— Дружина цього не робила? — перепитав Ал, коли Страйк знову звів очі.

— Ні.

— Ого. Хочеш влаштувати другу Лулу Лендрі? — спитав Ал, і широка усмішка надала чарівності його трохи навіженим очам.

— План саме такий,— відповів Страйк.

— Хочеш послухати офіціантів? — спитав Ал.

— Саме так,— озвався Страйк.

Його і насмішило, і зворушило те, як Ал зрадів, що має можливість йому допомогти.

— Без проблем, без проблем. Зараз знайду тобі когось тямущого. Де вже Лола поділася? Вона розумниця.

Зробили замовлення. Ал пішов до вбиральні, щоб дорогою подивитися, чи немає де розумниці Лоли. Страйк сидів на самоті, пив замовлене Алом «Тінганелло», спостерігав за кухарями в білому, що працювали на відкритій кухні. Молоді, вправні, працьовиті. Спалахувало полум’я, виблискували ножі, туди-сюди совалися важкі залізні пательні.

«А він не дурний,— подумав про брата Страйк, побачивши, що Ал повертається з чорнявою дівчиною в білому фартуху.— Він просто...»

— Оце Лола,— сказав Ал, знову сідаючи за столик.— Вона того вечора тут працювала.

— Ви пам’ятаєте сварку? — спитав Страйк, розвертаючись до дівчини, яка була надто зайнята, щоб присісти, і просто стояла, усміхнена, біля столика.

— О так,— відповіла вона.— Дуже гучно сварилися. Всі аж уклякли.

— Пам’ятаєте, який був той чоловік? — спитав Страйк, бажаючи переконатися, що вона чула саме потрібну сварку.

— Такий товстий, на голові капелюх, так,— відповіла Лола.— Кричав на сиву жінку. Так, скандал був гучний. Вибачте, мені тут треба...

Вона відійшла, щоб прийняти замовлення в іншого столика.

— Перехопимо, як вертатиметься,— запевнив Страйка Ал.— До речі, Едді переказує вітання. Жалкує, що не зміг прийти.

— Як у нього справи? — з удаваною цікавістю спитав Страйк. Ал виказував бажання зав’язати дружбу, а от його молодший брат Едді здавався байдужим. Він мав двадцять чотири роки, співав у власному гурті. Страйк тієї музики не слухав.

— У нього все чудово,— озвався Ал.

Запала мовчанка. Принесли закуски, і вони мовчки почали їсти. Страйк знав, що Ал був відмінником у своєму Міжнародному бакалавраті. Одного вечора в солдатському шатрі в Афганістані він дивився те фото: двадцятиоднорічний Ал у кремовому піджаку з гербом на кишені, з довгим волоссям, що золотаво блищить під сонцем Женеви. Його обіймає за плечі Рокбі — аж сяє батьківською гордістю. Фото потрапило в пресу, бо ніколи раніше Рокбі не фотографували в костюмі й при краватці.

— Привіт, Але,— промовив знайомий голос.

На превеликий подив Страйка, біля них зупинився Денієл Чард — на милицях, лиса голова відбиває джерела світла, заховані у хвилястій стелі. У темно-червоній сорочці з розстебнутим коміром і сірому костюмі видавець вигляд мав дуже стильний на тлі решти гостей, убраних більш богемно.

— О,— озвався Ал, і Страйк зрозумів, що він намагається згадати, що це за один,— е-е... добривечір...

— Ден Чард,— нагадав видавець.— Ми зустрічалися, коли я говорив з вашим батьком про його автобіографію.

— О... так-так! — Ал підвівся і потиснув йому руку.— Це мій брат Корморан.

Якщо Страйк і здивувався, коли Чард підійшов до Ала, цей подив не міг дорівнятися до шоку, який проступив на обличчі Чарда, як той побачив Страйка.

— Ваш... ваш брат?

— Єдинокровний,— пояснив Страйк, якого неприхований подив Чарда потішив. Як наймит-детектив міг виявитися родичем принца-плейбоя?

Зусилля, якого вартувало Чардові заговорити з сином потенційно прибуткового об’єкта, здається, лишило його без сили порушити незручне мовчання.

— Нога вже краще? — спитав Страйк.

— О так,— озвався Чард.— Набагато. Ну, я... не заважатиму вам вечеряти.

І він пішов, вправно лавіруючи між столиками, і сів на своє місце; Страйк більше не міг його бачити. Страйк і Ал знову сіли за стіл; детектив думав про те, яким маленьким стає Лондон, щойно піднімешся на певну висоту, щойно лишиш позаду тих, хто не має змоги легко резервувати столики в найкращих ресторанах і клубах.

— Ніяк не міг згадати, хто це,— ніяково усміхнувся Ал.

— Він планує написати автобіографію? — спитав Страйк.

Він ніколи не казав на Рокбі «батько», але пам’ятав, що при Алі не слід називати його Рокбі.

— Так,— відповів Ал.— Йому пропонують чималі гроші. Не знаю, домовиться він з цим хлопом чи з кимсь іншим. Писатиме, мабуть, хтось за нього.

Страйкові спало на думку питання: як у такій книжці Рокбі опише випадкове зачаття й народження свого старшого сина? Мабуть, навіть не згадає про це. Таке Страйкові було цілком до душі.

— Він, знаєш, і досі хоче з тобою зустрітися,— сказав Ал, явно підготувавшись до такої заяви.— Він дуже пишається... все читав про справу Лендрі.

— Та ну? — озвався Страйк, виглядаючи Лолу, офіціантку, яка згадала Квайна.

— Це правда,— відповів Ал.

— То що, він провадив співбесіди з видавцями? — спитав Страйк. Подумав про Кетрин Кент, про самого Квайна — одна не могла знайти видавця, другого вигнали; а підстаркувата рок-зірка може ще й перебирати.

— Так, щось типу того,— відповів Ал.— Не знаю, чи писатиме, чи ні. Цього Чарда йому наче рекомендували.

— Хто?

— Майкл Фенкорт,— відповів Ал, шматком хліба витираючи тарілку з-під ризотто.

— Рокбі знайомий з Фенкортом? — спитав Страйк, забувши про своє рішення.

— Так,— злегка насупився Ал; тоді додав: — Визнаймо: тато з усіма знайомий.

Тут була певна подібність до слів Елізабет Тассел — вона гадала, що «всі знають», чому Фенкорт від неї пішов; але була й відмінність. Для Ала «всі» були цілком конкретні: багаті, знамениті, впливові. Бідні люди, що купували музику його батька, були ніким; ніким був і Страйк, поки не вирвався під софіти, схопивши вбивцю.

— Коли Фенкорт рекомендував йому «Ропер-Чард»... коли рекомендував Чарда?

— Не знаю... кілька місяців тому? — непевно сказав Ал.— Сказав татові, що сам щойно до них перейшов. Півмільйона авансу.

— Непогано,— мовив Страйк.

— Казав татові, щоб дивився новини, що буде розголос, коли він до них перейде.

В полі зору з’явилася Лола-офіціантка. Ал знову її покликав; вона підійшла з заклопотаним виразом на обличчі.

— Десять хвилин,— сказала вона,— і я зможу поговорити. Дайте мені десять хвилин.

Коли Страйк доїв свинину, Ал спитав, як справи в нього на роботі. Той здивувався цій щирій цікавості.

— Ти не сумуєш за армією? — запитав Ал.

— Іноді,— зізнався Страйк.— А ти що поробляєш?

Він відчув докори сумління за те, що не поцікавився раніше. Тепер він зрозумів, що навіть не знає точно, чим Ал заробляє на життя — і чи заробляє взагалі.

— Може, почну бізнес з одним другом,— відповів Ал.

«Ага, отже, не працює».

— Індивідуальний підхід... організація дозвілля,— промимрив Ал.

— Чудово,— сказав на це Страйк.

— Якщо взагалі почнемо,— додав Ал.

Пауза. Страйк роззирнувся, виглядаючи Лолу, заради якої, власне, прийшов, але її не було — працювала, як Ал, мабуть, у житті не працював.

— Ти принаймні маєш репутацію,— сказав Ал.

— Гм-м? — озвався Страйк.

— Ну, ти ж сам усього досяг? — пояснив Ал.

— Що?

Страйк зрозумів, що за столиком почалася одностороння криза. Ал дивився на нього з сумішшю непокори і заздрості.

— Ну, так,— відповів Страйк, знизавши широкими плечима.

Він не зумів вигадати змістовнішої відповіді, що не прозвучала б зверхньо чи ображено, а ще не хотів підтримувати бажання Ала почати настільки особисту розмову, якої вони доти ще ніколи не мали.

— Ти з нас єдиний, хто цим не користується,— мовив Ал.— Гадаю, в армії з того все одно було б небагато користі?

Не було сенсу прикидатися, ніби Страйк не знає, про яке «це» йдеться.

— Гадаю, не було б,— відповів він (власне, у тих рідкісних випадках, коли питання його походження цікавило когось із солдатів, реакцією була недовіра — надто з огляду на те, що Страйк був геть не схожий на Рокбі).

Але він з гіркотою подумав про свою квартиру в ці крижані зимові ночі: дві з половиною тісні кімнатки, так-сяк прилаштовані віконні рами. Ал сьогодні поїде до Мейфера, до батькового маєтку зі слугами. Мабуть, корисно показати братові ціну незалежності, поки він не зробив з неї романтичного ідеалу...