— Бран! — вигукнув він. — Що там про Брана?

Джеор Мормонт, князь-воєвода Нічної Варти, був грубий похмурий старий з величезною лисою головою та кошлатою сивою бородою. В нього на руці сидів крук, якого воєвода годував зернятками.

— Мені казали, ти вмієш читати.

Він зігнав крука, той заплескав крилами, полетів до вікна і сів, дивлячись, як Мормонт витягає з череса сувійчик паперу і дає його Джонові.

— Зерна, — забурмотів птах хрипким голосом, — зерна, зерна.

Джонів палець намацав обрис лютововка на білому воску зламаної печатки. Він упізнав Роббову руку, але літери розпливалися і стрибали, поки він намагався їх читати. Тоді він зрозумів, що плаче. А потім крізь сльози він зненацька склав слова у щось змістовне і підняв голову.

— Він отямився, — мовив Джон. — Боги повернули нам його.

— Калікою, — додав Мормонт. — Співчуваю, хлопче. Прочитай увесь лист.

Він прочитав слова, та вони не мали значення. Ніщо не мало значення. Бран буде жити.

— Мій брат буде жити! — гукнув він до Мормонта. Князь-воєвода похитав головою, взяв жменю зерна і свиснув до крука. Той прилетів воєводі на плече, каркаючи: «Жити! Жити!»

Джон ринув донизу сходами, всміхаючись на всі зуби і вимахуючи Роббовим листом.

— Мій брат житиме! — гукнув він до вартових. Ті перезирнулися. Далі Джон побіг до трапезної, де Тиріон Ланістер саме дожував свій харч. Джон ухопив коротуна під пахви, смикнув у повітря і закружляв навколо себе.

— Бран житиме! — заволав він. Ланістер дивився перелякано. Джон поставив його на ноги і сунув до рук листа. — Ось, читайте.

Навколо почали збиратися чорні братчики, зиркаючи з цікавості. За кілька стоп Джон побачив Грена з товстою полотняною пов’язкою на руці. Той дивився на нього радше занепокоєно, аніж розлючено. Джон підійшов до нього, але Грен відсунувся і підняв руки:

— Ану відійди геть, байстрюче.

Джон усміхнувся до нього.

— Вибач мені за руку. Колись мій брат Робб і мені отак загилив, тільки що дерев’яним мечем. Мені боліло, як семеро дідьків, а тобі, мабуть, іще гірше. Слухай, якщо хочеш, я потім покажу тобі, як захищатись!

Алісер Терен підслухав їх.

— Сніг-воєвода бажає відняти в мене службу, — пирхнув він. — Та я швидше навчу вовка жонглювати, аніж ти цю бицю — меча тримати.

— Приймаю ваш заклад, пане Алісере, — відповів Джон. — Мрію побачити, як Привид жонглює.

Джон почув, як Грен стиха зойкнув. Запала мертва тиша.

А тоді Тиріон Ланістер зайшовся реготом. За найближчим столом до нього приєдналися троє чорних братчиків. Сміх гуляв лавами туди й сюди, поки не дістався навіть кухарів. Нагорі на кроквах занепокоїлися птахи, і нарешті гигикнув навіть Грен.

Увесь цей час пан Алісер не зводив очей з Джона. Поки навколо вирував регіт, його обличчя темніло, а рука стискалася у кулак.

— Ти зробив прикру помилку, Сніг-воєвода, — мовив він нарешті ядучим голосом запеклого ворога.

Едард Старк в’їхав до височезної спижевої брами Червоного Дитинця втомлений, голодний та роздратований дорогою. Він сидів на коні, мріючи як слід розм'якнути у гарячій купелі, з’їсти засмаженої птиці та впасти на перину. Але цієї миті з'явився коронний підкоморій та повідомив, що великий маестер Пицель скликав термінове засідання малої ради. Правицю прохали вшанувати раду особистою присутністю, щойно йому буде зручно.

— Зручно було б завтра, — буркнув Нед, злізаючи з коня.

Підкоморій поклав земного поклона.

— Я передам радникам ваші вибачення, вельможний пане.

— Та ні, то пусте, — заперечив Нед. Не варто було ображати раду, ще й дня не урядувавши. — Я прийду на засідання. Дайте тільки хвильку перевдягтися у щось пристойніше.

— Так, мій пане, — мовив підкоморій. — Вам відведено колишні помешкання князя Арина у Башті Правиці. З вашої ласки, я накажу доправити туди ваші речі.

— Матимете мою дяку, — відповів Нед, стягуючи з рук верхові рукавиці й затикаючи їх за паса. Решта його дружини та челяді саме в’їжджала через браму слідом. Нед побачив свого управителя Вайона Пула і махнув до нього.

— Здається, рада негайно вимагає моєї присутності. Подбайте, щоб доньки знайшли свої кімнати, і передайте Джорі, щоб не випускав їх звідти. Ар’ї суворо забороняється ходити на розвідку.

Пул вклонився. Нед розвернувся до коронного підкоморія.

— Мої власні вози ще не пропхалися через місто. А мені потрібен належний одяг.

— Матиму за честь прислужитися вашій ясновельможності, — вклонився очільник усього двірського хазяйства.

Коли Нед увійшов, широко крокуючи, до приміщення ради, втомлений до смерті та вдягнений у позичене вбрання, на нього вже чекали четверо членів малої ради.

Палата була багато прикрашена й обставлена. Замість очерету підлогу вкривали мирійські килими, а в одному кутку на різьбленій ширмі з Літніх островів танцювали десятки казкових звірів, виписаних яскравими кольорами. Стіни були завішані гобеленами з Норвосу, Кохору та Лису, а двері охороняла пара валірійських сфінксів, виблискуючи гранатовими очима з чорних мармурових облич.

Щойно Нед увійшов, як до нього поспішив євнух Варис. З усієї ради Нед відчував найбільшу відразу саме до нього.

— Пане Старку, як же ми страшенно засмучені прикрими подіями на королівському гостинці. Усі радники відвідали септ і запалили свічки за здоров'я принца Джофрі. Я гаряче молюся про його швидше одужання.

Ліва рука євнуха залишила плями пудри на Недовому рукаві. Від радника тхнуло так само солодко і гидко, як від квітів на могилі.

— Ваші боги вас почули, — холодно, але гречно відповів Нед. — Здоров’я принца зміцнюється з кожним днем.

Він виплутався з рук євнуха і попрямував до ширми, де князь Ренлі неголосно балакав до коротенького чоловічка, який міг бути тільки Мізинцем. Коли Роберт завоював трон, Ренлі було вісім років, але з тієї пори він виріс таким схожим на свого брата-короля, що Недові аж моторошно стало. З кожним поглядом на молодшого Баратеона йому здавалося, що кудись відлетіли всі ті роки, і він бачить Роберта щойно після перемоги на Тризубі.

— Бачу, ви дісталися столиці без перешкод, пане Старку, — мовив Ренлі.

— Та й ви теж, — відповів Нед. — Вибачте мою відвертість, але часом я дивлюся на вас і бачу ще одного Роберта.

— Я лише недолуга братова подоба, — здвигнув плечима Ренлі.

— Хоча й далеко ліпше вдягнена, — пожартував Мізинець. — Наш пан Ренлі витрачається на одяг щедріше, ніж половина шляхетних пань при дворі.

Скидалося на те, що Мізинець недалекий від істини. Князь Ренлі був одягнений у темно-зелений оксамит, на його жупані танцював тузінь вигаптуваних золотом оленів, парчове півкорзно недбало звисало з одного плеча, пристібнуте смарагдовою брошкою.

— То не такий вже страшний злочин, — засміявся Ренлі, — є й гірші. Наприклад, як вдягаєтеся ви.

Мізинець пропустив жарт мимо себе. Він роздивлявся Неда із зухвалою, майже образливою усмішкою.

— Я багато років сподівався зазнайомитися з вами, пане Старку. Адже пані Кетлін не могла не згадувати мого імені.

— Авжеж, згадувала, — відповів Нед з холодком у голосі. Його вразило, як майстерно Мізинець зробив зі свого вітання лукавий образливий натяк. — Треба гадати, що й мого брата Брандона ви добре знали.

Ренлі Баратеон засміявся. Варис підібрався ближче, щоб краще чути.

— Чи не занадто добре, — відповів Мізинець. — Досі ношу на собі жалувану ним відзнаку. А чи згадував про мене Брандон?

— Часто, і досить гаряче, — мовив Нед, сподіваючись закінчити цим розмову. Він не мав досить терпіння, аби вести цей набридливий двобій словами.

— Я мав би знати, що Старки не люблять гарячого, — відказав Мізинець. — Тут, на півдні, кажуть, що ви зроблені з льоду і танете, коли спускаєтеся нижче від Перешийка.

— Я не збираюся танути ще досить довго, пане Баеліше. Майте це на увазі.

Нед рушив до столу ради і мовив:

— Маестре Пицелю, сподіваюся, ви у доброму здоров’ї.