Роздратувала і навіть образила її його ідея взяти ще одного працівника. Робін розвернулася до монітора комп’ютера і почала швидко й безтямно друкувати, вдаряючи по клавіатурі сильніше, ніж зазвичай,— складала рахунок за цей тиждень для брюнетки в процесі розлучення. Робін собі гадала — вочевидь, помилково,— що вона тут не просто собі секретарка. Вона допомогла Страйкові зібрати докази, за якими вдалося скласти обвинувачення проти вбивці Лули Лендрі; частину вона взагалі зібрала сама, з власної ініціативи. Наступні кілька місяців вона неодноразово діяла не як звичайна особиста помічниця — ходила зі Страйком стежити за цілями, коли для нього природніше було з’явитися з парою, причаровувала швейцарів і впертих свідків, які ображалися на габарити й похмурий вигляд Страйка; і це не кажучи про те, що Робін не раз прикидалася в телефонній розмові різними жінками, про що Страйк зі своїм низьким голосом і мріяти не міг. Робін собі вирішила, що Страйк думав у тому ж напрямі, що й вона сама: він час до часу казав щось на взір: «Тобі корисно вчитися детективної справи» й «Тобі б піти на курс протидії стеженню». От вона і подумала, що коли його бізнес зіпнеться на ноги (чому Робін посприяла, як вона слушно гадала), вона зможе отримати відповідний вишкіл. Але тепер складалося враження, що всі ці натяки були порожніми репліками — просто машиністочку погладити по голівці. То що вона взагалі тут робить? Нащо відкинула кращі пропозиції? (Робін так розсердилася, що навіть забула, що не хотіла тієї роботи в кадровій агенції, хай скільки б там платили).

Може, цей «новий працівник» буде насправді працівницею, і вона зможе робити всі ті самі корисні речі, а Робін доведеться лишитися при них адміністратором і секретаркою і сидіти днями за цим столом. Але вона не заради цього лишилася у Страйка, відмовившись від кращої платні та принісши напругу у власне особисте життя.

Рівно о п’ятій годині Робін перестала друкувати, не закінчивши речення, надягнула тренч і пішла, ляснувши скляними дверима.

Ляскіт збудив Страйка. Він заснув за столом, поклавши голову на руки. Глянувши на годинник, Страйк побачив, що вже п’ята, і не зрозумів, хто це міг прийти о такій годині в офіс. Тільки відчинивши двері до приймальні й побачивши, що тренча й сумочки Робін немає, а монітор комп’ютера темний, він збагнув, що то вона пішла не попрощавшись.

— Ну чорт забирай! — вилаявся Страйк.

Робін не мала звички дутися; це, серед іншого, йому в ній подобалося. Метью йому не сподобався, ну то й що? Не Страйк виходить за нього заміж. Роздратовано бурмочучи собі під ніс, Страйк замкнув офіс і пішов нагору, маючи намір поїсти й перевдягтися, перш ніж іти на зустріч з Ніною Ласселз.

Ввечері Страйк ішов темною холодною вулицею Стренд у бік Фліт-стріт, сховавши руки глибоко в кишені та ступаючи так швидко, як тільки дозволяли втома й біль, який дедалі дошкульніше шарпав праву ногу. Страйк жалкував, що мусив покинути спокій і затишок свого чудового помешкання; сумнівався, чи буде якась користь від цієї вечірньої експедиції — і, втім, майже мимоволі цього туманного й холодного зимового вечора його знову вразила витримана краса старого міста, з яким Страйка теж пов’язувало дитинство.

Всю скверну туризму стер цей крижаний листопадовий вечір: збудований у сімнадцятому сторіччі фасад таверни «Старий дзвін», що світила ромбами шибок, дихав шляхетною старовиною; дракон, що чатував на верхівці меморіалу Темпл-Бару, темним і строгим силуетом чітко вирізнявся на тлі розцяцькованої зорями чорноти; віддаля осерпанчена баня собору Святого Павла сяяла, мов місяць при сході. Страйк наближався до місця призначення, і високо на цегляних мурах з’являлися таблички, які нагадували про колишній зв’язок Фліт-стріт з працівниками пера й чорнила — назви газет: «Піплз френд», «Данді кур’єр»,— але Калпепера і решту журналістської братії давно вже вигнали з їхньої традиційної домівки геть до Воппінгу й Кенері-Варфу. Тепер тут панувала юриспруденція, і на детектива згори вниз дивився Королівський суд Лондона, найвищий храм його ремесла.

В такому милостивому і на диво сентиментальному настрої Страйк підійшов до круглої жовтої головки сиру на протилежному боці вулиці, яка позначала вхід до «Старого чеширському сиру», і рушив тісним проходом до дверей, пригинаючись, щоб не втелющитися в низький одвірок.

За тісними сіньми, обшитими дерев’яними панелями і прикрашеними старовинними олійними картинами, ховалася крихітна зала. Страйк знову пригнувся, щоб не вдаритися об вицвілий дерев’яний знак з написом «Вхід тільки для джентльменів», і йому одразу енергійно помахала рукою маленька бліда дівчина, на чиєму обличчі вирізнялися великі карі очі. Зіщулившись у чорному пальті біля коминка, вона тримала в маленьких білих руках порожню склянку.

— Ніна?

— Так і знала, що це ти, Домінік тебе дуже детально описав.

— Купити тобі випити?

Ніна попросила білого вина. Страйк узяв собі пінту «Сема Сміта» і присів поруч з нею на незручну дерев’яну лаву. Приміщення гуділо лондонськими акцентами. Ніби зрозумівши його настрій, Ніна сказала:

— Це й досі справжній паб. Тільки ті, хто ніколи сюди не ходить, думають, що тут повно туристів. Сюди приходили Діккенс, Джонсон, Єйтс... Дуже люблю це місце.

Ніна широко всміхнулася, і Страйк усміхнувся у відповідь, по-справжньому потеплівши після кількох ковтків пива.

— А твій офіс далеко?

— Хвилин десять пішки,— відповіла вона.— Ми біля самої Стренд. Будівля нова, є садок на даху. Буде страшенно холодно,— додала вона, заздалегідь здригаючись і запинаючись у пальто.— Але в начальства є привід не знімати інше приміщення. Видавнича справа нині переживає важкі часи.

— І через «Бомбікса Морі» були проблеми, так? — спитав Страйк, повертаючись до справ, щойно йому вдалося витягнути ногу з протезом під столом.

— Проблеми,— відповіла Ніна,— це просто применшення століття. Денієл Чард сатаніє. Ніхто не має права зображати Денієла Чарда поганцем у брудному чтиві! Так не годиться. Дуже погана ідея. Він — дивний чоловік. Кажуть, що йому довелося піти в родинний бізнес, але мріяв він бути художником. Як Гітлер,— захихотіла вона.

В її очах мерехтіло відображення вогників над шинквасом. Страйк подумав, що Ніна схожа на збуджену й полохку мишку.

— Гітлер? — перепитав він, трохи розвеселившись.

— Коли розсердиться, торохтить точно як Гітлер — минулого тижня ми про це дізналися. Досі жодного разу не чули, щоб Денієл затинався. Він так кричав на Джері! Ми аж за стінкою чули.

— А ти читала книгу?

Ніна завагалася. На її губах грала бешкетна усмішка.

— Неофіційно,— сказала вона нарешті.

— Добре, неофіційно...

— Тоді, скажімо так, устромила туди носа,— відповіла вона.

— Рукопис хіба не під замком?

— Так, так, в особистому сейфі Джері.— Хитрий погляд скоса ніби запрошував Страйка трохи посміятися з безневинного редактора.— Біда в тому, що він усім сказав комбінацію, бо постійно забуває, і доводиться просити нас підказати. Джері — наймиліший, найчесніший чоловік на світі, і я гадаю, йому просто на думку не спало, що ми можемо прочитати те, чого нам читати не можна.

— І коли ти дивилася рукопис?

— У понеділок, одразу як він його отримав. Тоді вже пішли чутки, бо Крістіан Фішер за вихідні подзвонив десь півсотні людей і читав їм обрані місця по телефону. Я також чула, що він відсканував рукопис і почав розсилати шматки електронкою.

— Це все, вочевидь, сталося до того, як втрутилися юристи?

— Так. Нас усіх зібрали і виголосили промову про жахіття, які спіткають нас, якщо будемо базікати про книжку. Повна дурня — намагалися пояснити, що репутація компанії буде зруйнована, якщо генерального директора виставлять на посміх (а нас якраз ніби збираються робити відкритим акціонерним товариством абощо) і що зрештою ми ризикуємо втратити роботу. Не знаю, як той юрист сам не сміявся, коли те все говорив. Мій татко — королівський адвокат,— весело провадила вона,— і він сказав, Нардові нелегко буде засудити когось із нас, зважаючи на те, скільки людей не з компанії вже в курсі.