Холод гриз Страйкові шию й пальці. Він загасив недопалок і попросив водія, який із сумішшю цікавості й підозріливості спостерігав, як він пильно роздивляється будинок Елізабет Тассел, їхати на Гезлітт-роуд у Кенсингтоні. Упавши на заднє сидіння, Страйк ковтнув кілька пігулок знеболювального і запив водою, яку теж купив у аптеці. В кебі було душно, пахло задавненим тютюном, старою шкірою, грязюкою, яку вже не виведеш. Двірники хиталися, мов німі метрономи, ритмічно очищуючи каламутну картинку дороги — вулицю Гаммерсміт-роуд зі жвавим рухом, де пліч-о-пліч стояли офісні споруди і терасовані будинки. Страйк задивився на інтернат сестринства назаретянок: знов червоної цегли, схожий на церкву, сумирний, але з замком на воротах і вартівнею, які розділяли підопічних будинку й решту світу. Крізь затуманені вікна проступив Блайт-гауз: величний палац з білими банями, який серед сірої сльоти здавався великим рожевуватим тістечком. Страйк наче чув, що нині тут склад якогось великого музею. Таксі звернуло на Гезлітт-роуд.

— Який номер? — спитав таксист.

— Я вийду тут,— відповів Страйк, який не хотів зупинятися просто перед будинком, а ще пам’ятав, що гроші, які він зараз витрачає, треба буде повернути. Важко спираючись на ціпок і радіючи, що той має на кінці гумову накладку, яка не ковзає на слизькій бруківці, він заплатив водієві й рушив вулицею, маючи на меті зблизька роздивитися резиденцію Вальдгрейвів.

Тут були справжні таунгаузи: чотири поверхи разом з підвальним, золотиста цегла й класичні білі одвірки, різьблені вінки під верхніми вікнами, балюстради кутого заліза. Більшість із них переробили під кілька квартир. Садків не було — сходи спускалися просто на вулицю. Над вулицею витав дух легкої занедбаності, м’якої ексцентричності середніх класів; він виражався в розмаїтті рослин у горщиках на одному балконі, велосипеді на іншому, а ще на іншому забули мокру білизну, яка, мабуть, скоро замерзне.

Будинок, у якому мешкав з дружиною Вальдгрейв, один з небагатьох не поділили на квартири. Роздивляючись його, Страйк спробував уявити, скільки заробляє головний редактор, а тоді згадав, як Ніна казала, що жінка в нього з багатих. На балконі другого поверху (довелося перейти вулицю, щоб роздивитися) стояло двійко мокрих шезлонгів з малюнком зі старих обкладинок пенгвінівських видань, і крихітний металевий столик, ніби в паризькому бістро.

Страйк знову закурив і повернувся на цей бік вулиці; роздивляючись нижню квартиру, де мешкала донька Вальгрейва, він міркував, чи не міг Квайн обговорювати зміст «Бомбікса Морі» з редактором ще до того, як передав рукопис. Чи міг він довірити Вальдгрейву своє бачення останньої сцени «Бомбікса Морі» ? І чи здатен був той приємний чолов’яга в рогових окулярах з ентузіазмом кивати і вносити пропозиції щодо епізоду, знаючи, що одного дня втілить його в життя?

Під дверима нижньої квартири було звалено чорні мішки для сміття. Схоже було, що Джоанна Вальдгрейв робить велике прибирання. Страйк відвернувся і придивився до брудних — кажучи дуже м’яко — вікон, які дивилися на двоє центральних дверей оселі Вальдгрейвів. Вальдгрейву мало дуже пощастити, щоб ніхто не помітив, як він виходить з цього будинку у всіх на очах і повертається в нього.

Біда, похмуро думав Страйк, полягала в тому, що навіть коли хтось і бачив, як Джері Вальдгрейв крадькома заходить до будинку о другій ночі й з підозрілою повною торбою, присяжних важко буде переконати в тому, що Оуен Квайн на цей момент уже не був живий-здоровий. Забагато сумнівів щодо часу смерті. Вбивця тепер мав уже цілих дев’ятнадцять днів, щоб позбутися доказів,— період чималий. Куди нині поділися нутрощі Оуена Квайна? Що, питав себе Страйк, можна зробити з кількома свіжовипатраними фунтами людського кишківника й інших тельбухів? Закопати? Скинути в річку? Викинути на сміття? Навряд чи вони б добре горіли...

Двері будинку Вальдгрейвів відчинилися, і сходинками спустилася жінка з чорним волоссям і глибокими зморшками на лобі. Вона була одягнена в яскраво-червоне пальто.

— Я вас помітила з вікна,— гукнула вона, підходячи до Страйка, і той впізнав дружину Вальдгрейва, Фенеллу.— Що це ви собі надумали? Чого цікавитеся моїм будинком?

— Чекаю на агента,— миттєво збрехав Страйк, анітрохи не збентежений.— Це ж тут є квартира під оренду?

— О,— розгубилася Фенелла.— Ні... це за три будинки,— сказала вона, вказуючи напрям.

Страйк бачив, що вона майже збиралася вибачитися, але передумала. Натомість простукала повз нього підборами лакованих туфель, які навряд пасували для сніжної погоди, в бік припаркованого неподалік «вольво». Чорне волосся мало сиве коріння; зблизька Страйк відчув хворобливий сморід її дихання, змішаний з алкоголем. Розуміючи, що Фенелла бачить його в дзеркало заднього огляду, він покульгав у вказаному напрямку, почекав, коли вона поїде (мало не зачепивши сусідній «сітроен»), а тоді обережно пішов у кінець вулиці й звернув у провулок, звідки зміг зазирнути в довгий ряд приватних садків позаду будинків.

У садку Вальдгрейвів не було нічого цікавого, крім старої повітки. Газон був занедбаний, зарослий, у кінці сумно стояв рустикальний гарнітур, який ніби забули тут уже давно. Роздивляючись занедбаний садок, Страйк похмуро думав про всі комори, наділи і гаражі, про які нічого не знає.

Подумки застогнавши від перспективи довгої прогулянки серед холоду й сирості, Страйк обміркував варіанти. Поблизу була «Кенсингтон-Олімпія», але перехід на лінію «Дистрикт», куди йому було потрібно, тут здійснювався лише у вихідні. «Гаммерсміт», наземна станція, була не така заплутана, як «Беронз-корт», тож він вирішив пройтися аж туди.

Страйк тільки-то звернув на Блайт-роуд, кривлячись на кожному кроці, як задзвонив мобільний: Анстис.

— Бобе, в яку це ти гру затіяв грати?

— Тобто? — спитав, кульгаючи, Страйк; коліно прошивав біль.

— Ти вештався навколо місця злочину.

— Прийшов і подивився собі. Вулицею всім можна ходити. Жодних порушень.

— Ти намагався поговорити з сусідом...

— Я не знав, що він відчинить двері,— відповів Страйк.— Про Квайна жодного слова не сказав.

— Слухай, Страйку...

Почувши, що друг назвав його на справжнє ім’я, детектив не засмутився. Прізвиська, яке Анстис йому дав, він не любив.

— Я ж тобі казав, не лізь у це.

— Не можу, Анстисе,— буденно відповів Страйк.— Я ж тобі казав, моя клієнтка...

— Та облиш ти свою клієнтку,— не витримав Анстис.— З кожним новим доказом вона здається дедалі більше схожою на вбивцю. Я тобі раджу звільнити себе від клопоту, бо ти собі наживаєш ворогів. Я тебе попереджаю...

— Попереджаєш,— погодився Страйк.— Так, що ясніше нема куди. Анстисе, тебе ніхто ні в чому не звинуватить.

— Я тебе попереджаю не тому, що хочу прикрити власну дупу,— різко відповів Анстис.

Страйк мовчки простував уперед, незручно притискаючи мобільний до вуха. Після короткої паузи Анстис сказав:

— Ми отримали фармакологічну експертизу. У крові трохи алкоголю, і все.

— Гаразд.

— І ще сьогодні вдень відішлемо кінологів до Макінзьких боліт. Хочемо обігнати негоду. Кажуть, що збирається на сніг.

Страйк знав Макінзькі болота як найбільше звалище у Британії; туди звозили вниз по Темзі на потворних баржах відходи, муніципальні й комерційні, з усього Лондона.

— Ти думаєш, нутрощі викинули у смітник?

— У вантажівку. На розі Тальгарт-роуд ремонтують будинок; до восьмого числа там стояло два причепи під сміття. За такої холодної погоди мухи навряд чи злетілися б на тельбухи. Ми вивчили питання — все будівельне сміття везуть на Макінзькі болота.

— Ну, щасти в цьому,— сказав Страйк.

— Друже, я тобі хочу час та енергію зекономити.

— Авжеж. Дуже вдячний.

Нещиро подякувавши Анстису ще й за учорашню гостинність, Страйк поклав слухавку. Тоді спинився, притулився до стіни і зібрався набрати інший номер. Мініатюрна азіатка з візочком, яка йшла слідом — Страйк її і не чув — мусила його об’їжджати, але, на відміну від чоловіка на мосту в метро, вона його не лаяла. Ціпок, мов паранджа, мав захисні властивості; жінка злегка усміхнулася йому, проходячи повз.