Що це, спитав себе Страйк, сліпе марнославство, констатація факту чи суміш першого й другої?

— Вона все дивилася на мене отак волооко, чекала, сподівалася...— провадив Фенкорт, і жорстока гримаса скривила йому губи.— Коли померла Еллі, Ліз зрозуміла, що, навіть убитий горем, я їй не піддамся. Гадаю, вона не могла витримати навіть думку про роки целібату попереду, тож трималася за хоч якісь штани.

— Ви бодай раз розмовляли з Квайном після того, як пішли з її агенції? — спитав Страйк.

— У перші роки по смерті Еллі він тікав геть з будь-якого бару, щойно я заходив,— відповів Фенкорт.— Кінець кінцем набрався сміливості й уже міг сидіти зі мною в тому самому ресторані, тільки все поглядав, нервував. Ні, гадаю, ми відтоді не розмовляли,— сказав він, ніби йшлося про якусь дрібницю.— Вас поранили в Афганістані, так?

— Так,— відповів Страйк.

Мабуть, подумав він, з жінками цей зважено-пильний погляд і працює. Можливо, Оуен Квайн дивився на Кетрин Кент і Піппу Міджлі такими самими голодними вампірськими очима, розповідаючи, що напише про них у «Бомбіксі Морі»... а в них сиротами обсипало шкіру на думку про те, що частинки їхніх душ і життів будуть увічнені в бурштині авторської прози...

— Як це сталося? — спитав Фенкорт, роздивляючись Страйкові ноги.

— Саморобний вибуховий пристрій,— відповів Страйк.— А що Тальгарт-роуд? Ви з Квайном спільно володіли будинком. Хіба ви не повинні були обговорювати пов’язані з ним справи? Ви ніколи не зустрічалися там випадково?

— Жодного разу.

— Ви заходили туди подивитися, що і як? Ви володіли ним... скільки років?

— Двадцять чи двадцять п’ять років, десь близько того,— байдуже відповів Фенкорт.— Ні, я не заходив усередину, відколи помер Джо.

— Гадаю, поліція питала вас про жінку, яка восьмого листопада буцімто бачила вас неподалік?

— Так,— коротко відповів Фенкорт.— Вона помилилася.

Поруч актор і досі гучно й енергійно щось розповідав:

— ...ну, думаю, все! Я ж навіть не бачу, куди, бляха, біжу, піску повні очі...

— Тобто ви не були в тому будинку з вісімдесят шостого року?

— Ні,— нетерпляче відповів Фенкорт.— Власне, ні мені, ні Оуену він ніколи не був потрібен.

— Чому?

— Бо наш друг Джо помер там за надзвичайно похмурих обставин. Він ненавидів шпиталі, відмовлявся від лікування. Коли тяма йому вже зрадила, будинок був у преогидному стані, а він, колись утілення Аполлона, перетворився на мішок кісток, і шкіра його... То був незугарний кінець,— підсумував Фенкорт,— а Денієл Чард ще й...

Обличчя Фенкорта скам’яніло. Він дивно ворухнув щелепою — ніби буквально жував несказані слова. Страйк чекав.

— Денієл Чард — цікава людина,— заговорив по паузі Фенкорт, докладаючи відчутних зусиль, щоб вийти з глухого кута, куди сам себе завів.— Гадаю, його образ, виведений Оуеном у «Бомбіксі Морі» — з усіх найменш вдалий... утім, літературознавці майбутнього навряд чи шукатимуть у «Бомбіксі Морі» витончені характери, правда ж? — зі смішком додав він.

— А як би написали Денієла Чарда ви? — поцікавився Страйк, і Фенкорта це ніби заскочило зненацька. Хвильку подумавши, він відповів:

— Ден — найбільш недовершений чоловік, що я знаю. Він працює у сфері, де має компетенцію, але не має щастя. Він жадає юначих тіл — але зважується хіба що малювати їх. Ден сповнений заборон і відрази до себе, й це пояснює нерозумну й істеричну реакцію на виведену Оуеном карикатуру на нього. Дена тиранила мати, світська левиця і справжній монстр. Хотіла, щоб патологічно сором’язливий син перейняв родинну справу. Гадаю,— закінчив Фенкорт,— я б з того всього зробив щось цікавіше.

— Чому Чард відмовив Норту в публікації? — спитав Страйк. Фенкорт знову ніби щось прожував, тоді мовив:

— Мені Денієл Чард, знаєте, подобається.

— У мене склалося враження, що в якийсь момент мала місце образа,— сказав Страйк.

— Звідки у вас така думка?

— Ви на ювілеї «Ропер-Чарда» у промові сказали, що й подумати не могли, що там опинитеся.

— А ви там були? — різко спитав Фенкорт, а коли Страйк кивнув, спитав: — Нащо?

— Шукав Квайна,— пояснив Страйк.— Його дружина найняла мене, щоб його знайти.

— Але, як нам відомо, вона прекрасно знала, де він.

— Ні,— заперечив Страйк,— не думаю, що знала.

— Ви щиро вірите в це? — спитав Фенкорт, схиливши набік велику голову.

— Так, вірю,— відповів Страйк.

Фенкорт звів брови, роздивляючись Страйка уважно, мов дивину в кунсткамері.

— Отже, ви не ображаєтеся на Чарда на те, що той відмовився видавати книжку Норта? — спитав Страйк, повертаючись до основної теми.

Після короткої паузи Фенкорт відповів:

— Власне, я ображався. З яких саме міркувань Ден змінив думку щодо публікації, зможе пояснити хіба сам Ден. Але гадаю, що то було через пресу, яка обсмоктувала хворобу Джо і всій Англії прищеплювала завчасну відразу до книжки без крихти каяття, яку він збирався видати. Ден, який доти не розумів, що у Джо СНІД, запанікував. Він не хотів мати жодного стосунку до чоловічих лазень і СНІДу, тож і заявив Джо, що не видаватиме його книжку. То був дуже малодушний учинок, і ми з Оуеном...

Знову пауза. Як давно Фенкорт казав «ми з Оуеном» в контексті дружби?

— Ми з Оуеном гадали, що це добило Джо. Він уже не тримав ручку, майже осліп, але відчайдушно намагався закінчити книжку, поки ще живий. Нам здавалося, що тільки вона його й тримала. Тоді прийшов лист від Чарда, де той розривав контракт; Джо перестав працювати і за два дні помер.

— Є певна схожість,— мовив Страйк,— з тим, що сталося з вашою першою дружиною.

— Це абсолютно відмінні речі,— беземоційно сказав Фенкорт.

— Чому?

— Книга Джо було безмежно краща.

І знову пауза — цього разу відчутно довша.

— Це якщо розглядати питання,— промовив Фенкорт,— під суто літературним ракурсом. Звісно, можна дивитися на це інакше.

Він допив вино і підніс руку, даючи бармену знати, що бажає ще. Поруч актор, який жодного разу не зупинився віддихатися, провадив своє:

— ...кажу: «Та к бісу ваш реалізм, ви що — хочете, щоб я собі руку відпиляв?»

— Для вас, мабуть, то був нелегкий час,— мовив Страйк.

— Так,— жовчно погодився Фенкорт.— Так, гадаю, можна його назвати і нелегким.

— Ви втратили доброго друга й дружину за... минув якийсь місяць, так?

— Так, кілька місяців.

— І весь цей час ви писали?

— Так,— недобре й зверхньо засміявся Фенкорт,— я весь цей час писав. Це моя професія. От якби вас хтось запитав, чи продовжили б ви служити в армії, якби у вас виникли особисті складнощі?

— Це малоймовірно,— беззлобно відповів Страйк.— А що саме ви писали?

— Той твір не вийшов. Я його покинув, щоб закінчити книгу Джо.

Офіціант поставив перед Фенкортом другий келих вина і пішов.

— Чи багато довелося допрацьовувати у книжці Норта?

— Майже нічого,— відповів Фенкорт.— Він був чудовий письменник. Я подекуди трохи відшліфував нерівності й почистив фінал. Джо лишив нотатки, де писав, якою хоче бачити книгу. Далі я відніс її Джері Вальдгрейву, який тоді працював на Ропера.

Страйк згадав, що Чард згадував про надмірну близькість між Фенкортом і дружиною Вальдгрейва, і далі питав обережно.

— Ви раніше працювали з Вальдгрейвом?

— Над своїми книжками — ніколи, але я знав про його репутацію талановитого редактора і знав, що він симпатизував Джо. Ми разом працювали над романом «До мети».

— Він добре виконав свою роботу?

Дратівливість Фенкорта минулася. Його, здавалося, тішив напрям, у якому провадив розмову Страйк.

— Так,— кивнув він, відпивши вина,— дуже добре.

— Але ви не бажали працювати з ним, коли підписали контракт з «Ропер-Чардом»?

— Не дуже,— усміхнено відповів Фенкорт.— Він зараз сильно пиячить.

— Як гадаєте, чому Квайн зробив Вальдгрейва персонажем «Бомбікса Морі»?

— Звідки мені таке знати?

— Вальдгрейв завжди добре обходився з Квайном. Важко зрозуміти, чому Квайн напав на нього.