Леонора Квайн взяла слухавку після трьох дзвінків.

— Знову поліція приперлася,— повідомила вона замість привітання.

— І що їм треба?

— Просять дозволу обшукати будинок і садок,— відповіла вона.— Пускати?

Страйк завагався.

— Гадаю, розумно буде дозволити їм робити все, що буде треба. Слухайте, Леоноро,— без докорів сумління звернувся він до військової прямоти,— у вас є адвокат?

— Ні, а нащо? Я не під арештом. Поки що.

— Гадаю, адвокат вам знадобиться.

Пауза.

— А ти знаєш пристойних? — спитала вона.

— Так,— відповів Страйк.— Подзвоніть Ільзі Герберт. Зараз надішлю її номер.

— Орландо не подобається, що поліція тут нишпорить...

— Я відішлю вам повідомлення з номером і хочу, щоб ви негайно подзвонили Ільзі. Добре? Негайно!

— Гаразд,— пробурчала Леонора.

Страйк повісив слухавку, знайшов у мобільному номер давньої подруги і надіслав есемескою. Тоді сам подзвонив Ільзі, вибачився і все пояснив.

— Не розумію, за що ти просиш вибачення,— бадьоро сказала та.— Ми любимо людей, у яких проблеми з поліцією. То наш хліб з маслом.

— Вона може претендувати на безкоштовний захист у суді.

— Нині мало хто навіть намагається,— відповіла Ільза.— Сподіваймося, що вона достатньо бідна.

У Страйка заніміла рука, а ще він був дуже голодний. Поклавши мобільний у кишеню пальта, він покульгав у бік Гаммерсміт-роуд. Там на протилежному боці вулиці знайшовся затишний на вигляд паб: чорні стіни, металева вивіска зображає галеон під вітрилами. Страйк рушив просто туди, відзначаючи, наскільки терплячішими стають водії, коли бачать людину з ціпком.

Два дні — два паби... але погода була жахлива, а коліно страшенно боліло; Страйк не спромігся на докори сумління. Всередині «Альбіону» було так затишно, як і здавалося ззовні. Довге вузьке приміщення, у дальньому кінці — відкритий коминок; верхня галерея з балюстрадою, багато полірованого дерева. Під чорними металевими гвинтовими сходами на другий поверх стояло дві колонки й мікрофон. На одній з кремових стін висіли чорно-білі фото відомих музикантів.

Місця біля коминка були зайняті. Страйк купив собі пінту пива, взяв меню на шинквасі й попрямував до високого столу в оточенні барних стільців біля вікна. Всівшись між фотографіями Дюка Еллінгтона й Роберта Планта, він помітив свого батька: довге волосся, весь пітний після концерту, жартує з басистом, якого, за словами Страйкової матері, колись намагався задушити.

(«На спідах Джонні був не дуже»,— пояснювала Леда восьмирічному сину, який не розумів, про що вона).

Знову задзвонив мобільний. Не зводячи очей з батькового фото, Страйк узяв слухавку.

— Привіт,— сказала Робін.— Я вже в офісі. А ти де?

— В «Альбіоні» на Гаммерсміт-роуд.

— У тебе тут дивний дзвінок. Я знайшла повідомлення, коли прийшла.

— Кажи.

— Це Денієл Чард,— відповіла Робін.— Хоче з тобою зустрітися.

Насупившись, Страйк відвів очі від батькового шкіряного комбінезона й оглянув паб, освітлений миготінням вогню.

— Денієл Чард хоче зі мною зустрітися? Звідки Денієл Чард узагалі знає про моє існування?

— Та Боже праведний, ти знайшов тіло! Про тебе в усіх новинах писали.

— А, авжеж, так і є. Він сказав навіщо?

— Каже, що має до тебе пропозицію.

У Страйковій голові, ніби на проекторі, промайнув образ голого лисого чоловіка з ерегованим гнилим прутнем, та він цей образ відкинув.

— Я думав, він застряг у Девоні зі зламаною ногою.

— Застряг. Питає, чи не проти ти до нього поїхати.

— Аж так?

Страйк обміркував пропозицію, подумав про роботу, про зустрічі на цьому тижні. Нарешті сказав:

— Зможу поїхати у п’ятницю, якщо скасую зустріч з Бернетт. Що йому в біса треба? Доведеться орендувати машину. З автоматичною коробкою передач,— додав він; ногу під столом сіпав біль.— Зможеш це зробити?

— Без проблем,— відповіла Робін. Страйк почув, як вона пише.

— Мені треба багато всього тобі розповісти,— сказав він.— Не хочеш підійти на обід? Тут пристойне меню. Якщо візьмеш таксі, доїдеш хвилин за двадцять.

— Вдруге за два дні? Нам не по кишені таксі й обіди в пабах,— відповіла Робін, хоча здавалося, що ідея їй сподобалася.

— Та нічого. Бернетт любить витрачати гроші свого колишнього чоловіка. Запишу це на її рахунок.

Страйк поклав слухавку, обрав у меню пиріг з м’ясом в елі й покульгав до шинкваса.

Повернувшись, він звернув неуважний погляд на батька у вузьких шкіряних штанях, з прилиплим до усміхненого вузького обличчя волоссям.

«Дружина про мене знає, але вдає, що не знає... не відпустить його, хай навіть так було б краще для всіх...»

«Я знаю, куди ти йдеш, Оуене!»

Погляд Страйка блукав по чорно-білих світлинах суперзірок на стіні навпроти.

«Може, я сам себе обманюю?» — спитав він подумки у Джона Леннона, який дивився на нього крізь окуляри згори вниз, затискаючи носа з сардонічною усмішкою.

Чому він не вірив, що Леонора вбила свого чоловіка,— навіть перед лицем фактів, які, треба було визнати, вказували якраз на це? Чому лишався упевненим, що до його офісу вона прийшла не задля прикриття, а тому, що справді сердилася на Квайна, який утік, мов ображена дитина? Страйк ладен був заприсягтися: їй і на думку не спало, що чоловік міг загинути... Замислившись, він непомітно для себе допив пиво.

— Привіт,— сказала Робін.

— Оце ти швидко! — здивувався Страйк.

— Та не дуже,— відповіла Робін.— На дорогах затори. Я піду щось замовлю?

Поки вона йшла до шинкваса, чоловіки оберталися, але Страйк не помічав — думав про Леонору Квайн: худу, негарну, сиву, загнану в кут.

Повернувшись із пінтою пива для Страйка і склянкою томатного соку для себе, Робін показала йому фотографії, які зробила вранці під час мандрівки до лондонської оселі Денієла Чарда. То була потинькована білим вілла з балюстрадою і блискучими чорними дверима за колонами.

— Там є маленький внутрішній двір, якого не видно з вулиці,— сказала Робін, показуючи Страйкові фото. У бокастих грецьких урнах росли кущисті деревця.— Гадаю, Чард міг в одну з цих ваз викинути нутрощі,— недбало мовила Робін.— Витягнув деревце і закопав у землю.

— Не уявляю, щоб Чард робив таку енергозатратну та брудну роботу, але це продуктивний напрям думки,— озвався Страйк, згадавши бездоганний костюм та екстравагантну краватку видавця.— А що Клемент-Аттлі-корт — там, наскільки я пам’ятаю, було чимало схованок?

— Купа,— погодилася Робін, показуючи йому нові фото.— Смітники, кущі, що хочеш. Я от тільки не уявляю, як там можна щось сховати непомітно — чи так, щоб його не знайшли одразу. Там постійно люди, за тобою повсякчас спостерігають із сотні вікон. Хіба що спробувати посеред ночі, але там і камери є. Проте я помітила ще дещо. Ну... просто спало таке на думку...

— Кажи.

— Прямо перед будинком — шпиталь. Вони, напевно, інколи викидають...

— Людські рештки! — сказав Страйк, опускаючи пиво.— Чорт, а добре придумала.

— Мені зайнятися цим питанням? — спитала Робін, намагаючись приховати радість і гордість, які відчула від захвату на обличчі Страйка.— Спробувати дізнатися, як і коли...

— Обов’язково! — відповів Страйк.— Це набагато краща зачіпка, ніж в Анстиса. Він думає,— пояснив Страйк, коли Робін питально глянула на нього,— що нутрощі вкинули у вантажівку з будівельним сміттям на Тальгарт-роуд. Що вбивця доніс тельбухи до рогу вулиці й там викинув.

— Могло бути й так,— почала Робін, але Страйк насупився точно так само, як супився Метью, коли вона ділилася з ним якимись Страйковими думками.

— Це вбивство було сплановане до найменших дрібниць. Ми маємо справу не з такою людиною, яка могла б викинути повну торбу людських нутрощів за рогом від місця вбивства.

Вони трохи посиділи мовчки. Робін невесело подумала, що антипатія Страйка до теорій Анстиса може завдячувати суперництву, а не об’єктивній оцінці. Робін дещо знала про чоловічу гордість; і не лише через Метью — вона мала трьох братів.