Один за одним ставало на ноги річкове панство: Бракен, Чорноліс, Малістер. Ці доми ніколи не корилися Зимосічі, але Кетлін бачила, як вони оголюють клинки, схиляють коліна і вигукують старі слова, що їх не чували у державі більше як триста років — відколи Аегон Дракон зробив із семи королівств одне Семицарство. Але зараз ті слова знову гриміли між стін трапезної палати її батька:

— Король на Півночі!

— Король на Півночі!

— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ!

Земля навколо була червона, мертва, пересохла; у такій важко знайти добрячі дрова. Збирачі повернулися з покрученими тополями, ліловим чагарником, в’язками брунатної сухої трави. Вони вибрали два найпряміших стовбури, зрубали гілля, обдерли кору, розщепили колоди навпіл і поклали великим квадратом. Серединку квадрату заповнили соломою, чагарником, стесаною корою, оберемками сіна. Рахаро вибрав коня з того невеличкого табунка, що їм лишився; кінь не міг, звісно, рівнятися з гнідим хала Дрого, але ж тому гнідому і на цілій землі небагато б знайшлося рівних. Посередині квадрату Агго дав йому з руки зів’яле яблучко і звалив одним ударом сокири межи очі.

Зв’язана по руках і ногах, Міррі Маз Дуур дивилася з пилюки неспокійними чорними очима.

— Того не досить — убити коняку, — звернулася вона до Дані. — Кров сама собою нічого не варта. Ти не знаєш, які слова казати, аби напустити чари, і мудрості не маєш, аби їх взнати. Чи ти гадаєш, кровознатство — то дитяча забавка? Ти кличеш мене «маегі» так, мовби це якась лайка, але ж саме слово значить лише «мудра», і не більше того. Ти ще дитина з повною головою дитячого невігластва. Не знаю, що ти прагнеш зробити, але на твоє все одно не вийде. Скинь з мене ці тенети, і я допоможу.

— Я стомилася від бекання маегі, — мовила Дані до Джохого. Той добряче приклався до жриці батогом, і вона врешті-решт замовкла.

Над тушею коня збудували поміст із тесаних колод, стовбурів малих дерев, найтовщого і найпрямішого гілля, яке змогли знайти. Дрова вклали зі сходу на захід, як сонце долає день. На помості склали купою багатства хала Дрого: велике шатро, мальовані жилетки, сідла та кінську збрую, подаровану батьком на повноліття нагайку, того самого араха, яким він убив хала Ого разом із сином, могутній лук драконячої кістки. Агго бажав додати до них ту зброю, яку кревноїзники Дрого подарували Дані на день весілля, та вона їм заборонила.

— То мої подарунки, — мовила вона, — і я маю для них застосування.

На скарби хала навалили ще один шар чагарнику, а згори накидали оберемки сухої трави.

Пан Джораг Мормонт відвів її убік, поки сонце повільно лізло до зеніту.

— Принцесо… — почав був він.

— Чому ви мене так кличете? — рішуче перервала його Дані. — Мій брат Візерис був вашим королем, чи не так?

— Саме так, пані.

— Але Візерис мертвий. Я його спадкоємиця, останній пагін дому Таргарієн. Все, що належало йому, тепер моє.

— Моя… королево, — виправився пан Джораг, стаючи на одне коліно. — Мій меч, що був його — тепер ваш, Даянерис. І моє серце, яке ніколи не належало йому — також ваше. Я лише бідний лицар і не маю чого обіцяти вам, окрім вигнання, але благаю, вислухайте. Відпустіть хала Дрого його дорогою. Ви не лишитеся самі. Обіцяю, ніхто не повезе вас до Ваес Дотраку проти згоди і не примусить приєднатися до дошхалін. Їдьмо зі мною на схід: до Ї-Ті, Карфу, Нефритового моря, Асшаю коло Тіні. Ми побачимо ще не бачені дива, скуштуємо таких вин, яких боги забажають нам піднести. Прошу вас, халісі. Я знаю ваш намір. Відмовтеся від нього. Благаю, не треба цього робити.

— Але я мушу, — мовила Дані. Вона торкнулася його щоки з сумом та ніжністю. — Ви нічого не розумієте.

— Я розумію, що ви його кохали, — глухим від відчаю голосом відповів пан Джораг. — Я колись теж кохав свою шляхетну дружину, але не помер разом з нею. Ви — моя королева, мій меч належить вам, але не просіть мене стояти осторонь, поки ви підніматиметеся на поховальне вогнище Дрого. Я не зможу дивитися, як ви палаєте у вогні.

— Овва, то ось чого ви боїтеся? — Дані легенько поцілувала лицаря у широке чоло. — Не така я вже дитина, любий мій захиснику.

— То ви не прагнете померти разом з чоловіком? Присягаєтеся, моя королево?

— Присягаюся, — відповіла вона посполитою мовою Семицарства, її законного дідицтва.

Третій поверх поховального вогнища був виплетений з гілок, не товщих за палець, і вкритий сухим листям та дрібними гілочками. Тіла поклали з півночі на південь, від льоду до вогню, наклавши високу купу м’яких подушок та шовкових простирадл. Поки все було готове, сонце почало хилитися до заходу. Дані скликала до себе дотракійців, яких лишилося менше за сотню. «А зі скількома починав Аегон?», раптом майнула в неї думка. «Та байдуже.»

— Ви станете моїм халазаром, — мовила вона. — Я бачу перед собою обличчя невільників. І дарую вам волю. Зніміть нашийники. Якщо бажаєте — ідіть геть, і ніхто не завдасть вам шкоди. Але якщо залишитеся, то станете братами й сестрами, чоловіками й дружинами.

Сторожкі чорні очі стежили за нею, нічого не виражаючи.

— Я бачу перед собою дітей, жінок, зморшки на обличчях старих. Я сама ще вчора була дитиною. Сьогодні я жінка. А завтра стану старою бабою. Кожному з вас я кажу: віддайте мені ваші руки й ваші серця, і для вас завжди знайдеться місце коло мене.

Вона обернулася до трьох молодих вояків її хасу.

— Джохого, тобі я дарую батога зі срібним руків’ям, якого отримала на весілля, і нарікаю тебе ко, і прошу від тебе присяги на вірність, аби ти жив і помер, як кров моєї крові, аби ти їхав при моєму боці та рятував од усякої кривди.

Джохого прийняв батога з її рук, але обличчям знітився.

— Халісі, — вимовив він, вагаючись, — так не робиться. То ганьба для мене — стати кревноїзником жінки.

— Агго, — покликала Дані, не зважаючи на слова Джохого. «Якщо озирнуся назад — пропаду.» — Тобі я дарую лука з драконячої кістки, якого отримала на весілля.

Лук був з подвійним вигином, лискучий, чорний, виняткової роботи, вищий за її зріст.

— Я нарікаю тебе ко, і прошу від тебе присяги на вірність, аби ти жив і помер, як кров моєї крові, аби ти їхав при моєму боці та рятував од усякої кривди.

Агго прийняв лука, опустивши очі долу.

— Я не можу сказати таких слів. Тільки чоловік може очолювати халазар і нарікати своїх ко.

— Рахаро, — правила своєї Дані, не слухаючи відмови, — тобі я дарую великого араха, якого отримала на весілля, з визолоченим руків’ям та лезом. І тебе також я нарікаю ко, і тебе прошу жити і померти як кров моєї крові, їхати при моєму боці та берегти од усякої кривди.

— Ти — халісі, — відповів Рахаро, приймаючи араха. — Я поїду коло тебе до Ваес Дотраку, що при підніжжі Матері Гір, і берегтиму від кривди, поки ти не займеш своє місце серед бабів дошхалін. Нічого більшого я не можу обіцяти.

Вона кивнула так спокійно, наче й не чула відповіді, а тоді обернулася до останнього зі своїх захисників.

— Пане Джорагу Мормонте, перший та кращий з моїх лицарів. Я не маю для вас весільного подарунка, та присягаюся, що одного дня ви отримаєте з моїх рук такого меча, якого ще не бачив світ — драконового клинка з валірійського булату. І вас я також прошу про присягу на вірність.

— Яку я даю моїй королеві, — відповів пан Джораг, стаючи на коліно і покладаючи меча до її ніг. — Присягаюся вірно служити, коритися вашій волі й віддати за вас життя.

— Що б не чекало попереду?

— Що б не чекало попереду.

— То дотримайтеся ж вашої присяги, а я молитимуся, аби ви ніколи не пошкодували про неї.

Дані підняла лицаря з колін. Витягнувшись на носаках, аби дістатися обличчя, вона ніжно і легенько поцілувала лицаря у вуста і мовила:

— Ви станете першим воїном моєї Королевогвардії.

Заходячи до намету, вона відчувала на собі очі свого халазару. Дотракійці щось бурмотіли і кидали на неї криві погляди темних мигдалевих очей. «Вирішили, що я збожеволіла», зрозуміла Дані. А може, й справді збожеволіла. Скоро вона дізнається. «Обернуся назад — пропаду.»