— Цей Чард — здібний керівник? — спитав Страйк.

— Гадаю, так,— відповіла Ніна збудженим тоном,— але він весь такий потайний і набундючений... страшенно смішно, як його описав Квайн.

— І як?..

— Ну, в книжці його звати Фаллус Імпудикус, і...

Страйк вдавився пивом. Ніна захихотіла.

— Його названо «нахабним прутнем»? — спитав Страйк, сміючись і витираючи губи долонею. Ніна засміялася; сміх вийшов напрочуд брудним як дівчину, що нагадувала енергійну школярку.

— Вчив латину? Я сама покинула, ненавиділа її — але що таке «фаллус», кожен розбере, правда ж? Я вирішила дізнатися, що воно таке, і виявилося, що phallus impudicus — то наукова назва гриба, який кличуть смердючою веселкою. Цей гриб, як я зрозуміла, тхне, а на вигляд...— вона знову захихотіла,— на вигляд — така собі гнила булава. Класичний Оуен: брудні імена, всі герої геніталіями напоказ.

— І що такого робить той Фаллус Імпудикус?

— Він усе робить і розмовляє, точно як Денієл, і зовні схожий на Денієла, а ще здійснює акт некрофілії над красивим письменником, якого вбив. Дійсно кривава й огидна сцена. Джері завжди казав, що Оуен вважає марно втраченим день, коли його читача не потягнуло блювати принаймні двічі. Бідолашний Джері,— тихо додала вона.

— Чому бідолашний? — спитав Страйк.

— Бо він у тій книжці теж є.

— І що за фалос зробили з нього?

Ніна знову засміялася.

— Не скажу, бо частину про Джері не читала. Одразу догортала до Денієла, бо казали, що дуже бридко й смішно. Джері всього півгодини не було в кабінеті, тож часу я мала обмаль — але я знаю, що про нього там теж є, бо Денієл покликав Джері до себе, змусив поговорити з юристами і додав його ім’я до того ідіотського листа, де нам сказали, що небо впаде на землю, якщо ми патякатимемо про «Бомбікса Морі». Гадаю, Денієла тішить, що Оуен і на Джері теж нападає. Він знає, що Джері всі люблять, тож гадає, що ми наберемо води в рота, щоб його захистити. Один Бог знає, що такого Джері заподіяв Оуену,— додала Ніна, і її усмішка трохи пригасла.— Бо в Джері в цілому світі немає жодного ворога. Оуен і справді покидьок,— додала вона після задуманого мовчання, дивлячись у порожній винний келих.

— Ще питимеш? — спитав Страйк.

Він повернувся до шинкваса. У скляному футлярі на протилежній стіні сиділо опудало сірого папуги. Це був єдиний елемент ексцентричності, який Страйк тут побачив, і він був готовий — у своїй терпимості до цього справжнього куточка старого Лондона — зробити папузі ласку й повірити, що він справді пищав і балакав колись у цих стінах, а не з’явився тут у ролі пошарпаного аксесуара.

— Ти чула, що Оуен зник? — запитав Страйк, повернувшись до Ніни.

— Так, доходила чутка. Я не здивована — після того, який галас він спричинив.

— Ти знайома з Квайном?

— Не те щоб. Він іноді заходить до офісу й намагається фліртувати — в цьому своєму дурному плащі, такий весь хвалько, старається шокувати. Гадаю, він жалюгідний, і книжки його ніколи мені не подобалися. Джері переконав мене, що варто прочитати «Гріх Гобарта», і він виявився жахливим.

— Ти не знаєш, чи Квайн останнім чином з кимсь зв’язувався?

— Не чула про таке,— відповіла Ніна.

— І ніхто не знає, нащо він написав книжку, через яку його просто не могли не потягнути до суду?

— Всі думають, що він сильно посварився з Денієлом. Він з усіма кінець кінцем свариться; один Бог знає, скільки він змінив видавців за ці роки. Я чула, що Денієл видає Оуена лише тому, що так здається, ніби Оуен пробачив його за те, як Денієл повівся з Джо Портом. Оуен і Денієл один одного не люблять, це всім відомо.

Страйк згадав вродливого білявого молодика на фото в кабінеті Елізабет Тассел.

— А що такого Чард заподіяв Норту?

— Подробиць не знаю,— відповіла Ніна.— Знаю тільки — щось лихе. Знаю також, що Оуен не хотів працювати з Денієлом, та коли скінчилися інші видавці, йому довелося прикинутися, ніби він змінив думку, а Денієл узяв його, бо гадав, що це буде гарний жест. Принаймні так усі кажуть.

— А з Джері Вальдгрейвом Квайн теж посварився, не знаєш?

— Ні, й це дивно. Нащо нападати на Джері? Він же чудовий! Хоча з того, що я чула, не можна впевнено...

Це вперше, наскільки бачив Страйк, вона замислилася над тим, що збиралася сказати, і провадила розважливішим тоном:

— Не можна впевнено сказати, на що натякає Оуен у частинах про Джері, і як я вже казала, я ті місця не читала. Але Оуен написав про купу людей,— додала Ніна.— Я чула, що в книзі є його власна дружина, а ще він написав преогидні речі про Ліз Тассел, яка, може, і стерво, але всі знають, що вона завжди стояла за Оуена горою. Ліз тепер нічого не зможе продати в «Ропер-Чард» — усі на неї страшенно злі. Знаю, що їй відкликали запрошення на сьогоднішню вечірку — дуже принизливо. А ще за кілька тижнів збиралися влаштувати вечірку для Ларі Пінкельмана, одного з її авторів, і там без неї ніяк... Ларі — чарівний старигань, усі його люблять, але один Бог знає, як її там приймуть. Ну добре,— мовила Ніна, струснувши світло-каштановою гривкою і раптово змінюючи тему,— звідки ми з тобою знайомі, що разом ідемо на вечірку? Ти — мій хлопець чи що?

— А що, з партнерами можна на такі заходи?

— Можна, але я нікому не казала, що з тобою зустрічаюся, тож ми явно нещодавно разом. Я скажу, що почали зустрічатися після вечірки на минулих вихідних, гаразд?

Страйк відчув — і це однаково непокоїло і тішило його самолюбство,— з яким ентузіазмом вона пропонує цей вигаданий роман.

— Я тільки відлити вийду,— сказав він, важко підводячись із-за столу, поки Ніна допивала третій келих вина.

Сходи до вбиральні у «Старому чеширському сирі» були дуже круті, а стеля над ними така низька, що Страйк ударився головою, хай як пригинався. Потираючи скроню і тихо лаючись, Страйк раптом подумав, що це він щойно отримав божественного запотиличника, який мав нагадати, що є доброю ідеєю, а що — не дуже.

З досвіду Страйк знав, що існує певний жіночий типаж, який безмірно його принаджував. Таких жінок об’єднували розум і мерехка, мов зламана лампа, глибина. Часто вони були гарні й незрідка, як висловився його найдавніший друг Дейв Полворт, являли собою «абсолютно повних психічок». Що саме принаджувало цей тип до нього, Страйк не знав, але Полворт, любитель простих теорій, вважав, що такі жінки («нервові й надто породисті») підсвідомо тягнулися до «породи ваговозів».

Колишню наречену Страйка Шарлотту можна було вважати королевою цього типажу. Вродлива, розумна, хаотична і нездорова, вона раз у раз поверталася до Страйка попри опір близьких і ледь приховану огиду з боку друзів. У березні він нарешті поклав край їхнім стосункам, які то розривалися, то поновлювалися протягом шістнадцятьох років, і вона майже одразу заручилася з колишнім бойфрендом, у якого Страйк її відбив багато років тому, ще в Оксфорді. Відтоді особисте життя у Страйка, якщо не брати до уваги однієї чарівної ночі, було відсутнє з його власної волі. Кожну годину, яку не спав, він працював і успішно чинив спротив будь-яким зазіханням — відкритим чи прихованим — з боку таких, як його клієнтка-брюнетка: жінок, які ось-ось розлучаться і хочуть убити час і розвіяти самоту.

Але в ньому завжди жив небезпечний потяг піддатися, не злякатися складнощів заради однієї-двох ночей розради, і тепер Ніна Лассель майже бігла поруч з ним темною Стренд, роблячи два кроки там, де він робив один, і називала йому свою точну адресу в Сент-Джонс-Вуді, «щоб здавалося, ніби ти там бував». На зріст вона була йому ледве до плеча, а Страйкові невисокі жінки ніколи не подобалися. Її невпинна балаканина про «Ропер-Чард» була пересипана більшою кількістю сміху, ніж потрібно, і раз чи двічі вона торкнулася його руки, підкреслюючи якісь свої слова.