Страйк усміхнувся без жодної теплоти. Він цього і чекав від Метью: що той буде ніби між іншим згадувати ресторани у фешенебельній Бельгравїї, щоб показати — всього рік проживши в Лондоні,— що він бувалий столичний хлопець.

— Як усе минулося сьогодні? — спитала Робін у Страйка. Вона гадала, що коли Метью сам почує, чим займається Страйк, то захопиться детективною справою так само, як захоплена нею Робін, і відкине упередженість.

Але стислу оповідь Страйка, звідки він вилучив усі деталі, за якими можна було впізнати задіяних осіб, Метью сприйняв з ледь прихованою байдужістю. Далі Страйк запропонував купити випити, бо вони сиділи з порожніми кухлями.

— Міг би виявити трохи зацікавленості,— засичала Робін на Метью, коли Страйк відійшов до шинкваса і вже не міг їх чути.

— Робін, він зустрічався з якимсь чолов’ягою у якійсь крамниці,— сказав на це Метью.— Не думаю, що когось зацікавлять права на екранізацію такої історії.

Потішений власною дотепністю, він розвернувся до списаної крейдою чорної дошки меню.

Коли Страйк повернувся з напоями, Робін наполягла на тому, що тепер саме вона проб’ється до шинкваса і замовить їжу. Лячно було лишати чоловіків самих, але вона сподівалася, що без неї вони якось знайдуть спільну мову.

Коротка хвиля самовдоволеності в Метью одразу минула, щойно Робін пішла.

— А ти ж служив,— несподівано для себе сказав він Страйкові, хоча обіцяв собі, що не дозволить розмові точитися навколо досвіду й персони Страйка.

— Так,— кивнув Страйк.— У спецвідділі.

Метью не дуже знав, що то таке.

— У мене батько служив у ВПС,— повідомив він.— Ага, разом з Джефом Янгом.

— З ким?

— Ну, валлійський регбіст! Двадцять три виходи на поле,— пояснив Метью.

— А,— озвався Страйк.

— Ага, і тато був майором авіації. Вийшов у відставку вісімдесят шостого, відтоді займається нерухомістю. Чудово влаштувався в житті. Не як твій старий,— додав Метью дещо ображено,— але теж нівроку.

«От гаденя»,— подумав до себе Страйк.

— Про що балакаєте? — стривожено спитала Робін, сідаючи за стіл.

— Та про батька,— відповів Метью.

— Бідолаха,— зітхнула Робін.

— Чого це бідолаха? — обурився Метью.

— Ну... він же переймається через твою маму, так? Через мікроінсульт?

— А,— сказав Метью,— ти про це.

В армії Страйк знав таких, як Метью: наче офіцери, але острівець невпевненості в собі підштовхує їх до надмірної компенсації — іноді досить неприємної.

— Як там справи в «Лоутер-Френчі»? — спитала Робін у Метью, бажаючи показати Страйкові, який її наречений хороший, розкрити для нього справжнього Метью, якого кохала.— Метью проводить аудит в одній маленькій видавничій компанії. Вони з привітом, так? — звернулася вона до нареченого.

— Та то не привіт, то біда,— відповів Метью і почав розповідати; поки не принесли страви, він говорив, пересипаючи свою мову цифрами на взір «дев’яносто тисяч» і «чверть мільйона»; кожне речення було, ніби дзеркало, розвернуте так, щоб показати його персону в якнайкращому світлі: який він розумний, меткий, наскільки кращий за не таких метких старших колег, як він старається підтримати отих довбнів з компанії, для якої проводить аудит.— ...Шукають кошти на різдвяну вечірку, хоча вже два роки ледь виходять у нуль. То буде не вечірка, а панахида...

Упевнені нападки Метью на мале видавництво перервав офіціант, принісши замовлення. Запала мовчанка. Робін, яка сподівалася, що і зі Страйком Метью говоритиме про тих ексцентричних видавців так само мило й тепло, як з нею, гадки не мала, що сказати. Але розповіді Метью про вечірку у видавців навели Страйка на ідею. Детектив почав жувати повільніше. Йому й раніше спадало на думку, що то буде чудова нагода дізнатися, де може бути Оуен Квайн, а тут пам’ять якраз підкинула йому кавалочок інформації, про яку він був забув.

— Корморане, а дівчина в тебе є? — прямо спитав Метью у Страйка; це питання йому кортіло прояснити. Від Робін нічого конкретного він не чув.

— Ні,— неуважно озвався Страйк.— Перепрошую, я на хвильку — треба нагально подзвонити.

— Та які проблеми! — роздратувався Метью, дочекавшись, поки Страйк його не зможе почути.— Спершу запізнився на сорок хвилин, тоді кудись побіг посеред розмови. Без проблем, посидимо почекаємо, поки ви зволите повернутися!

— Ну Метте!

Вийшовши на темний тротуар, Страйк дістав цигарки і мобільний телефон. Закуривши, він відійшов від інших курців у тихий провулок і спинився під цегляними прольотами залізничного мосту.

Калпепер узяв слухавку тільки після третього дзвінка.

— Страйку,— мовив він,— як ся маєш?

— Нормально. Дзвоню попросити в тебе дещо.

— Проси,— недбало озвався Калпепер.

— Ти маєш кузину Ніну, яка працює у «Ропер-Чарді»...

— А це тобі звідки в біса відомо?

— Ти сам мені сказав,— терпляче нагадав Страйк.

— Коли це?

— Кілька місяців тому, коли я для тебе розслідував ту справу зі стоматологом-шахраєм.

— От пам’ять! — вигукнув Калпепер не так захоплено, як трохи злякано.— Це ненормально. І нащо тобі Ніна?

— Можеш нас познайомити? — спитав Страйк.— Завтра ввечері в «Ропер-Чарді» вечірка з нагоди ювілею, хочу туди потрапити.

— Нащо?

— Маю одну справу,— ухильно сказав Страйк. Він ніколи не ділився з Калпепером подробицями великосвітських розлучень і ділових негараздів, якими займався як детектив, попри численні прохання самого Калпепера.— Я ж тобі нещодавно підкинув сенсацію всього твого життя.

— Та гаразд, гаразд,— незадоволено і не одразу погодився журналіст.— Гадаю, тут я зможу тобі допомогти.

— Вона має хлопця чи чоловіка? — поцікавився Страйк.

— А ти ще й трахнути її націлився? — спитав Калпепер, і Страйк відзначив, що імовірний намір підкотити до кузини журналіста скоріше розвеселив його, ніж обурив.

— Ні, просто хочу знати, чи не здасться дивним, якщо я піду з нею на вечірку.

— А, зрозуміло. Вона там наче з кимсь нещодавно розбіглася. Не знаю. Скину тобі есемеску з її номером. І чекай на недільний випуск! — додав Калпепер, ледь приховуючи радість.— На лорда Паркера котиться цунамі лайна!

— Тільки спершу сам подзвони Ніні, гаразд? — попросив Страйк.— І поясни їй, хто я, щоб вона була в курсі справи.

Калпепер погодився і повісив слухавку. Зовсім не поспішаючи повернутися до Метью, Страйк докурив цигарку до фільтра, а тоді пішов усередину.

Поки він перетинав захаращене приміщення, Страйкові спало на думку, що Метью схожий на цей паб — надто старається. Інтер’єр включав старомодну пічку, старовинні кахлі, кошики, старі плакати й таблички: ніби крамниця лахмітника в мініатюрі.

Метью сподівався, що до повернення Страйка доїсть локшину і таким чином підкреслить, як довго того не було, але не встиг подужати порцію. Робін здавалася нещасною, і Страйкові, який не знав, що трапилося між нею і Метью за час його відсутності, стало її шкода.

— Робін казала, що ти граєш у регбі,— мовив він до Метью, пробуючи налагодити контакт.— На такому рівні, що міг би грати за команду графства, правильно?

Ще годину вони вели нелегку розмову: коліщата почали крутитися жвавіше, коли Метью отримав змогу говорити про себе. Страйк відзначив звичку Робін підказувати Метью, намагаючись вивести розмову на такі теми, в яких він міг себе показати якнайкраще.

— І давно ви разом? — спитав Страйк.

— Дев’ять років,— відповів Метью, на мить ніби повернувшись до первісної оборонної стійки.

— Аж так давно? — здивувався Страйк.— І що, в університеті теж училися разом?

— У школі,— усміхнулася Робін.— 3 шостого класу.

— То була маленька школа,— додав Метью.— Вона була єдиною дівчиною з такими-сякими мізками і зовнішністю. Я не мав вибору.

«Козел»,— вирішив Страйк.

Дорогою додому розійшлися на станції «Ватерлоо»: простували крізь темряву, розмовляючи ні про що, а тоді попрощалися біля метро.

— Ну от,— безнадійно мовила Робін, коли вони з Метью йшли до ескалатора.— Він хороший, правда ж?