— Чого ти так рано? — почув він власний голос.
— Хотіла дізнатися, що відбувається.
Вона почала знімати Тренч, а Страйк відвів очі й подумки осадив себе. Звісно ж, вона має чудовий вигляд — ще й прийшла рівно в ту мить, коли його думки повнилися голим лисим чоловіком з ураженим хворобою прутнем...
— Будеш ще чаю?
— Було б чудово, дякую,— відповів Страйк, не піднімаючи очей від рукопису.— Дай мені п’ять хвилин, треба це дочитати.
І з відчуттям, що пірнає у заражену водойму, він знову поринув у гротескний світ «Бомбікса Морі».
Бомбікс, який задивився у вікно замку, захоплений жахливим видовищем Фаллуса Імпудикуса над тілом, не помітив, як його оточила юрба поплічників у каптурах, яка потягнула його до замку і голяка поставила перед Фаллусом Імпудикусом. На той момент живіт Бомбікса уже став величезний, він готовий був народити. Фаллус Імпудикус роздав поплічникам зловісні накази, з яких наївний Бомбікс виснував, що його запрошують бути почесним гостем на бенкеті.
Тепер до шістьох уже відомих Страйкові персонажів — Сукуби, Кліща, Різника, Гарпії, Марнослава й Імпудикуса — приєдналася Епікойне. Семеро гостей сіли за великий стіл, де стояв великий кухоль, з якого щось курилося, і таріль, який міг би вмістити людину.
Увійшовши до зали, Бомбікс виявив, що для нього стільця немає. Інші гості встали, підійшли до нього з мотузками і полонили. Бомбікса зв’язали, мов свиню на забій, поклали на таріль і розрізали. Те, що росло в його череві, виявилося кулею надприродного світла, яку Фаллус Імпудикус вирвав з тіла Бомбікса і замкнув у скрині.
З кухля, як виявилося, курилася купоросна олія, і семеро нападників весело вилили ядучу рідину на Бомбікса, який був ще живий і верещав. Коли він замовк, його почали їсти.
Книжка закінчувалася сценою того, як гості полишають замок, без докорів сумління обговорюючи Бомбікса, а після них зостається порожня зала; рештки трупа, над яким куриться купоросна олія, лежать на столі, а над столом, ніби лампа, висить замкнена скриня зі світлом.
— Чорт,— тихо вимовив Страйк.
Він звів очі. Робін непомітно поставила перед ним горнятко свіжого чаю. Сама вона сиділа на дивані й мовчки чекала, поки він дочитає.
— Воно все тут,— сказав їй Страйк.— Те, що сталося з Квайном. Усе тут.
— Ти про що?
— Герой Квайнової книжки помирає точно так само, як помер Квайн. Його зв’язують, виривають нутрощі й поливають ядучою речовиною. В книжці його з’їли.
Робін подивилася на нього.
— Тарілки. Виделки й ножі...
— Саме так,— кивнув Страйк.
Він бездумно витяг мобільний і показав фото, які зробив у будинку, потім помітив у очах Робін переляк.
— Ні,— сказав він,— вибач, я забув, що ти не...
— Давай сюди,— відрубала Робін.
Що він там забув? Що вона не вчилася таких речей, не має досвіду, що вона не поліціянтка і не військова? Робін хотіла дорівнятися до цієї миті забудькуватості. Хотіла зробити крок уперед, стати чимось більшим, ніж була.
— Я хочу подивитися,— збрехала вона.
Страйк з явною неохотою простягнув їй телефон.
Робін не відсахнулася, та коли поглянула на дірку на місці грудей і живота у трупа, її власні нутрощі ніби зібгалися від страху. Піднісши горнятко до вуст, вона зрозуміла, що не хоче пити. Найстрашнішим був крупний план обличчя, поїденого вилитою на нього речовиною, зчорнілого, з випаленою очницею...
Тарілки вразили її своєю непристойністю. Страйк збільшив одну з них; усі декорації було облаштовано з великою ретельністю.
— Боже мій,— ледь вимовила Робін, повертаючи йому телефон.
— А тепер прочитай оце,— сказав Страйк, даючи їй відповідні сторінки.
Робін читала мовчки. А коли закінчила, звела на нього очі, що стали ніби вдвічі більші.
— Боже мій,— повторила вона.
Задзвонив її мобільний. Робін дістала його з сумки, яка стояла поруч з нею на дивані, й побачила, що дзвонить Метью. Робін і досі сердилася на нього, тож скинула виклик.
— Як гадаєш,— сказала вона Страйку,— скільки людей уже прочитало цю книжку?
— Тепер, мабуть, уже багато. Фішер розіслав уривки всьому місту; потім почали писати юристи, і багато кому закортіло її позбутися.
Поки Страйк говорив, йому на думку спало дещо несподіване й дивне: що Квайн не зміг би влаштувати собі кращої реклами, навіть якби постарався... але ж він не міг сам себе облити кислотою, зв’язаний, чи сам вирвати собі нутрощі...
— Рукопис лежить в офісі «Ропер-Чарда» в сейфі, код від якого відомий половині штату,— провадив він.— Я саме так і добув цей текст.
— Ти не думаєш, що вбивця — хтось з описаних у книзі людей?..
Знову задзвонив мобільний Робін. Вона подивилася на екран: Метью.
Робін ще раз скинула дзвінок.
— Не обов’язково,— відповів Страйк.— Але люди, про яких він писав, точно будуть у переліку підозрюваних, коли поліція почне розслідування. З тих персонажів, яких я впізнав, Леонора каже, що не читала книжку, і Кетрин Кент теж...
— Ти їм віриш? — спитала Робін.
— Вірю Леонорі. Щодо Кетрин Кент — не впевнений. Як там було в цитаті? «І муку бачити твою мені за насолоду стане».
— Не вірю, що жінка могла таке зробити,— одразу сказала Робін, глянувши на мобільний Страйка, який тепер лежав між ними на столі.
— Ти хіба не чула про ту австралійку, яка оббілувала коханця, відрубала йому голову, тоді зварила голову і сідниці й намагалася згодувати його дітям?
— Та ти жартуєш.
— Зовсім не жартую. Почитай в інтернеті. Коли жінку вкурвить, то вже всерйоз,— сказав Страйк.
— Але він був кремезний...
— А якщо то була жінка, якій він довіряв? З якою мав інтимну зустріч?
— Про кого ми точно знаємо, що вони це читали?
— Крістіан Фішер, помічник Елізабет Тассел — Ральф, сама Тассел, Джері Вальдгрейв, Денієл Чард — це все персонажі книги, крім Ральфа й Фішера. Ніна Ласселз...
— Хто такі Вальдгрейв і Чард? Хто така Ніна Ласселз?
— Редактор Квайна, директор його видавництва й дівчина, яка допомогла мені це поцупити,— відповів Страйк, поплескавши по рукопису.
Мобільний Робін задзвонив утретє.
— Вибач,— нетерпляче сказала вона і взяла слухавку.— Так?
— Робін.
Голос Метью звучав якось придушено. Він ніколи не плакав, ніколи не показував, що сильно переймається через сварку.
— Так? — озвалася вона вже не так різко.
— У мами знову був інсульт. Вона... вона...
У Робін усередині ніби ліфт обірвався й упав з великої висоти.
— Метте?
Він плакав.
— Вона померла,— вимовив він, мов маленький хлопчик.
— Я їду,— сказала Робін.— Де ти? Я зараз приїду.
Страйк дивився на її обличчя. Він бачив на ньому тінь новини про смерть і сподівався, що помер не хтось із любих їй людей — не батьки, не хтось із братів...
— Гаразд,— говорила вона в телефон, вже зіп’явшись на ноги.— Там і лишайся. Я зараз буду... Це мама Метта,— пояснила вона Страйку.— Вона померла.
Було відчуття повної нереальності. Робін не могла повірити в те, що сталося.
— Вони вчора ввечері розмовляли по телефону,— сказала вона. Згадавши, як Метт тоді закочував очі і як зараз душився словами, вона відчула ніжність, співчуття.— Я перепрошую, але...
— Іди,— кивнув Страйк.— Переказуй йому моє співчуття.
— Так,— відповіла Робін, намагаючись застебнути сумочку; від збудження пальці не слухалися. Вона знала місіс Канліфф ще з початкової школи. Робін перекинула тренч через лікоть. Блиснуло скло, і двері зачинилися.
Кілька секунд Страйк не зводив очей з місця, де щойно стояла Робін. Потім глянув на годинник. Була всього дев’ята. Розлучена брюнетка, чиї смарагди чекали на неї у сейфі, мала прийти лише за півгодини.
Страйк помив чашки, потім дістав добуте кольє, поклав на його місце рукопис «Бомбікса Морі», знову наповнив чайник і переглянув пошту.
Вони тепер скасують весілля.
Страйкові не хотілося радіти з цього приводу. Витягнувши мобільний, він набрав Анстиса, який узяв слухавку майже негайно.
