— Дружба...— почав ведучий з тінню відчаю.

— Якби я зміг присилувати себе до сексуальних стосунків з кимсь із друзів-чоловіків, моє життя було б щасливішим і пліднішим,— заявив на це Фенкорт.— На жаль, мене запрограмовано відчувати потяг до жіночої статі, хай це й неплідно. Тож я кажу собі, що одна жінка захоплює мене сильніше, краще відповідає моїм потребам і бажанням, ніж якась інша. Я — складна, високорозвинена, наділена уявою істота, яка відчуває потребу обґрунтувати вибір, зроблений на дуже примітивних підставах. Оце — правда, яку ми поховали під тисячоліттями куртуазної маячні.

Робін не уявляла, що дружина Фенкорта (він наче був жонатий) подумає про це інтерв’ю. Поруч місіс Еллакотт записала кілька слів у записник.

— Він же не про помсту,— пробурмотіла Робін.

Мама показала їй записник. Там було написано: «Що за паскуда». Робін захихотіла.

З іншого боку Метью схилився над «Дейлі експресом», який Джонатан покинув на стільці. Прогорнувши перші три сторінки, де в текстах кілька разів з’являлося поруч з іменем Оуена Квайна ім’я Страйка, він почав читати статтю про те, що мережа крамниць відмовилася крутити різдвяні пісні Кліффа Ричарда.

— Вас критикували,— хоробро почав ведучий,— за те, як ви зображуєте у своїх творах жінок, головно за...

— От ми говоримо, а я вже чую, як критики шарудять, мов таргани, хапаючись за пера,— відповів Фенкорт, розтягнувши вуста в подобу усмішки.— Не знаю, що цікавить мене менше, ніж думки критиків про мене чи мою творчість.

Метью перегорнув сторінку газети. Кинувши косий погляд, Робін побачила перекинуту цистерну, «хонду сивік» на даху і покручений «мерседес».

— Ой, ми в цю аварію мало не втрапили!

— Що? — спитав Метью.

Вона бовкнула, не подумавши. Й аж заціпеніла.

— Це сталося на трасі М4,— пояснив Метью, трохи підсміюючись над нею, бо вона подумала, що могла мати до цього стосунок, адже не здатна відрізнити трасу від залізничних рейок.

— О... так-так,— відповіла Робін, вдаючи, що придивляється до тексту під фотографією.

Але Метью вже супився, щось уторопавши.

— Ти вчора справді була десь біля аварії?

Він говорив тихо, щоб не заважати місіс Еллакотт, яка слухала інтерв’ю з Фенкортом. Вагання стане фатальним. Обирай.

— Так, була. Не хотіла тебе лякати.

Метью просто дивився на неї. Робін чула, як з тамтого боку мати щось ще записує.

— Біля оцієї? — спитав він, показуючи на фото, і Робін кивнула.— Що ти робила на М4?

— Треба було відвезти Корморана на зустріч.

— Я думаю про жінок,— говорив ведучий,— ваші погляди на жінок...

— І де в біса була та зустріч?

— У Девоні,— зізналася Робін.

— Аж у Девоні?

— У нього знову біда з ногою. Він не міг поїхати туди самостійно.

— Ти возила його до Девону?

— Так, Метте, я возила його до...

— То ось чому ти не приїхала вчора? Тобто ти могла...

— Метте, ну звісно, ні.

Метью відкинув газету, підвівся і вийшов.

Робін стало млосно. Вона озирнулася на двері, якими він не ляснув, але зачинив достатньо рвучко, щоб батько Робін здригнувся і щось забурмотів, не прокидаючись, а собака підхопився.

— Не займай його,— порадила мати, не відриваючи погляду від екрана. Робін з відчаєм розвернулася до неї.

— Корморану треба було в Девон, він не міг керувати машиною з однією ногою...

— Переді мною тобі не треба виправдовуватися,— сказала місіс Еллакотт.

— Але він думає, що я брешу, ніби не могла приїхати вчора.

— А ти брешеш? — спитала мати, пильно поглядаючи на Майкла Фенкорта.— Сидіти, Раунтрі, мені за тобою не видно.

— Я могла взяти квиток у перший клас,— визнала Робін, а лабрадор позіхнув, потягнувся і знову влігся біля коминка.— Але ж я вже заплатила за нічний поїзд.

— Метт постійно говорить про те, наскільки більше ти заробляла б, якби пішла працювати в кадрову агенцію,— сказала мама, дивлячись у телевізор.— Я гадаю, що він мав би оцінити твою ощадливість. А тепер цить, хочу послухати про помсту.

Ведучий намагався сформулювати питання.

— Та коли йдеться про жінок, ви не завжди дотримуєтеся... сучасного звичаю, політкоректності... Я головно про вашу впевненість, ніби жінки-письменниці...

— Знов про це? — урвав його Фенкорт, вдаряючи долонями в коліна (ведучий аж підскочив).— Я сказав, що найкращі письменниці, за рідкісними винятками, не мали дітей. Це факт. І ще я казав, що загалом жінки, зважаючи на бажання материнства, не здатні на цілеспрямоване зосередження, з яким людина має підходити до творення літератури — справжньої літератури. І не відмовляюся від жодного слова. Це факт.

Робін крутила обручку на пальці, розриваючись між бажанням піти за Метью і пояснити, що нічого поганого вона не зробила, і гнівом на те, що взагалі треба таке пояснювати. На першому плані завжди було те, чого вимагала його робота; Робін не могла пригадати, щоб він вибачався, коли затримувався в офісі, коли йому треба було їхати на інший кінець Лондона і приходити додому о восьмій...

— Я хотів сказати,— поспішив виправитися ведучий, вибачливо усміхаючись,— що ця книжка може критиків здивувати. До головного жіночого персонажа ви ставитеся з великим розумінням, зі справжньою емпатією. Звісно ж,— ведучий пробігся очима по нотатках; Робін відчувала, як він нервує,— без паралелей тут не обійтися... Коли ви писали про самогубство молодої жінки, гадаю, вам довелося відчутно зібратися... мабуть, ви чекаєте, що...

— Що дурні люди вважатимуть, ніби я написав автобіографічну повість про самогубство моєї першої дружини?

— Ну, це обов’язково вбачатимуть... обов’язково будуть питання...

— Тоді дозвольте сказати ось що,— мовив Фенкорт і зробив паузу.

Письменник і ведучий сиділи перед довгим вікном, що виходило на залитий сонцем і колиханий вітром газон. Робін на мить зацікавило питання про те, коли програму знімали — точно до снігопадів,— але в її думках панував Метью. Треба було йти до нього, а вона все сиділа на дивані.

— Коли Опу... коли Еллі померла,— почав Фенкорт,— коли вона померла...

Великий план обличчя видався болісним порушенням приватності. Тонкі зморшки в кутиках очей поглибилися, коли письменник заплющив очі; піднялася, ховаючи лице, квадратна рука.

Майкл Фенкорт, здається, плакав.

— От тобі й химера, от тобі й міраж,— зітхнула місіс Еллакотт, відкидаючи ручку.— Користі нуль. Я хотіла крові й кишок, Майкле. Крові й кишок!

Нездатна більше витримувати бездіяльність, Робін підвелася і пішла до дверей. Обставини були незвичайні. Сьогодні поховали маму Метью. Треба Робін вибачитися і все пояснити.

Наступної неділі газети силкувалися віднайти пристойний баланс між об’єктивною оцінкою життя та творчості Оуена Квайна й макабричною, готичною природою його смерті.

«Другорядна постать у літературі, час до часу цікава; останнім часом він тримався на межі самопародії, перебував у тіні сучасників, та все одно простував і далі своєю старомодною стежкою»,— писала в колонці на першій шпальті «Сандей таймз», а далі обіцяла цікавіші речі на подальших сторінках: «Інструкція для садиста: див. с. 10-11». І ще, поруч з крихітним фото Кеннета Галлівелла: «Книжки і книжники: літературні вбивці; с. З, Культура».

«Чутки про невидану книгу, яка буцімто і надихнула вбивцю, тепер вийшли далеко за межі лондонських літературних кіл,— запевняв читача «Обзервер».— Якби не вимоги доброго смаку, „Ропер-Чард" міг би мати на руках бестселер».

«ПИСЬМЕННИКА-ЗБОЧЕНЦЯ ВИТЕЛЬБУШЕНО ПІД ЧАС СЕКСУАЛЬНИХ ІГРИЩ»,— заявляла газета «Сандей піпл».

Повертаючись додому від Ніни Ласселз, Страйк скуповував газети, хай навіть важко було нести такий стос і вправлятися з ціпком на засніжених тротуарах. Наближаючись до Денмарк-стріт, він подумав, що дарма так себе перевантажив — раптом повернеться вчорашня нападниця. Але її не було видно.