— І це все? — мовила блондинка з тінню розчарування.— Теж мені біда! Йому пощастило, що з ним узагалі хтось має справу — зважаючи на його поведінку.
— Схоже на те, що він знову пішов у підпілля,— відзначив Вальдгрейв.— Не відповідає на дзвінки.
— От боягузливий гад,— обурилася руда.
— Насправді я за нього боюся.
— Боїшся? — не повірила руда.— Та ти жартуєш, Джері.
— Якби ти читала ту книжку, ти б теж злякалася,— відповів Вальдгрейв і тихенько гикнув.— Гадаю, Оуен здурів. Воно схоже на записку самогубця.
Блондинка засміялася була, але під поглядом Вальдгрейва швидко замовкла.
— Я не жартую. Гадаю, він зламався. Підтекст, прихований за всім цим звичним гротеском, такий: усі проти мене, всі змовилися, всі мене ненавидять...
— Його справді всі ненавидять,— перебила блондинка.
— Жодна людина при здоровому глузді не подумала б, що таке опублікують. А тепер він зник.
— Він постійно так робить,— не витримала руда.— Це ж його коронний номер — утікач? Дейзі Картер з «Девіс-Гріна» казала мені, що поки вони працювали з ним над «Братами Бальзаками», він двічі розчинявся в повітрі.
— Я за нього боюся,— вперто повторив Вальдгрейв. Він зробив великий ковток вина і сказав: — Може, він там вени собі порізав...
— Оуен собі віку не вкоротить,— прихнула блондинка. Вальдгрейв глянув на неї з виразом, у якому Страйк прочитав жалість і недоброзичливість.
— Мірандо, люди таки вкорочують собі віку, коли гадають, що в них забрали сенс усього життя. Навіть якщо іншим їхнє страждання здається жартом, це не рятує їх від нього.
Білява дівчина ніби не повірила, озирнулася на подруг у пошуках підтримки, але ніхто не став на її захист.
— Письменники такі люди,— мовив Вальдгрейв.— Я ще не зустрічав жодного хорошого автора без психів. Клятій Ліз Тассел варто було б це затямити.
— Вона каже, що не знала, що в книзі,— пояснила Ніна.— Вона всім каже, що захворіла і не змогла її уважно прочитати...
— Я знаю Ліз Тассел,— загарчав Вальдгрейв, і Страйк з цікавістю побачив спалах справжнього гніву в цього п’яного й дружнього редактора.— Вона чудово знала, що робить, коли розсилала ту кляту книжку. Вирішила, що це її останній шанс струсити з Оуена такі-сякі гроші. Трохи уваги з боку громадськості за рахунок того скандалу з Фенкортом, якого вона ненавидить довгі роки... а коли лайно потрапило на вентилятор, то все, вона свого клієнта не знає. Просто обурлива поведінка!
— Денієл відкликав її запрошення на сьогодні,— сказала чорнява дівчина.— Мені довелося їй подзвонити і повідомити. Це був жах.
— Джері, а ти не знаєш, куди Оуен міг поїхати? — спитала Ніна.
Вальдгрейв знизав плечима.
— Куди завгодно, гадаю. Але я сподіваюся, що хай де він є, з ним усе добре. Я все одно маю прихильність до цього дурня, хай що він коїть.
— А що то за скандал з Фенкортом, про який він написав? — спитала руда.— Я чула, що там була якась рецензія...
Всі, крім Страйка, заговорили водночас, але голос Вальдгрейва перекрив інші, й жінки замовкли — то була інстинктивна люб’язність, яку жінки часто виявляють до чоловіків, що лишилися в меншості.
— Я думав, що всі знають цю історію,— сказав Вальдгрейв і знову тихо гикнув.— Якщо коротко, то перша дружина Майкла — Елспет — написала дуже поганий роман. У літературному журналі з’явилася анонімна пародія на нього. Вона вирізала сторінку з журналу, прикріпила собі на сукню і, поклавши голову в духовку, пустила газ, а-ля Сильвія Плат.
Руда дівчина ахнула.
— Вона наклала на себе руки?
— Так,— відповів Вальдгрейв, знову розмахуючи келихом.— Письменники всі психи.
— А хто написав пародію?
— Всі завжди вважали, що Оуен. Він відкидав звинувачення, але це не дивно, зважаючи на фінал,— відповів Вальдгрейв.— По смерті Елспет Оуен і Майкл більше не розмовляли. Але в «Бомбіксі Морі» Оуен дуже дотепно натякає, що пародію написав сам Майкл.
— Боже,— шоковано видихнула руда.
— Щодо Фенкорта,— сказав Вальдгрейв, глянувши на годинник.— Я мав вам сказати, дівчата, що внизу о дев’ятій оголосять дещо грандіозне. Вам не варто це проґавити.
Він побрів геть. Двоє дівчат загасили цигарки і пішли за ним. Блондинка перемістилася до іншого гурту.
— Джері милий, правда? — спитала Ніна у Страйка, трусячись у своєму вовняному пальті.
— Дуже великодушний,— погодився Страйк.— Здається, більше ніхто не думає, що Оуен не розумів, що коїть. Ходімо назад у тепло?
Страйкову свідомість затьмарювала втома. Він пристрасно бажав піти додому, почати клопіткий процес вкладання ноги в ліжко (так він це для себе визначав), заплющити очі та спробувати проспати вісім годин поспіль, поки не доведеться вставати і знову блукати навколо чергового невірного чоловіка.
Приміщення внизу було забите вщент. Ніна кілька разів спинялася і кричала щось у вуха знайомим. Страйка познайомили з товстенькою авторкою романтичних книжок, якій, здавалося, паморочилося в голові від шампанського та звуків музики, та з дружиною Джері Вальдгрейва, яка надміру багатослівно і п’яно привіталася з Ніною з-за завіси розкуйовдженого чорного волосся.
— Завжди як присмокчеться,— холодно сказала Ніна, звільнившись від її товариства і ведучи Страйка ближче до імпровізованої сцени.— Вона з багатої родини і всім дає зрозуміти, що її шлюб з Джері — то мезальянс. Страшна снобка.
— Твій батько — королівський адвокат — викликає у неї повагу, так? — спитав Страйк.
— Оце в тебе пам’ять, аж страшно,— захоплено глянула на нього Ніна.— Ні, гадаю, тут інше... я ж високошановна Ніна Ласселз[18]. Усім до таких речей байдуже, а от таким, як Фенелла, ні.
Асистент саме нахиляв мікрофон до дерев’яної кафедри на сцені біля шинкваса. На прапорці був зображений логотип «Ропер-Чарда» — вузол між двома частинами назви — і напис «100 років».
Далі десять хвилин довелося чекати й нудитися, і повсякчас Страйк увічливо і пристойно відповідав на балачку Ніни, що потребувало серйозних зусиль, бо вона була набагато менша на зріст, а в приміщенні стояв страшенний гамір.
— А Ларі Пінкельман тут? — спитав Страйк, згадавши старого дитячого письменника, чиє фото бачив у Елізабет Тассел на стіні.
— Ой, він ненавидить вечірки,— бадьоро відповіла Ніна.
— Ви ж наче будете робити вечірку і на його честь?
— Звідки ти знаєш? — здивувалася вона.
— Ти мені сама нещодавно сказала — в пабі.
— Ого, а ти аж слухав? Так, ми влаштовуємо вечерю на честь перевидання його збірки різдвяних оповідань, але то дуже маленький захід. Ларі ненавидить натовп, він дуже сором’язливий.
Нарешті на сцену дійшов Денієл Чард. Усі розмови притишилися, тоді зовсім припинилися. Страйк відчув, якою напруженою стала атмосфера, коли Чард переглянув свої нотатки, а тоді прокашлявся.
Він, мабуть, має великий досвід, подумав Страйк,— і все одно оратор з нього був слабенький. Через регулярні проміжки часу Чард механічно дивився на одну і ту саму точку над головами слухачів; ніколи не дивився в очі; іноді його просто не було чути. Коротко розповівши аудиторії славну історію видавництва «Ропер Паблішинг», він зробив невеликий екскурс до витоків «Чард Букс», компанії його дідуся, і незмінним монотонним голосом розповів про злиття компаній і про власну скромну радість і гордість від того, що вже десять років він очолює цю міжнародну компанію. Легкі жарти, які Чард собі дозволяв, зустрічали гучним сміхом, причиною якого, як здалося Страйкові, були і алкоголь, і відчуття ніяковості. Страйк мимоволі дивився на хворі, ніби обварені руки Чарда. Колись в армії він знав молодого рядового, у якого через стрес екзема посилилася так, що хлопця довелося госпіталізувати.
— Немає сумніву,— сказав Чард, перегортаючи (наскільки бачив Страйк, який був одним з найвищих чоловіків у приміщенні й стояв близько до сцени) останню сторінку промови,— що видавнича справа нині переживає період стрімких змін і нових випробувань, але одна істина лишається так само незмінною, як і століття тому: зміст — король. Ми можемо похвалитися найкращими авторами на світі, і «Ропер-Чард» і далі буде захоплювати, дивувати і розважати читача. І в цьому контексті,— (що це кульмінація промови, зрозуміло стало не з піднесеності, а з розслабленості тону Чарда, бо тортури для нього майже скінчилися),— я маю за честь і дуже радий повідомити вам, що цього тижня ми заручилися підтримкою таланту одного з найкращих авторів світу. Леді та джентльмени, вітайте — Майкл Фенкорт!
