Я за тебе покручу коліщатка *@%ої диби, Кет

Цей коментар також залишила Піппа2011.

— А ця Піппа серйозна особа, га? — прокоментував Страйк.— Тут є щось про те, ким Кент працює? Не думаю, що вона живе на гроші за еротичні фантазії.

— Тут теж якась дивина. От глянь на це.

Двадцять восьмого жовтня Кетрин написала:

Подібно до більшості Письменників, вдень я маю іншу роботу. З огляду на секретність я неможу розказати про неї. Цього тижня секретність у нашій Інституції посилили в результаті чого мій Колега-бюрократ (святенник-християнин, який засуджує моє приватне життя) запропонував начальству моніторити блоги і т.ін. щоб не сталося витоку секретної інформації.

Нащастя, здається переміг здоровий глузд і таких заходів ніхто не вживе.

— Дуже загадково. Посилили секретність... жіноча в’язниця ? Психіатрична лікарня? Чи йдеться про виробничу таємницю?

— Й ось на це глянь — тринадцятого листопада.

Робін перегорнула сторінку до останнього допису в блозі, наступного після того, де Кетрин писала про отриману смертельну рану.

Три дні тому моя люба Сестра програла довгу битву з раком грудей. Дякую вам всім за добрі слова й підтримку.

Під дописом було два коментарі; Робін відкрила їх.

Піппа2011 написала:

Мені так шкода це чути Кет. Посилаю тобі всю любов на світі ххх

Кетрин відповіла:

Дякую Піппо ти справжній друг хххх

Завчасні подяки за численні слова підтримки, які написала Кетрин, вигляд мали дуже сумний над цим коротким діалогом.

— Нащо? — важко спитав Страйк.

— Що — нащо? — озвалася Робін, зводячи на нього очі.

— Нащо люди це роблять?

— Ведуть блоги? Не знаю... хтось сказав, що недосліджене життя не варто було жити.

— Так, Платон,— сказав Страйк,— але це не дослідження життя, це виставлення його напоказ.

— О Боже! — вигукнула Робін і облилася на цьому винуватому зойку чаєм.— Я й забула, є ще новина! Коли я вчора вечері уже йшла до дверей, подзвонив Крістіан Фішер. Питав, чи не бажаєш ти написати книжку.

— Що-що?

— Книжку,— відповіла Робін, намагаючись не сміятися з виразу огиди на Страйковому обличчі.— Про твоє життя. Про враження від армії, про розкриття справи Лули Лендрі...

— Подзвони йому,— сказав Страйк,— і перекажи, що в написанні книжок я не зацікавлений.

Він допив чай і рушив до вішака, де біля його чорного пальта висіла старезна шкірянка.

— Ти не забув про сьогодні? — спитала Робін, відчуваючи, як у животі знову стягується клубок, який був розв’язався.

— А що сьогодні?

— Паб,— з відчаєм нагадала Робін.— Зі мною і Метью. «Герб короля».

— Ні, про це не забув,— озвався Страйк, не знаючи, чому вона має такий нещасний і напружений вигляд.— Гадаю, що вдень буду в місті, тож там і побачимося. Восьма, так?

— Шоста тридцять,— відповіла Робін, ще більш напружена.

— Шоста тридцять, точно... Буду там, Венеціє.

Вона зреагувала не одразу.

— Звідки ти знаєш?

— На запрошенні написано,— пояснив Страйк.— Незвичне ім’я, звідки воно?

— Я... я так розумію, що мене там зачали,— почервоніла Робін.— У Венеції. А в тебе друге ім’я яке? — спитала вона зі сміхом, наполовину веселим, наполовину сердитися.— На дверях написано К. Б. Страйк — що означає «Б»?

— Так, мені час іти,— заявив Страйк.— До зустрічі о восьмій.

— О шостій тридцять! — гукнула Робін до дверей, які вже зачинилися.

Сьогодні Страйк поїхав до крамниці у Крауч-Енді, де торгували електронікою. Крадені мобільники й ноутбуки зламували в підсобці, вилучали персональні дані, а тоді чистили пристрої та окремо продавали іншим покупцям.

Власник цього квітучого бізнесу створював значні незручності для містера Ганфрея, Страйкового клієнта. Містер Ганфрей, точно такий самий пройдисвіт, як і чоловік, за яким Страйк простежив до його ділового лігва, але з іншими масштабами й розмахом, наступив на хворий мозоль не тій людині. Страйк уважав, що Ганфрею треба вирішити проблему, поки є фора. Він знав, на що здатен ворог його клієнта: були спільні знайомі.

«Ціль» привітала Страйка в офісі нагорі, де тхнуло так само бридко, як і в агенції Елізабет Тассел; двоє молодиків у спортивних костюмах бовваніли на тлі, колупаючи нігті. Страйк, який грав роль бандита-найманця, рекомендованого спільним знайомим, слухав, як майбутній роботодавець зізнається, що зібрався напасти на сина-підлітка містера Ганфрея, про чиї переміщення знав до остраху багато. Власне, він хотів запропонувати Страйкові роботу — п’ять тисяч фунтів, і хай той поріже хлопця («Але шоб не вбивав, треба тіко донести думку до його татка, второпав?»).

Тільки після шостої години Страйкові вдалося вибратися з того офісу. Спершу (щойно впевнився, що немає «хвоста») він подзвонив самому містеру Ганфрею, з чийого шокованого мовчання Страйк виснував, що той нарешті втямив, з ким зв’язався.

Після того Страйк подзвонив Робін.

— Я запізнюся, вибач.

— Де ти? — спитала вона напруженим голосом. На фоні чувся гамір пабу: розмова, сміх.

— У Крауч-Енді.

— О Боже,— прошепотіла вона.— Ти сто років їхатимеш...

— Я візьму таксі,— запевнив її Страйк.— Буду чимшвидше.

От чого, думав Страйк, їдучи в таксі, яке гуркотіло по Аппер-стріт, Метью обрав паб у Ватерлоо? Щоб Страйкові їхати було якнайдалі? Щоб відплатити йому за те, що обирав зручні для себе паби під час попередніх спроб зустрітися? Страйк сподівався, що в цьому «Гербі короля» годують. Він раптом страшенно зголоднів.

Діставався він сорок хвилин — почасти через те, що провулок робітничих осель дев’ятнадцятого сторіччя, де містився паб, був закритий для проїзду транспорту. Страйк вийшов з машини, обірвавши намагання буркотуна-водія зрозуміти нумерацію будинків, яка на цій вулиці не вкладалася в логічну послідовність, і пішов пішки, підозрюючи, що місце, яке так складно знайти, Метью теж обрав навмисно.

«Герб короля» виявився живописним вікторіанським пабом, біля дверей якого юрмилися молодики в ділових костюмах і, здається, студенти. Всі курили й пили. Коли Страйк підійшов, компанія розступилася, даючи йому більше простору, ніж насправді треба було людині навіть його габаритів. Переступаючи поріг, Страйк думав — власне, навіть трохи сподівався,— що його можуть попросити піти через брудний одяг.

У цей час у гамірній дальній залі, свідомо захаращеній різними дрібницями, Метью дивився на годинник.

— Уже майже чверть по сьомій,— сказав він до Робін.

З чіткими рисами, при костюмі й краватці, він був — як і зазвичай — найгарнішим чоловіком у залі. Робін звикла бачити, як жінки поглядають на Метью, коли той проходить повз; вона так і не змогла вирішити для себе, чи свідомий Метью їхніх швидких палких поглядів. Сидячи на краю довгої лави, яку вони змушені були ділити зі студентською вечіркою, Метью — з ямочкою на підборідді та ясними синіми очима — був як чистопородний кінь в одному загоні з шотландськими поні.

— Це він! — сказала Робін водночас полегшено і боязко.

Страйк став ніби ще більшим і грубішим, ніж був, коли йшов з офісу. Він легко протискувався до них крізь натовп, виглядаючи золотаву голову Робін. У великій руці він тримав пінту «Гопгеду». Метью підвівся. Здавалося, він набирається сміливості.

— Корморане... привіт... ти таки знайшов, де ми.

— А ти — Метью,— озвався Страйк, потискаючи йому руку.— Перепрошую за запізнення, я намагався вирватися раніше, але був у товаристві такої людини, до якої лячно повертатися спиною без дозволу.

Метью начепив на обличчя порожню усмішку. Він і чекав, що Страйк казатиме подібні речі: нагнітатиме навколо себе драму, напускати таємничості. І все з таким виглядом, нібито він просто колесо мусив поміняти.

— Сідай,— нервово сказала до Страйка Робін, посунувшись на лаві так далеко, що мало не падала з її кінця,— Ти голодний? Ми оце думали замовити щось.

— Тут пристойна кухня,— повідомив Метью.— Тайська. Не як у «Манговому дереві», але їсти можна.