— Ти мені не казав,— вмить стала холодною брюнетка.

— Я уникаю змішувати приватне життя й професійну діяльність,— відповів він.

Брюнетка кинула трубку, не дослухавши його ввічливе прощання.

— Може, сходив би,— безневинно запропонувала Робін.— Щоб пересвідчитися, що вона заплатить.

— Та вже заплатить! — загарчав Страйк, надолужуючи втрачене і запихаючись сандвічем. Задзижчав телефон. Страйк застогнав і нахилився глянути, від кого повідомлення.

Шлунок заціпило.

— Леонора? — спитала Робін, яка бачила, як перемінилося його обличчя. Страйк з повним ротом сандвіча похитав головою. В повідомленні було всього три слова:

Дитина була твоя

Розійшовшись із Шарлоттою, Страйк не змінив номера. Забагато клопоту, зважаючи, що цей номер був у сотні знайомих по роботі. І це вперше за вісім місяців Шарлотта ним скористалася.

Страйк згадав застереження Дейва Полворта.

«Ну ти пильнуй, Діду, бо галопом примчить до тебе знов. Я не здивуюся, якщо її перемкне».

Сьогодні третє, нагадав він собі. Вона виходить заміж завтра.

Вперше за той час, що в нього був мобільний, Страйк пожалкував, що нема можливості дізнатися місцеперебування того, хто дзвонить. Вона це послала з замку Крой, щоб він пропав, у перерві між інспекцією канапок на столі й оглядом квітів у каплиці? Чи стоїть на розі Денмарк-стріт, поглядаючи на його офіс, як Піппа Міджлі? Утекти з розкішного й широко розрекламованого весілля — оце буде коронне досягнення Шарлотти, зеніт її кар’єри в царині хаосу й руйнації.

Страйк опустив мобільний у кишеню і глянув на другий сандвіч. Зрозумівши, що не дізнається, з якої причини Страйк так скам’янів, Робін зім’яла порожній пакет, кинула його у смітник і спитала:

— Ти сьогодні зустрічаєшся з братом, так?

— Що?

— Ти зустрічаєшся з...

— А, так,— кивнув Страйк.— Авжеж.

— У «Річковому кафе»?

— Так.

Дитина була твоя.

— А нащо?

Моя. Авжеж-авжеж. Якщо взагалі існувала.

— Що? — перепитав Страйк, наче тільки зараз розчувши, що Робін про щось питає.

— Що з тобою?

— Та все нормально,— відповів він, збираючись на думці.— Що ти в мене питала?

— Нащо ти йдеш до «Річкового кафе»?

— А. Ну,— сказав Страйк, потягнувшись до пакета з чіпсами,— шансів небагато, але я хочу поговорити зі свідками сварки між Тассел і Квайном. Хочу зрозуміти, чи він це відрепетирував, чи спланував власне зникнення.

— Ти хочеш знайти працівника, який там був того вечора? — спитала Робін, явно сповнена сумнівів.

— Саме тому я йду з Алом,— пояснив Страйк.— Він знає всіх офіціантів у всіх модних рестораціях Лондона. Всі діти мого батька знають.

Доївши, Страйк забрав каву до себе в кабінет і зачинив двері. По вікну знову пльопала сльота. Він не стримався і визирнув на замерзлу вулицю, наполовину чекаючи (сподіваючись?) побачити там її — чорне волосся хмарою здіймається над бездоганним блідим обличчям, ліщиново-зелені очі вмовляють, кличуть... але на вулиці не було нікого, крім незнайомців, що боролися з нещадною негодою.

То було з усіх боків божевілля. Шарлотта в Шотландії, і так набагато, набагато краще.

Пізніше, коли Робін уже пішла, Страйк надягнув італійський костюм, який Шарлотта подарувала йому рік тому, напередодні вечері в ресторані на честь його тридцятип’ятиріччя. Накинувши пальто, він замкнув двері квартири і по морозу пішов до метро, спираючись на ціпок.

З кожнісінького вікна його атакувало Різдво. Гірлянди вогників, купки нових товарів, іграшок, пристроїв, штучний сніг на склі, розмаїті повідомлення про передріздвяний розпродаж — все це вносило скорботну нотку в глибоку рецесію. У п’ятничному метро було повно ранніх святкувальниць: дівчат в абсурдно маленьких блискучих сукнях, що ризикувати заробити переохолодження заради веселощів у товаристві хлопця з відділу фасування. Страйк був утомлений і нерадісний. Ідучи вздовж Фулгем-Пелес-роуд, він зрозумів, що опинився зовсім неподалік будинку Елізабет Тассел. Мабуть, вона обрала ресторан, до якого від помешкання Квайнів на Ледброк-Грові їхати далеченько, саме через зручність для себе.

За десять хвилин Страйк завернув праворуч і крізь пітьму попростував лункими порожніми вулицями в бік верфі; дихання вихоплювалося з рота димною хмаркою. Парк біля річки, де влітку сиділи б за столиками з білими скатертинами люди, засипало снігом. За білим килимом тьмяно виблискувала Темза — холодна, мов залізо, загрозлива. Страйк завернув на перебудований під ресторан цегляний склад і опинився серед світла, тепла й гамору.

Просто за дверима, опершись ліктем на сталеву поверхню шинкваса, дружньо теревенив з барменом Ал.

На зріст він був п’ять футів десять дюймів — низький, як на сина Рокбі — і мав трохи зайвої ваги. Темно-русяве волосся зачесане назад; Ал мав вузьку щелепу матері, але успадкував також легку «русалчину» косоокість, що надавала принадної екзотичності красивому обличчю Рокбі й непомильно позначала Ала як його сина.

Помітивши Страйка, Ал вітально заревів, кинувся вперед і обійняв його. Страйк заледве відповів на обійми — заважали ціпок і пальто, яке він якраз намагався зняти. Ал відсунувся, зніяковів.

— Як ти, брате?

Попри комічну англійськість, його акцент являв собою дивний трансатлантичний гібрид, що свідчив про роки, прожиті між Європою та Америкою.

— Та нічого,— відповів Страйк,— а сам?

— Теж нічого,— озвався Ал.— Нічого. Буває й гірше.

З галльською нарочитістю він знизав плечима. Ал вчився в Ле-Росеї, міжнародній школі-інтернаті в Швейцарії, і його тілесна мова і досі позначалася континентальними манерами, яких він там нахапався. Втім, було в цій реакції і ще дещо, що Страйк помічав при кожній зустрічі: Алове відчуття провини, готовність захищатися, відповідати на звинувачення, що, мовляв, він має солодке й легке життя в порівнянні з братовим.

— Що будеш? — запитав Ал.— Пиво? Може, «Пероні»?

Вони сіли поруч біля шинкваса, де було повно людей, лицем до скляних полиць і пляшок, чекаючи, поки звільниться столик. Оглядаючи довгий і дуже залюднений ресторан з промисловою сталевою стелею у стилізованих хвилях, лазуровим килимовим покриттям і схожою на велетенський вулик дров’яною пічкою в дальньому кінці зали, Страйк помітив славетного скульптора, знамениту архітекторку і принаймні одного відомого актора.

— Чув про тебе й Шарлотту,— мовив Ал.— Шкода.

Страйк подумав, що Ал може мати з нею спільних знайомих. Брат обертався серед багатих тусовщиків, і ця компанія краєм могла зачіпати майбутнього віконта Кроя.

— Ну,— знизав плечима Страйк,— усе на краще.

(Вони з Шарлоттою сиділи тут, у чудовому ресторані на березі річки, і насолоджувалися останнім щасливим вечором разом. За чотири місяці стосунки розпалися. Чотири місяці, сповнені спустошливої агресії і страждань... Дитина була твоя).

Симпатична молода жінка, яку Ал, вітаючись, назвав на ім’я, провела їх до столика; так само симпатичний молодик приніс меню. Страйк зачекав, поки Ал замовить вино й офіціанти підуть, а тоді пояснив, нащо вони прийшли сюди.

— Чотири тижні тому,— сказав він Алу,— письменник на ім’я Оуен Квайн посварився тут зі своєю агенткою. Вочевидь, це бачив весь ресторан. Він вибіг геть, а невдовзі по тому — за кілька днів, а може, навіть тієї самої ночі...

— ...його вбили,— підхопив Ал, який слухав Страйка з роззявленим ротом.— Я в газеті читав. Ти знайшов тіло.

Його тон виражав бажання дізнатися деталі, яке Страйк проігнорував.

— Може, тут і нічого шукати, але є...

— То ж його дружина зробила,— не зрозумів Ал.-— її он замкнули.

— Його дружина цього не робила,— відповів Страйк, зазираючи в паперове меню. Він уже помічав, що Ал, який зріс в оточенні численних облудних історій про батька і родину, не переносив здорової недовіри до британської журналістики на інші теми.

(Школа, де вчився Ал, мала два корпуси: влітку уроки були на Женевському озері, а взимку учні жили в горах, у Гштаді; вдень каталися на лижах і ковзанах. Ал зростав, дихаючи коштовним гірським повітрям, у м’якому оточенні інших зіркових дітей. Далеке гарчання таблоїдів у його житті було лише фоновим гамором... так принаймні Страйк потрактував ті нечисленні відомості про дитячі роки Ала, які чув від нього).