За останній тиждень справа вбивці Квайна почала затьмарювати решту справ, але треба було займатися кожною з них, бо інакше втратить бізнес. Коханець міс Броклгерст був багатий чоловік, який і надалі даватиме Страйкові роботу, якщо йому сподобається виконання цього завдання. Бізнесмен мав потяг до юних білявок, і вже кілька таких (у цьому сам бізнесмен зізнався Страйкові під час першої зустрічі) коштували йому чималих грошей і дорогих дарунків, але все одно кидали його чи зраджували. Оскільки ознак того, що з досвідом бізнесмен почав краще розумітися на людях, не було, Страйк передчував ще чимало прибуткових годин, присвячених стеженню за наступними міс броклгерст. Можливо, думав Страйк (а дихання його хмарками вихоплювалося в морозне повітря), бізнесмена принаджувало саме передчуття зради; він знав таких чоловіків. Найвищого вираження подібні смаки набували в тих, хто закохувався в повій.

Десять хвилин на дев’яту; фіранка злегка смикнулася. Швидше, ніж можна було очікувати від такої розслабленої на вигляд людини, Страйк підняв камеру нічного бачення, яку непомітно тримав при боці.

Міс Броклгерст ненадовго визирнула на похмуру засніжену вулицю у трусах і ліфчику, хоча її хірургічно покращені груди не потребували підтримки. Ззаду з темряви спальні до неї підійшов черевастий чоловік, голий по пояс; він схопив міс Броклгерст за персо, отримав жартівливий докір. Далі обоє зникли в мороку спальні.

Страйк опустив камеру і помилувався справою рук своїх. На найкрасномовнішому зі зроблених фото було видно чіткі обриси чоловічої руки й обличчя міс Броклгерст, усміхнене, напівобернене; обличчя її коханця видно не було. Страйк підозрював, що той зараз вийде на роботу, тому сховав камеру в пальто і, готуючись до повільної та тяжкої гонитви, взявся до третього макмафіна.

І звісно ж, за п’ять дев’ята двері квартири міс Броклгерст відчинилися, і коханець вийшов на вулицю; на її шефа він був схожий хіба що віком і загальним враженням грошовитості. На перекинутому навкіс через груди ремені він ніс гладеньку шкіряну сумку, достатньо велику, щоб умістити чисту сорочку й зубну щітку. Останнім часом Страйк так надивився на ці сумки, що почав їх називати «торбами-адюльтерками». На порозі парочка злилася у французькому цілунку — недовгому, бо було дуже холодно, а міс Броклгерст мала на собі зовсім небагато тканини. Тоді вона повернулася до квартири, а черевань рушив у бік станції «Клепгем-Джанкшн», уже говорячи по мобільному — мабуть, пояснював, що запізнюється через сніг. Страйк дав йому фору на двадцять ярдів, а тоді вийшов зі схованки, спираючись на ціпок, який Робін люб’язно забрала вчора з провулку край Денмарка-плейсу.

Стежити було нескладно, бо черевань з головою поринув у свою телефонну розмову. Разом вони спустилися пологою вулицею Лавендер-Гілл (Страйк утримував дистанцію двадцять ярдів); рясно сипав сніг. Черевань кілька разів ковзав у своїх черевиках ручної роботи. Коли дійшли до метро, Страйк легко зайшов слідом (черевань усе теревенив по телефону), сів у той самий вагон і, прикинувшись, ніби читає повідомлення, кілька разів його сфотографував.

Поки робив фото, дійсно прийшло повідомлення — від Робін.

Щойно передзвонив агент Майкла Фенкорта — каже, що МФ буде радий з тобою зустрітися! Зараз у Німеччині, але повернеться шостого. Пропонує зустрітися у «Граучо-Клубі», обери час. Р. х

Доволі незвично, думав Страйк, поки поїзд гуркотів у бік «Ватерлоо», що люди, які читали «Бомбікса Морі», всі хочуть з ним поговорити. Коли ще підозрювані так радо хапалися за можливість переговорити з детективом лицем до лиця? І що славетний Майкл Фенкорт сподівається отримати від розмови з детективом, який знайшов тіло Оуена Квайна?

Слідом за череванем Страйк вийшов з метро і рушив через натовп, ступаючи мокрими й слизькими кахлями станції «Ватерлоо» під кремовими опорами й скляним склепінням, що нагадувало стелю Тайтбарн-гаузу. Вийшли на холод — черевань і досі нічого не помічав, говорячи по телефону — і Страйк пішов слідом за ним засніженими й ковзкими тротуарами, вздовж яких тягнулися замети брудного снігу, поміж квадратними офісними будівлями зі скла й бетону, крізь рої фінансистів, схожих на мурашок у непоказних пальтах, і от нарешті черевань зайшов на парковку одного з найбільших офісів — мабуть, по свою машину. Вочевидь, він вважав за розумніше лишати «БМВ» під офісом, а не під вікнами міс Броклгерст. Страйк спостерігав, сховавшись за зручно поставленим «рендж-ровером»; у кишені завібрував мобільний, але Страйк його проігнорував, не бажаючи привертати до себе увагу. Черевань мав іменне паркомісце. Взявши з багажника те і се, він рушив усередину будівлі, а Страйк підійшов до стіни, де були написані імена директорів, і сфотографував ім’я та прізвище череваня і його посаду, щоб передати клієнтові.

Після того Страйк поїхав до власного офісу. У метро він роздивився зроблені фото і виявив, що проґавлений дзвінок був від давнього друга — погризеного акулою Дейва Полворта.

Полворт за давньою звичкою звертався до Страйка «Діду». Більшість людей думала, що то він так іронізує з його габаритів (у молодшій школі Страйк завжди був більшим і за однолітків, і за хлопчиків з наступного класу), та насправді через материне кочове життя Страйк просто постійно кидав школу, а тоді повертався. Саме тому одного разу дрібний проноза Дейв Полворт і заявив Страйкові, що він ніби «дідикой» — так корнволльці кажуть на циган.

Вийшовши з метро, Страйк одразу передзвонив, і за двадцять хвилин, коли він уже входив до офісу, розмова ще точилася. Робін звела очі й почала була говорити, але побачила, що Страйк на телефоні, тож просто усміхнулася і розвернулася до монітора.

— На Різдво поїдеш додому? — питав Полворт, поки Страйк заходив до кабінету і зачиняв по собі двері.

— Можливо,— відповів Страйк.

— Пиво у «Вікторії»! — заохотив його Полворт.— Знову Гвеніфер Арскотт вграєш!

— Зроду,— озвався Страйк (то був старовинний жарт),— я не грав Гвеніфер Арскотт.

— Ну то спробуй ще раз, Діду, може, цього разу дасть. Час уже комусь зірвати її вишеньку. І щодо дівчат, яких жоден з нас не грав...

Розмова звелася до серії солоних і дуже смішних віньєток, у яких Полворт змалював витівки спільних знайомих, що лишилися в Сент-Мосі. Страйк так сміявся, що не став приймати ще один вхідний дзвінок і навіть не глянув, хто дзвонить.

— Ти часом не збігся знову з Міледі Берсерко, га? — питав Полворт; так він зазвичай називав Шарлотту.

— Ні,— відповів Страйк.— Вона виходить заміж за...— він швидко порахував,— чотири дні.

— Ага, ну ти пильнуй, Діду, бо галопом примчить до тебе знов. Я не здивуюся, якщо її перемкне. Передихни, поки є час, Друже.

— Еге ж,— озвався Страйк.— Авжеж.

— Ну що, домовилися? — спитав Полворт.— Поїдеш додомцю на Різдво? Поп’ємо пива у «Вікторії»?

— Так, чом би й ні,— відповів Страйк.

Ще трохи побалакали, а тоді Дейв повернувся до роботи, а Страйк, досі усміхаючись, глянув на телефон і побачив, що пропустив дзвінок від Леонори Квайн.

Він повернувся до приймальні, водночас прослуховуючи автовідповідач.

— Я ще раз переглянула інтерв’ю з Майклом Фенкортом,— збуджено повідомила Робін,— і нарешті зрозуміла, що ти...

Страйк підніс руку, вимагаючи тиші, бо у вухо йому заговорила Леонора — не беземоційна, як зазвичай, а стривожена й розгублена.

«Корморане, мене, чорт забирай, арештували. Не знаю за що — не кажуть. Повезли до відділка. Чекають на адвоката чи що. Не знаю, що робити. Орландо з Едною, не знаю... Власне, я оце тут...»

Ще кілька секунд тиші, й повідомлення обірвалося.

— Чорт! — крикнув Страйк так голосно, що Робін аж підскочила.— Чорт!

— Що сталося?

— Леонору арештували — але чому вона дзвонить мені, а не Ільзі? Чорт...

Він набрав Ільзу Герберт, почекав.

— Привіт, Корме...

— Леонору Квайн арештували.

— Що? — скрикнула Ільза.— За що? Не через ту закривавлену ганчірку в коморі?

— Можливо, вони мають ще щось.