— Старий з книгарні поїхав у відпустку,— повідомила вона Страйкові.— Повернеться наступного понеділка.

— Гаразд, залишмо це до того часу. А що наші підозрювані?

Робін звела брову, почувши слово «підозрювані», але відповіла:

— Крістіан Фішер мешкає в Кемдені з жінкою тридцяти двох років — подружка, як гадаєш?

— Мабуть,— погодився Страйк.— Це незручно... нашому вбивці потрібні були спокій і самота, щоб позбутися закривавленого одягу, не кажучи про цілий стоун людських нутрощів. Я шукаю місце, де можна вийти й зайти непомітно.

— Я подивилася фото вулиць у «Гуглі»,— сказала Робін з тінню зухвальства.— У тієї квартири спільний вхід ще з трьома.

— Та й від Тальгарт-роуд їхати далеченько.

— Але ж ти не думаєш, що це дійсно зробив Крістіан Фішер? — спитала Робін.

— Малоймовірно,— визнав Страйк.— Квайна він ледве знав, у книжці його немає... навряд.

Вони вийшли на «Голборні», де Робін тактовно сповільнила кроки і нічого не сказала ані про кульгання Страйка, ані про те, як він допомагав собі руками, піднімаючись.

— А що Елізабет Тассел? — на ходу спитав він.

— Фулгем-Пелес-роуд. Живе сама.

— Добре,— кивнув Страйк.— Поїдемо поглянемо, чи нема в неї свіжоскопаних клумб.

— Хіба поліція цим не займається? — спитала Робін.

Страйк насупився. Він чудово розумів, що є шакалом на периферії розслідування, який крадеться за левами, сподіваючись, що ті лишать якусь кісточку.

— Можливо,— відповів він,— а можливо, й ні. Анстис гадає, що це зробила Леонора, а він важко змінює думку; я його знаю, працювали разом в Афганістані. Щодо Леонори,— додав Страйк буденно,— то Анстис дізнався, що вона працювала у м’ясника.

— От бляха,— сказала Робін.

Страйк усміхнувся. У стресові моменти вона починала говорити з виразним йоркширським акцентом.

На лінії «Пікадиллі» зайшли в не такий повний поїзд у бік «Беронз-корту»; Страйк з полегшенням сів.

— Джері Вальдгрейв живе з дружиною, так? — спитав він у Робін.

— Так, якщо ім’я дружини — Фенелла. На Гезлітт-роуд у Кенсингтоні. У квартирі внизу там проживає ще якась Джоанна Вальдгрейв...

— То донька,— пояснив Страйк.— Письменниця-початківиця, була на вечірці в «Ропер-Чарді». А Денієл Чард?

— На Сассекс-стріт у Пімлімо, разом з парою на ім’я Неніта й Менні Рамоси...

— Схоже, прислуга...

— ...і ще має нерухомість у Девоні: Тайтбарн-гауз.

— Де, вочевидь, і застряг через поламану ногу.

— Фенкорта в довіднику немає,— закінчила Робін,— але про нього в інтернеті повно біографічних даних. Він має будинок єлизаветинської доби під Чу-Магною — Ензор-корт.

— Під Чу-Магною?

— Це в Сомерсеті. Мешкає там з третьою дружиною.

— Далеченько,— дещо засмутився Страйк.— І нема ніякого парубоцького барлогу, де він міг би заховати нутрощі в морозилку?

— Нічого такого не знайшла.

— Де ж він зупинявся, коли ходив гуляти під місцем злочину? Чи просто на день приїхав, щоб відчути ностальгію?

— Якщо то дійсно був він.

— Так, якщо це був він... І є ще Кетрин Кент. Тут ми знаємо, де вона живе, і знаємо, що живе сама. За словами Анстиса, Квайн вийшов з таксі неподалік її будинку вночі п’ятого числа, але її не було вдома. Може, Квайн забув, що вона в сестри,— вголос міркував Страйк,— і може, коли він побачив, що Кетрин немає, то поїхав натомість на Тальгарт-роуд? Вона могла приїхати до нього туди з госпісу. Її квартиру оглянемо другим номером.

Поїзд їхав на захід, і Страйк розповідав Робін про свідків, які заявляли, що бачили, як четвертого листопада в будинок заходила жінка в паранджі, а вночі з п’ятого на шосте звідти вийшов сам Квайн.

— Але хтось із них міг помилитися чи просто бреше,— закінчив він.

— Жінка в паранджі. Ти не думаєш,— несміло припустила Робін,— що чоловік просто ісламофоб?

Робота у Страйка розплющила їй очі на розмаїття й силу фобій і образ, що палали у грудях громадськості. Хвиля уваги до розкритої справи Лендрі принесла на стіл Робін чимало листів, які то лякали її, то смішили.

Був чоловік, який молив Страйка докласти свої явно вагомі таланти до викриття осередку «світового єврейства» всередині міжнародної банківської системи: грошей, на превеликий свій жаль, чоловік не обіцяв, зате обіцяв усесвітнє визнання. Молода жінка написала з психіатричного закладу листа на дванадцять сторінок, у якому просила Страйка довести, що її рідних забрали привиди, а натомість лишили облудників з їхньою зовнішністю. Анонім невизначеної статі вимагав, щоб Страйк вивів на чисту воду сатаністів, які в масштабах країни діють від виглядом благодійного Бюро порад для громадян.

— Може, і ненормальні,— погодився Страйк.— Божевільні люблять убивства. Чимось вони їх принаджують. Як мінімум люди починають їх слухати.

З сидіння навпроти їх роздивлялася молода жінка в чадрі. Вона мала великі й чарівні темно-карі очі.

— Якщо хтось дійсно заходив до будинку четвертого, то мушу сказати, що паранджа — чудовий варіант для того, щоб увійти і вийти невпізнаним. Який ще є спосіб сховати своє обличчя й тіло так, щоб люди не почали дивуватися?

— І ця людина несла їжу з халяльного ресторану?

— Буцімто. Чи була остання страва Квайна халяльна? Чи не тому вбивця вийняв нутрощі?

— І ця жінка...

— То міг бути чоловік...

— ...за годину вже вийшла з будинку?

— Так каже Анстис.

— Тобто вона — чи він — не чатували там на Квайна?

— Ні, але ця людина могла розкласти тарілки,— сказав Страйк, і Робін аж скривилася.

Молода жінка в чадрі вийшла на «Глостер-роуд».

— Не думаю, що у книгарні є камери спостереження,— зітхнула Робін. Після справи Лендрі вона дуже цікавилася камерами.

— Гадаю, Анстис би сказав, якби були,— погодився Страйк.

На виході з «Беронз-корту» їх теж зустрів снігопад. Мружачись від білих холодних пір’їнок, рушили — під проводом Страйка — на Тальгарт-роуд. Він дедалі ясніше розумів, що потребує ціпка. Коли він вийшов зі шпиталю, Шарлотта подарувала йому старовинну елегантну ротангову тростину, яка буцімто належала її прадіду. Красивий подарунок для Страйка виявився закоротким, тож він хилився праворуч, коли ходив з ним. Коли Шарлотта складала його речі, щоб забрав з її квартири, то тростину не поклала.

З наближенням до будинку стало зрозуміло, що в номері 179 досі працює бригада експертів. Вхід було перегороджено поліційною стрічкою, під дверима стояла, обійнявши себе руками через холод, самотня поліціянтка. Вона обернула до них голову. Побачила Страйка й зіщулила очі.

— Містере Страйк,— різко вимовила вона.

Детектив без уніформи і з рудим волоссям, який стояв у дверях і розмовляв з кимсь усередині, помітив Страйка і збіг ковзкими сходами до нього.

— Доброго ранку,— зухвало привітався Страйк. Робін не знала, захоплюватися його нахабством чи лякатися; вона мала вроджену повагу до закону.

— З якою метою ви сюди повернулися, містере Страйк? — украдливо спитав рудий чоловік. Його очі пройшлися фігурою Робін, яка знайшла це дещо образливим.— Вам не можна всередину.

— Шкода,— відповів Страйк,— Тоді походимо вулицею.

Не зважаючи на двох поліціянтів, які стежили за кожним його кроком, Страйк покульгав повз них у бік будинку номер 183, зайшов у хвіртку і піднявся до дверей. Робін нічого не вигадала, крім як іти за ним; вона соромилася, відчувала на собі погляди.

— Що ми робимо? — тихо спитала вона, коли вони зайшли під цегляний дашок і зникли з очей поліції. Будинок здавався порожнім, але вона трохи боялася, що зараз хтось відчинить двері.

— Перевіряємо, чи могла жінка, яка тут мешкає, побачити, як з номера 179 о другій ночі виходить фігура у плащі й з великою торбою,— відповів Страйк.— І знаєш що? Гадаю, що могла, хіба тільки ліхтар не горів. Гаразд, сходимо на інший бік.

— Зимнувато, га? — спитав Страйк у насупленої жінки-констебля та її друга, коли вони з Робін проходили повз них.— Анстис сказав, за чотири будинки,— стиха додав він у бік Робін.— Отже, номер 171...