— От і прийшли,— нарешті сказала вона, коли вони наблизилися до високої сучасної будівлі з обертовими скляними дверима і назвою «Ропер-Чард», викладеною сяйливим помаранчевим оргсклом по цеглі.

За широким фойє, яким ходили люди у вечірньому вбранні, виднівся ряд розсувних дверей. Ніна витягнула з сумочки запрошення і показала його чоловікові в погано припасованому смокінгу — Страйкові чоловік здався схожим на найману прислугу. Потім вони зі Страйком приєдналися до ще двадцятьох осіб у великому ліфті з дзеркалами.

— На цьому поверсі проводяться наради,— прокричала до Страйка Ніна, коли вони висадилися у великому приміщенні, де для напівпорожнього танцмайданчика грали музики.— Зазвичай тут перегороджено. То що, з ким тобі треба побачитися?

— З будь-ким, хто добре знає Квайна і може припустити, де він зараз.

— Тоді це тільки Джері...

їх підштовхнули нові гості, які прибули на ліфті, і Страйк з Ніною влилися в натовп. Страйк відчув, як Ніна хапає його за пальто, ніби дитина, але не відповів на цей жест — не взяв її за руку, жодним чином не посилив враження, ніби вони пара. Раз чи двічі він чув, як вона з кимсь вітається. Нарешті вони проштовхалися до дальньої стіни, де вгиналися від наїдків столи, які обслуговували офіціанти в білій формі, й можна було розмовляти, а не кричати. Страйк підхопив і з’їв кілька крабових котлеток, пожалкувавши, що вони такі крихітні, а Ніна роззирнулася.

— Ніде не бачу Джері — мабуть, курить на даху. Може, підемо туди? Ой, глянь, це ж Денієл Чард — спустився до простих смертних!

— Котрий?

— Та отой лисий.

Навколо директора видавництва утримувалася невелика дистанція на знак поваги — ніби коло прим’ятих паростків довкруж гелікоптера, який злітає. Чард говорив до пишної молодої жінки у вузькій чорній сукні.

Фаллус Імпудикус! Страйк не міг стримати посмішки, але Чардові личила його лисина. Він був молодший і спортивніший, ніж Страйк очікував, і в своєму роді навіть гарний — густі чорні брови над глибоко посадженими очима, хижий ніс, тонкі вуста. Графітового кольору костюм був непоказний, але блідо-бузкову краватку, ширшу, ніж звичайна, прикрашали зображення людських носів. Страйк, чий потяг до звичайного одягу армія тільки поглибила, мимоволі зацікавився цією малою, але гучною заявою про нонконформізм у виконанні генерального директора — надто через те, що ця краватка вражала і смішила.

— А де наливають? — спитала Ніна, марно стаючи навшпиньки.

— Ось там,— показав Страйк, який добре бачив шинквас біля вікон, з яких відкривався краєвид на темну Темзу.— Лишайся тут, а я принесу. Біле вино?

— Шампусик, якщо Денієл таки вивернув калиту.

Страйк рушив крізь натовп з тим розрахунком, щоб опинитися ближче до Чарда, який мовчки слухав свою супутницю. Та говорила з ноткою відчаю, притаманною людині, в якої розмова щось не виходить. Страйк помітив, що зворот долоні, якою Чард тримав склянку з водою, вкритий блискучою червоною екземою. Страйк зупинився в Чарда просто за спиною, буцімто пропускаючи компанію молодих жінок, яка йшла йому назустріч.

— ...і це було страшенно кумедно! — нервово промовляла дівчина в чорній сукні.

— Так,— глибоко знудженим голосом озвався Чард,— мабуть, що так.

— А як вам Нью-Йорк, хіба було не чудово? Тобто ні, не чудово... це було пізнавально? Захопливо? — питала дівчина.

— Купа людей,— відповів Чард, і хоча Страйк не бачив обличчя генерального директора, йому здалося, що той позіхнув.— Багато переговорів.

Огрядний чоловік у костюмі-трійці, на вигляд уже п’яний, хоча було ледве пів на дев’яту, зупинився перед Страйком і з надмірною люб’язністю запросив його проходити далі. Довелося прийняти це ретельно виголошене запрошення, і Страйк не почув, що ще казав Денієл Чард.

— Дякую,— мовила за кілька хвилин Ніна, беручи у Страйка келих з шампанським.— Ну що, ходімо на дах?

— Гаразд,—• відповів Страйк. Собі він теж узяв шампанське — не тому, що любив, а через те, що більше нічого його не принадило.— А що то за жінка розмовляє з Денієлом Чардом?

Ніна, яка вела Страйка до спіральних металевих сходів, витягнула шию.

— Це Джоанна Вальдгрейв, донька Джері. Щойно написала свій перший роман. А що? Тобі такі подобаються? — спитала вона, задихано розсміявшись.

— Ні,— відповів Страйк.

Вони піднялися сітчастими сходами. Страйкові доводилося налягати на поруччя. Коли вони з Ніною опинилися на даху, крижане нічне повітря обпалило йому легені. Всюди були оксамитові газони, вази з квітами й деревцями, лави; подекуди гігантськими сталевими грибами стояли між акуратними квадратами газонів кола обігрівачів, і люди купчилися під ними спинами до штучної пасторалі довкруж і лицем до інших курців; жевріли цигарки.

Краєвид на місто був фантастичний: самоцвіти на чорному оксамиті. Лондонське око світило блакитним неоном, рубіново сяяли вікна вежі Оксо, а праворуч виблискували золотом Саут-бенк, Біг-Бен і Вестмінстерський палац.

— Ходімо! — сказала Ніна, сміливо взяла Страйка за руку і потягнула його до трійці жінок, чиє дихання вихоплювалося хмарками білої імли, хоч вони і не курили.

— Привіт, дівчата,— сказала Ніна.— Джері не бачили?

— Він уже напився,— прямо відповіла одна з дівчат, руда.

— О ні,— видихнула Ніна.— А так добре тримався!

Довготелеса блондинка озирнулася через плече і пробурмотіла:

— Того тижня в «Суничнику» нализався мов чіп.

— То все через «Бомбікса Морі»,— заявила агресивного вигляду чорнява дівчина з короткою стрижкою.— Та ще поїздка до Парижа на річницю весілля не склалася. Фенелла, мабуть, знову влаштувала істерику. Коли він уже її покине?

— А вона тут? — жадібно спитала блондинка.

— Та десь ходить,— відповіла чорнява.— Ніно, а ти нас представиш?

Відбулося поспішне знайомство, після якого Страйк так і не зрозумів, котра з дівчат Міранда, котра Сара, а котра Емма, а тоді жіноцтво повернулося до розбору пиятики й безталанного Джері Вальдгрейва.

— Покинув би ту Фенеллу багато років тому,— сказала чорнява дівчина.— Ница жінка.

— Ш-ш-ш! — зашипіла Ніна, і всі четверо ненатурально замовкли, бо підійшов чоловік, на зріст майже як Страйк. Його кругле пухке обличчя частково приховували великі окуляри в роговій оправі й буйне каштанове волосся. Повний келих червоного вина в нього в руці норовив розплескатися.

— Винувате мовчання! — зазначив він з дружньою усмішкою. В його голосі бриніла ретельність, за якою Страйк розпізнав бувалого пияка.— Три здогади щодо тем, які ви обговорювали: Бомбікс, Морі та Квайн. Привіт,— додав він, подивившись на Страйка і простягаючи руку.— Ми не знайомі, так?

— Джері — Корморан, Корморан — Джері,— одразу сказала Ніна.— Ми зустрічаємося,— пояснила вона не так високому редактору, як трьом дівчатам поруч.

— Кемерон, га? — перепитав Вальдгрейв, прикладаючи долоню до вуха.

— Ну майже,— відповів Страйк.

— Вибачай,— сказав Вальдгрейв.— Я на одне вухо не чую. А ви, пані, пліткували тут перед високим чорнявим незнайомцем,— додав він з трохи силуваним гумором,— попри дуже чіткий наказ містера Чарда, згідно з яким люди поза видавництвом не мають знати про наш ганебний секрет?

— Ти ж не доповіси, правда, Джері? — спитала чорнява.

— Якби Денієл дійсно хотів, щоб про книжку не пішов поголос,— сказала руда нетерпляче, але не забувши озирнутися через плече — чи немає де поблизу шефа,— то не варто було до всіх посилати юристів, щоб позатикали людям роти. Мені постійно дзвонять, питають, що відбувається.

— Джері,— сміливо заговорила чорнявка,— а ти навіщо говорив з юристами?

— Бо там є і про мене, Capo,— відповів Вальдгрейв, махнувши келихом і проливши трохи вина на бездоганний газон.— Я по самісінькі свої глухі вуха в цьому... В цьому романі.

Жінки відповіли на це шокованими зойками протесту.

— Та що такого міг про тебе сказати Оуен, ти ж завжди так добре з ним обходився? — спитала чорнявка.

— Лейтмотив його пісні такий, що я без жодної потреби нівечу його шедеври,— пояснив Вальдгрейв і вільною рукою зобразив ножиці.