії і нині міг бути де завгодно: у резиденції Рокбі в Лос-Анджелесі; на яхті якогось репера; навіть на білому австралійському пляжі, бо третя дружина Рокбі походила з Сіднея.

І все-таки серед усіх братів-сестер з батькового боку Ал виказав найбільше бажання потоваришувати зі старшим братом. Страйк згадав, як Ал приходив до нього в лікарню, коли йому відірвало ногу; зустріч була незграбна, але з часом почала здаватися зворушливою.

В Селлі-Оук Ал приніс пропозицію від Рокбі, яку можна було б і поштою надіслати: фінансової допомоги в розбудові приватної детективної агенції. Ал оголосив про цю ідею з гордістю, вважаючи її знаком альтруїзму з боку батька. Страйк у таке й близько не вірив. Він підозрював, що Рокбі чи його радники злякалися, що одноногий ветеран з нагородами вирішить продати свою історію. Пропозиція такого подарунка була способом заткати йому рота. Страйк відмовився від батькової щедрості, а тоді йому самому повідмовляли всі банки, куди він звернувся по позику. З величезною неохотою Страйк подзвонив Алу, відмовився брати гроші в дар, відмовився від зустрічі з батьком, а натомість спитав, чи можна взяти ту суму в борг. На це, вочевидь, образилися. Потім адвокат Рокбі вимагав від Страйка щомісячних виплат з фанатизмом, який зробив би честь найжадібнішому банку.

Якби Страйк не вирішив найняти Робін, борг уже було б виплачено. Він був рішуче налаштований все віддати до Різдва і нічим не бути зобов’язаним Джонні Рокбі, і саме тому набрав стільки роботи, що останнім часом працював по вісім-дев’ять годин на день і сім днів на тиждень. Від цього дзвонити брату і просити про послугу хотілося ще менше. Страйк міг зрозуміти відданість Ала батькові, якого той явно любив, але будь-яка згадка Рокбі в розмові між ними була обтяжена підтекстом.

Після кількох дзвінків на номер Ала увімкнувся автовідповідач. З полегшенням і розчаруванням у рівній пропорції Страйк лишив повідомлення, у якому просив Ала передзвонити, і повісив слухавку.

Закуривши третю цигарку від часу сніданку, Страйк повернувся до розглядання тріщини у стелі. Слід у бік злочину... так багато залежало від того, коли вбивця побачив рукопис і розгледів у ньому шаблон для вбивства...

І знову ж таки Страйк переглянув підозрюваних, мов здані йому карти, оцінюючи потенціал кожного.

Елізабет Тассел, яка не приховувала гніву й образи через «Бомбікса Морі». Кетрин Кент, яка заявляла, що навіть не читала книжки. Досі незнана Піппа2011, якій Квайн читав уривки з книжки в жовтні. Джері Вальдгрейв, який отримав рукопис п’ятого, але міг, коли вірити Чарду, знати про його зміст і раніше. Денієл Чард, який стверджував, що не бачив тексту аж до сьомого, і Майкл Фенкорт, який почув про книжку від Чарда. Так, були й численні інші, ті, хто підглядав, пліткував і гиготів над найбруднішими епізодами роману, який розіслав цілому Лондону Крістіан Фішер,— але Страйк не міг побудувати навіть тінь справи на Фішера, молодого Ральфа в офісі Тассел чи Ніну Ласселз, які не фігурували в «Бомбіксі Морі» і Квайна ледве знали.

Треба, подумав Страйк, підібратися ближче, достатньо близько, щоб розворушити людей, чиї життя і так уже висміяв і спаскудив Оуен Квайн. Заледве з більшим ентузіазмом, ніж коли він дзвонив Алу, Страйк знайшов у переліку контактів Ніну Ласселз.

Дзвінок був короткий. Ніна зраділа. Звісно, він може зайти сьогодні. Вона вечерю приготує.

Страйк не знав, як ще розкопати більше подробиць приватного життя Джері Вальдгрейва чи щось про репутацію Майкла Фенкорта як книжкового вбивці, але зовсім не радів болісному процесу прикріплення протеза, не кажучи вже про те, як важко буде завтра вранці вирватися з пазурів сповненої надій Ніни Ласселз. Утім, до виходу його ще чекають матч «Арсенал» — «Астон Вілла», знеболювальне, цигарки, бекон і хліб.

Поринувши в думки про власний комфорт і про футбол навпіл з убивством, Страйк навіть не подумав визирнути на вулицю, де ті, кого не відстрашила холоднеча, ходили по музичних крамницях, заходили до майстерень музичних інструментів і до кав’ярень. А якби визирнув, то побачив би довготелесу постать у чорному пальті з каптуром, що притулилася до стіни між будинками номер шість і номер вісім, поглядаючи на його квартиру. Страйк мав добрий зір; але навряд чи він зумів би роздивитися канцелярський ніж, який ця особа ритмічно крутила в тонких довгих пальцях.