— З пунктуальністю біда,— озвався Метью, не знаючи, яке б таке ще висунути звинувачення проти Страйка, щоб воно не здалося божевіллям.— Мабуть, і на службу запізниться на сорок хвилин і все зіпсує.

Це була мовчазна згода на присутність Страйка на весіллі, й попри відсутність щирого ентузіазму з боку Метью, Робін вирішила, що могло бути й гірше.

Метью в цей час мовчки й похмуро думав про речі, у яких нікому не зміг би зізнатися. Робін точно описала зовнішність свого боса — волосся на голові ніби лобкове, профіль боксерський,— але Метью не чекав, що Страйк виявиться аж таким здоровилом. Він був на кілька дюймів вищий за Метью, а той у своєму офісі був найвищий. Ба більше, Метью сприйняв би за огидне вихваляння оповідки Страйка про Афганістан та Ірак чи про те, як саме йому відірвало ногу чи як він отримав медаль, що нею так захоплювалася Робін, але Страйкове мовчання на ці теми дратувало навіть більше. Героїзм Страйка, його насичене пригодами життя, досвід подорожей і небезпек ніби привидом нависали над усією розмовою.

Робін мовчки сиділа поруч з ним у поїзді метро. Вечір їй зовсім не сподобався. Вона ніколи не бачила Метью таким — принаймні він ніколи таким не був у її очах. То все Страйк, думала вона, намагаючись розгадати цю загадку, поки вагон трусило на рейках. То Страйк якимось чином примусив її подивитися на Метью його очима. Робін не дуже розуміла, як саме він це зробив — просто собі розпитував Метью про регбі. Хтось би сказав, що то звичайна ввічливість, але Робін побачила геть інше... чи то просто вона сердилася, що Страйк запізнився, і тому обвинувачувала його в тому, чого він і наміру не мав робити?

Заручені мчали додому, несподівано поєднані невисловленим роздратуванням на адресу чоловіка, який гучно хропів собі у вагоні, що ніс його Північною лінією.

— Це Корморан Страйк? — спитала по телефону дівчина явно з вищих прошарків середнього класу наступного ранку за двадцять дев’ята.— Це Ніна. Ніна Ласселз. Мені дав ваш номер Домінік.

— А, так,— озвався Страйк, який голим по пояс стояв біля дзеркала до гоління, що тримав біля кухонної раковини, бо у ванній кімнаті було надто темно й тісно. Рукою стерши з обличчя піну, він промовив: — Він вам пояснив суть справи, Ніно?

— Так, вам потрібно таємно проникнути на святкування ювілею «Ропер-Чарда».

— «Таємно проникнути» — це перебільшення.

— Але так захопливіше!

— Погоджуся,— потішено відповів Страйк.— Я так розумію, що ви не проти?

— Ой, та це ж так весело! Можна я спробую вгадати, нащо ви хочете прийти і шпигувати там за людьми?

— Знову ж таки, «шпигувати» — це пере...

— Так, годі все псувати. То як, можна мені вгадати?

— Вгадуйте,— погодився Страйк, відпиваючи чаю і дивлячись у вікно. Знову була мряка; короткий проблиск сонячної погоди згас.

— «Бомбікс Морі»,— сказала Ніна.— Ну що, вгадала? Вгадала? Скажіть, що вгадала.

— Вгадали,— відповів Страйк, і вона аж запищала від радості.

— Мені на цю тему навіть говорити не можна. У нас тут повна закритість, усім працівникам розіслали листи, до Денієла постійно бігають юристи. Де зустрінемося? Нам треба десь перетнутися і піти на вечірку разом, так?

— Саме так,— відповів Страйк.— Де вам буде зручно?

Дістаючи ручку з кишені пальта, яке висіло за дверима, він з жалем уявив вечір удома і довгий міцний сон — трохи миру й відпочинку перед раннім підйомом у суботу і стеженням за невірним чоловіком клієнтки-брюнетки.

— Знаєте «Старий чеширський сир»? — спитала Ніна.— На Фліт-стріт? З роботи туди ніхто не ходить, але до нашого офісу звідти можна пішки дійти. Той ще несмак, звісно, але мені там подобається.

Домовилися зустрітися о сьомій тридцять. Страйк повернувся до гоління і спробував уявити, наскільки ймовірно, що він зустріне на вечірці когось, хто в курсі нинішнього місцеперебування Квайна. «Біда в тому,— подумки повчав він відображення у круглому дзеркалі, водночас із ним проводячи лезом по щетині на підборідді,— що ти й досі поводишся так, ніби працюєш у спецрозі. Друже, країна тобі більше не платить за сумлінну службу».

Але інакше він просто не умів; це була частина короткого, але непорушного особистого кодексу, який Страйк проніс крізь усе доросле життя: виконуй свою роботу і виконуй її добре.

Страйк планував решту дня провести в офісі й за звичайних обставин радів би з цього. Вони з Робін разом працювали над паперами; вона була розумна помічниця, яка незрідка давала корисні поради, а ще так само захоплювалася процесом розслідування, як і тоді, коли тільки починала на нього працювати. Однак сьогодні Страйк спускався в офіс майже неохоче, і звісно ж, його досвідчений радар відзначив якусь скутість у її привітанні, яка, як він боявся, скоро прорветься питанням: «Як тобі Метью?»

Оце, подумав до себе Страйк, ховаючись у кабінеті й зачиняючи двері — мовляв, треба буде говорити по телефону,— оце саме тому не слід спілкуватися зі своєю єдиною працівницею поза роботою.

За кілька годин голод змусив його вийти. Робін, як і було заведено, купила сандвічі, але не постукала у двері кабінету, щоб повідомити про це. Що теж ніби нагадувало про ніяковість учорашнього вечора. Прагнучи відкласти мить, коли про це доведеться говорити, і сподіваючись, що коли достатньо довго відкладати питання, то Робін про нього і не згадає (хоча Страйк не міг пригадати жодного випадку, коли б ця тактика спрацьовувала з жінкою), Страйк чесно повідомив Робін, що тільки-то закінчив говорити з містером Ганфреєм.

— Він піде в поліцію? — спитала Робін.

— Ем... ні. Ганфрей не з тих, хто звертається до поліції, коли йому докучають. Він майже не поступається непорядністю тому типу, що хоче підрізати його сина. Але зрозумів, що цього разу вляпався.

— А ти не думав записати на диктофон, що той бандит збирається зробити, і сам піти в поліцію? — бездумно спитала Робін.

— Ні, Робін, бо стане очевидно, від кого прийшла наводка. Буде важко вести бізнес, коли водночас зі стеженням доведеться ухилятися від найманих убивць.

— Але Ганфрей не може вічно тримати сина вдома!

— Йому і не доведеться. Він зробить родині ніби сюрприз — повезе всіх до Штатів, потім подзвонить нашому любителю ножиків з Лос-Анджелеса і скаже, що подумав і передумав лізти в його справи. Це не має викликати підозри. Той тип уже досить йому підгадив, можна трохи й охолонути. Кидав цеглу у вікно, дзвонив з погрозами жінці. Видко, доведеться мені наступного тижня повернутися до Крауч-Енду, сказати, що хлопця не піймав, і повернути гроші,— зітхнув Страйк.— Не дуже розумно, але я не хочу, щоб він потім мене шукав.

— І скільки він тобі заплатив?

— Мавпу... тобто, Робін, п’ятсот фунтів,— відповів Страйк.— Як у вас у Йоркширі називають цю суму?

— Жахливо мало за те, щоб ударити ножем підлітка,— з притиском відповіла Робін, а потім спитала, заскочивши Страйка зненацька: — І як тобі Метью?

— Приємний хлопець,— автоматично збрехав Страйк.

Розвивати думку він не став. Робін розумна — він іноді бував вражений її чуттям на брехню, на фальш. Проте перевести розмову на інший предмет Страйк спробував.

— Я тут подумав, що наступного року, якщо почнемо нормально заробляти і піднімемо тобі зарплатню, можна буде взяти ще когось. Я гарую як той віл, вічно так тривати не може. Скільком клієнтам тобі довелося відмовити за останній час?

— Було кілька,— холодно озвалася Робін.

Підозрюючи, що він виявив замало ентузіазму щодо Метью, але сповнений рішучості уникнути подальшого лицемірства, Страйк скоро пішов до свого кабінету і знову зачинив двері.

Але правий він був лише наполовину.

Робін дійсно розчарувала його відповідь. Вона знала, що якби Страйк дійсно вподобав Метью, то ніколи б не відповів настільки однозначно: «приємний хлопець». Він би сказав: «ага, він нічого» чи «могло бути й гірше».