— Напередодні смерті містер Квайн заходив сюди по книжки,— пояснив старий, роздивляючись корінці десь над головою Робін.— «Брати Бальзаки», «Брати Бальзаки»... десь тут мають бути... Божечки, та точно був примірник...

— Він дійсно заходив сюди до вас? — спитала Робін.

— О так. Я його одразу впізнав. Я був великим прихильником Джозефа Норта, а вони з’являлися на одній афіші на фестивалі в Гаї.

Тепер він спускався з драбини. На кожному щаблі ноги старому трусилися, і Робін злякалася, що він зараз упаде.

— Перевірю в комп’ютері,— сказав він, важко дихаючи.— Упевнений, що «Брати Бальзаки» є.

Робін пішла за ним, думаючи, що коли старий востаннє бачив Оуена Квайна в середині вісімдесятих, є сумніви, що дійсно він міг впізнати письменника тепер.

— Не думаю, що його можна було не впізнати,— відзначила вона.— Я бачила фото. Дуже примітний чоловік, ще в тому тірольському плащі.

— В нього очі різного кольору,— сказав старий, тепер поглядаючи на монітор одного з перших «макінтошів», якому було, на думку Робін, років двадцять: бежеві квадратні великі клавіші — мов іриски.— Зблизька видно. Одне каре, друге блакитне. Гадаю, поліціянта вразили моя спостережливість і пам’ять. На війні я служив у розвідці.

Він розвернувся до неї з самовдоволеною усмішкою.

— Я правий — дійсно є книжка, уживана. Сюди,— він почовгав до бруднуватого кошика з книжками.

— Для поліції то дуже важлива інформація,— мовила Робін, ідучи за ним.

— Так і є,— поблажливо погодився він.— Час смерті. Так, я міг запевнити їх, що восьмого числа він був ще живий.

— Мабуть, ви ще й згадаєте, по що він сюди приходив,— засміялася Робін.— Цікаво було б знати, що він читав.

— О так, я пам’ятаю,— одразу озвався її супутник.— Він купив три романи: «Свободу» Джонатана Франзена, «Безіменне» Джошуа Ферріса і... забув, що третє... він мені казав, що їде у відпустку і хоче поживу для розуму. Поговорили про феномен електронних книжок — він до пристроїв для читання ставився терпиміше, ніж я... Так, десь тут,— пробурмотів він, копирсаючись у кошику. Робін без великої охоти приєдналася до пошуків.

— Восьме,— промовила вона.— А чому ви такі певні, що то було восьме?

Бо дні, подумала вона, у цій присмерковій і пліснявій атмосфері, мабуть, легко змішуються в суцільну масу.

— Був понеділок,— відповів продавець.— Приємна розмова — обговорювали Джозефа Норта, про якого містер Квайн плекав теплі спогади.

Робін так і не зрозуміла, чому саме той конкретний понеділок співрозмовник вважав за восьме, але не встигла вона поставити питання, як він з тріумфальним зойком видобув з глибин кошика старезний том у м’якій палітурці.

— Ось ми де. Ось! Я знав, що маю цю книжку.

— Я от вічно плутаю дати,— збрехала Робін, поки йшли до каси з трофеєм.— Коли я вже тут, гадаю, Джозефа Норта у вас немає?

— Він написав одну-єдину книжку,— зітхнув старий.— «До мети». І я знаю, що вона в нас є, це одна з моїх улюблених...

Він знову потягнувся по драбину.

— Я повсякчас плутаю дні,— хоробро повторила Робін, знов споглядаючи гірчичні шкарпетки.

— Багато хто плутає,— самовдоволено сказав старий,— але я є адептом реконструктивної дедукції, ха-ха. Я згадав, що був понеділок, бо саме по понеділках я купую свіже молоко, і щойно повернувся з молочної крамниці, коли зайшов містер Квайн.

Робін чекала, поки старий над її головою оглядав полиці.

— Я пояснив поліції, що зміг точно згадати конкретний понеділок через те, що ввечері ходив у гості до мого друга Чарльза — я це часто роблю по понеділках, але в той раз чітко запам’ятав, що розповідав йому, як Оуен Квайн прийшов до моєї книгарні, і ще ми говорили про п’ятьох англійських єпископів, які того-таки дня зреклися Риму. Чарльз — проповідник в англіканській церкві. Для нього це важливо.

— Розумію,— відповіла Робін, подумки відзначаючи, що треба перевірити дату цього зречення. Старий знайшов книжку Норта і повільно спускався з драбини.

— Так, і я пам’ятаю,— додав він з ентузіазмом,— що Чарльз мені показував фото провалу в ґрунті, який за ніч з’явився у Шмалькальдені, це в Німеччині. Під час війни ми квартирувалися біля Шмалькальдена. Так... пригадую, того вечора мій друг перервав мою оповідь про Квайна у моїй книгарні (він письменниками не надто цікавиться) і спитав: «А ти часом не в Шмалькальдені був?»,— (тепер слабкі вузлуваті руки поралися над касою),— і сказав, що там утворився величезний кратер... наступного дня в газетах були неймовірні фото... Пам’ять — дивовижна річ,— мовив старий самовдоволено, передаючи Робін коричневий пакет з її двома книжками й отримуючи натомість десятифунтову банкноту.

— Пригадую цей провал,— сказала Робін, знову брешучи. Вона дістала мобільний і натиснула кілька кнопок, поки старий ретельно перераховував решту.— Так, ось... Шмалькальден... просто диво, отак нізвідки — і така діра. Але сталося це,— додала вона, піднімаючи очі на старого,— першого листопада, а не восьмого.

Той аж моргнув.

— Ні, то було восьме,— заявив він з усією певністю, яку міг добути зі свого глибокого незадоволення власною помилкою.

— Але гляньте,— сказала Робін, показуючи йому крихітний екран; старий зсунув окуляри на лоба, щоб роздивитися.— Ви впевнені, що говорили про Оуена Квайна і про кратер в одній і тій самій розмові?

— Якась помилка,— буркнув її співрозмовник, незрозуміло — про сайт «Гардіан», про себе чи про Робін. Тицьнув їй назад телефон.

— Ви не пам’я...

— Це все? — гучно спитав він, розсердившись.— Тоді гарного дня вам, прощавайте.

І Робін, упізнавши впертість ображеного старого егоїста, пішла під дзенькання дзвоника на дверях.

Страйк від самого початку вирішив, що обраний Джері Вальдгрейвом ресторан «Симпсон» на Стренді — то дивне місце для зустрічі за обідом. Його цікавість тільки зросла, коли попереду постав величний кам’яний фасад з обертовими дерев’яними дверима, мідними табличками і підвісним ліхтарем. Стіну навколо входу було оздоблено кахлями з шаховими мотивами. Страйк зроду сюди не заходив, хоча ресторан був одним зі старожитніх закладів Лондона. Вважав, що це пристановище багатих ділків і гостей міста, яким закортіло себе побалувати.

Та щойно увійшовши до фойє, Страйк почувся мов удома. Ресторан, колись шаховий клуб для джентльменів, заговорив до нього давньою й знайомою мовою: мовою ієрархії, порядку, статечної пристойності. Тут були присутні притаманні лондонській «Клубландії» темні, каламутні кольори, яким надавали перевагу чоловіки поза присутністю жіноцтва; товсті мармурові колони, солідні шкіряні крісла, щоб було за що триматися п’яним денді. За подвійними дверима і гардеробною виднівся ресторан, обшитий темним деревом.

Страйк ніби опинився в сержантському клубі-їдальні, де часто бував у роки служби. Для повної схожості бракувало тільки символіки полку і портрета королеви.

Солідні стільці з дерев’яними спинками, білосніжні обруси, срібні тарелі, на яких спочивали величезні шматки яловичини; сідаючи за столик на двох під стіною, Страйк раптом зацікавився: а що про це місце подумала б Робін? Потішив би її цей пафосний традиціоналізм чи дратував би?

За десять хвилин увійшов, підсліпувато мружачись на приміщення, Вальдгрейв. Страйк підніс руку, і Вальдгрейв почовгав до нього.

— Добридень. Радий новій зустрічі.

Світло-каштанове волосся редактора було, як завше, скуйовджене, на лацкані пом’ятого піджака виднілася пляма від зубної пасти. До Страйка на протилежний бік столика долинули винні випари.

— Люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч,— сказав Страйк.