Вона випила ще вина, не торкаючись їжі. Страйк, який уже приклався до страви кілька разів (забагато часнику, але він був надто голодний), зрозумів, що недостатньо виказав співчуття. Похапцем ковтнувши їжу, він сказав:

— Моторошний сон.

— Це через учорашні новини,— вона не зводила з нього очей.— Ніхто не розумів, гадки не мав, що його... що його отак убито. Як Бомбікса Морі. Ти мені не казав,— додала вона, й обвинувачувальний дух прорвався крізь часникову завісу.

— Мені не можна було,— відповів Страйк.— Поширювати такі відомості — справа поліції.

— Сьогодні воно в передовиці «Дейлі експреса». Оуену це сподобалося б. Потрапив на шпальти газет. Але я шкодую, що читала це,— додала вона, крадькома глянувши на Страйка.

Такий острах був йому знайомий. Деякі люди сахалися, коли усвідомлювали, які речі він бачив і робив, яких речей торкався. Страйк ніби ніс на собі запах смерті. Завжди були й жінки, яких принаджували солдати й поліціянти: вони переживали опосередковане захоплення, чуттєву насолоду насиллям, що його чоловік бачив або чинив. Інші жінки відчували відразу. Ніна, думав Страйк спочатку, була з першої породи, але тепер, коли реальність — жорстока, садистична, хвороблива — відкрилася їй, Ніна могла врешті-решт виявитися людиною з другого табору.

— Вчора на роботі було невесело,— зізналася вона.— Після того, як ми це все почули, всі так... От тільки якщо його так убито, якщо вбивця наслідував сцену з книги... це ж обмежує коло потенційних підозрюваних, так? Скажу тобі, що тепер з «Бомбікса Морі» ніхто не сміється. Це мов одна з книжок Майкла Фенкорта — коли критики закидали йому чорнушність... А Джері звільнився.

— Я чув.

— Не знаю, чого це він,— нервово провадила Ніна.— Він сто років працює у «Ропер-Чарді». Останнім часом сам не свій. Повсякчас сердиться — а завжди був такий зайчик. І знову п’є. Багато.

Вона так і не почала їсти.

— Вони з Квайном близько товаришували? — спитав Страйк.

— Гадаю, ближче, ніж йому самому здавалося,— повільно відповіла Ніна.— Вони дуже давно працювали разом. Оуен його бісив — Оуен усіх бісив,— але видно, що Джері дуже засмучений.

— Не думаю, що Квайну подобалося, що його редагують.

— Гадаю, з ним було важко,— погодилася Ніна,— але зараз Джері не дозволяє навіть кривого слова в бік Квайна. Упевнений у своїй теорії про нервовий зрив. Ти чув його на вечірці — як він казав, що Оуен психічно хворий і що «Бомбікс Морі» — то не його провина. А ще він досі казиться, що Елізабет Тассел дозволила книжці побачити світ. Днями вона якраз приходила поговорити про одну свою авторку...

— Про Доркас Пенджеллі? — спитав Страйк, і Ніна аж засміялася.

— Не може бути, щоб ти читав той капець! Важко здіймаються груди, кораблі гинуть у штормі...

— Та мені ім’я запам’яталося,— широко всміхнувся Страйк.— Кажи далі, що там Вальдгрейв.

— Він побачив, що йде Ліз, і ляснув дверима, коли вона проходила повз його кабінет. Ти ті двері бачив — скляні — і він їх мало не розтрощив. Дуже не до речі, так демонстративно. Всі мало зі шкіри не повискакували. А в неї моторошний вигляд,— додала Ніна.— У Ліз Тассел. Дуже поганий. Якби вона була у формі, то увійшла би просто до кабінету Джері й звеліла поводитися ввічливо, чорти б його вхопили...

— Що, отак і сказала б?

— Та ти що! Норов Ліз Тассел — то легенда...— Ніна глянула на годинник у себе на руці.— Увечері буде інтерв’ю з Майклом Фенкортом; я його собі запишу,— сказала вона, наливаючи вина у спорожнілі келихи. їжі вона так і не торкнулася.

— Я б навіть подивився,— сказав Страйк.

Ніна кинула на нього напрочуд розважливий погляд, і Страйк здогадався, що вона намагається оцінити: чи прийшов він головно поколупатися в її розумі, чи має плани на її струнке, ніби хлопчаче, тіло.

Знову задзвонив мобільний. Протягом кількох секунд Страйк зважував, наскільки вона образиться, якщо взяти слухавку, і наскільки інформація, яку може принести дзвінок, може виявитися кориснішою за думки Ніни щодо Джері Вальдгрейва.

— Вибач,— сказав він і дістав телефон. Дзвонив його брат Ал.

— Корме! — почувся його голос крізь перешкоди.— Радий тебе чути, братику!

— Привіт,— стримано відповів Страйк.— Як справи?

— Чудово! Я в Нью-Йорку, от щойно отримав твоє повідомлення. Чого треба?

Ал знав, що Страйк не дзвонитиме просто так, але, на відміну від Ніни, не ображався на це.

— Хотів спитати, чи ти не від того, щоб повечеряти у п’ятницю,— відповів Страйк,— але якщо ти в Нью-Йорку...

— Я в середу повернуся, і було б чудово. Мені десь замовити столик?

— Так,— відповів Страйк.— Але щоб у «Річковому кафе».

— Так і зроблю,— відповів Ал, не питаючи про причини: мабуть, вирішив, що Страйк має смак до італійської кухні.— Я тобі повідомленням напишу час, гаразд? Радий буду зустрітися!

Страйк поклав слухавку і вже почав був вибачитися, але Ніна пішла до кухні. Настрій скис.

— Кохання — це міраж,— сказав Майкл Фенкорт на телевізійному екрані.— Міраж, химера, омана.

Робін сиділа між Метью і мамою на вицвілому, продавленому дивані. Шоколадний лабрадор лежав на підлозі перед коминком і вві сні ліниво бив хвостом по ковроліну. Робін була млява після двох ночей майже без сну і двох днів, наповнених неочікуваним стресом та емоціями, але щосили намагалася зосередитися на Майклі Фенкорті. Поруч місіс Еллакотт, яка висловила оптимістичну надію, що Фенкорт зронить слівце-друге, корисне для її твору про Вебстера, тримала на колінах записник і ручку.

— Звісно...— почав був ведучий, але Фенкорт не дав йому втулити і слова:

— Ми не кохаємо одне одного; ми кохаємо ідею про одне одного. Дуже мало людей це розуміє і взагалі готове про таке міркувати. Вони сліпо вірять у власну силу творити. Будь-яке кохання — це, зрештою, кохання до себе.

Містер Еллакотт спав, відкинувши голову на спинку крісла, біля коминка й собаки. Він тихенько хропів; окуляри з’їхали на ніс. Усі троє братів Робін тихцем вислизнули з будинку. Був суботній вечір, і в «Гнідій кобилі» на майдані на них чекали друзі. Джон приїхав з університету на похорон, але не вважав, що обов’язок перед нареченим сестри аж настільки великий, щоб не випити кілька пінт «Блек шипу» з братами за рябими мідними столами біля вогню.

Робін підозрювала, що Метью хотів би до них приєднатися, але вважав, що це буде непристойно. І тепер йому доводилося дивитися програму про літературу, якої у власному домі він би не потерпів. Він би перемкнув канал, навіть не питаючи думки Робін, бо мав би за належне, що Робін не може цікавити, що там верзе цей кислолиций, пишномовний чоловік. Робін подумала, що вподобати Майкла Фенкорта — то нелегко. У вигині його вуст і брів відчувалося вроджене відчуття вищості. Ведучий — особа відома — здавався трохи знервованим.

— Отже, така тема вашого нового...

— Одна з тем, так. Замість картати себе за дурість, герой, усвідомивши, що просто вигадав свою дружину, намагається покарати жінку з плоті й крові, яка, на його думку, його обдурила. Його жага помсти — рушій сюжету.

— Ага! — тихо сказала мама Робін, піднімаючи ручку.

— Багато людей — більшість людей, гадаю,— сказав ведучий,— вважає, що кохання ідеальне, що воно очищує, що любов є джерелом самовідданості, а не...

— Брехня на брехні,— сказав Фенкорт.— Ми — ссавці, яким потрібні секс і товариство, які прагнуть прихистку сімейного кола заради виживання і відтворення. Ми обираємо так звану «кохану людину» з максимально примітивних причин — гадаю, потяг мого героя до жінок з грушоподібною фігурою самоочевидний у цьому сенсі. Кохана людина сміється чи пахне, як мати чи батько, які підтримували вас у дитинстві, а все інше — то проекції та вигадки...