Тим часом Котхо вивільнив лезо араха.

— Гей, конятнику! — покликав пан Джораг Мормонт. — Спробуй-но мене!

Меч-півторак вислизнув з піхов.

Котхо крутнувся, вилаявся. Арах свиснув так швидко, що кров Кваро полетіла з нього дрібним віялом, наче дощ під гарячим вітром. Меч стримав його за якусь стопу від обличчя пана Джорага; два леза тремтіли мить від напруги, поки Котхо завивав від люті. На лицареві була кольчуга, поножі та рукавиці зі зчленованої сталі, важкий ринграф навколо шиї, та він якось не подумав вдягти ще й шолома.

Котхо пружно та спритно відскочив, арах описав над його головою блискуче коло, замиготів, наче блискавка. Лицар поспіхом став до бою. Пан Джораг відбивав удари, як умів, але вони сипали один за одним так швидко, що Дані здавалося, наче Котхо має чотири арахи у чотирьох руках. Вона почула скрегіт леза по кольчузі, побачила іскри, викресані довгим кривим клинком з латної рукавиці. Мормонт відступав, запинаючись, а Котхо рвучко насідав на нього. Лівий бік обличчя лицаря спливав кров’ю; удар у стегно прорубав кольчугу та змусив його шкутильгати. Котхо сипав лайками, глузував, кликав пана Джорага боягузом, молочним немовлям, євнухом у залізній сорочці.

— Прийшла твоя смерть! — гукнув він, виблискуючи арахом у червоних сутінках.

В Даніному череві відчайдушно хвицявся її син. Криве лезо обійшло пряме та глибоко занурилося у лицареве стегно, де виднілася дірка у кольчузі. Мормонт застогнав, запнувся… Дані відчула раптовий різкий біль, щось мокре між стегон. Котхо заволав з радощів, але арах зустрів тверде і на мить застряг.

Цього виявилося досить. Пан Джораг опустив меча з усією силою, що в нього лишилася — просто крізь плоть та кістку. Передпліччя Котхо повисло на шматку шкіри та жил. Наступний удар шаленої сили поцілив у вухо дотракійця, і обличчя Котхо наче вибухнуло зсередини.

Навколо верещали дотракійці. Виття Міррі Маз Дуур всередині намету нічим не нагадувало людський голос. Кваро, вмираючи, благав про воду. Дані кликала на поміч, та ніхто її не чув. Рахаро саме бився з Хагго, арах танцював з арахом, а тоді громом ляснув батіг Джохого, і кінець його обвився навколо шиї Хагго. Кревноїзник запнувся, хитнувся назад, втратив рівновагу, впустив зброю. Рахаро стрибнув уперед, завив, з усієї сили опустив араха обіруч на голову Хагго. Лезо втрапило просто межи очі, зачервоніло, затремтіло. Звідкілясь прилетів камінь; Дані поглянула на своє плече і побачила кров та пошматоване м’ясо.

— Ні, — заскиглила вона, — благаю вас, не треба, це занадто, ми всі дорого заплатимо…

Полетіли ще камені. Дані спробувала повзти у бік намету, але її впіймав Кохолло. Вчепившись пальцями у волосся, він задер їй голову назад, і вона відчула холодний дотик ножа до горлянки.

— Дитина! — заверещала вона. Мабуть, боги почули і зглянулися, бо ще мить, і Кохолло впав мертвий. Стріла Агго влучила йому під пахву, прохромила легені та серце.

Коли нарешті Даянерис віднайшла у собі сили підняти голову, то побачила, що натовп розходиться. Дотракійці мовчки прокрадалися до своїх наметів та циновок. Дехто сідлав коней та їхав геть. Сонце вже сіло. По всьому халазарові палали багаття. Жовтогарячі ватри люто тріщали та плювалися іскрами у небо. Вона спробувала підвестися, та її охопив страшний біль: неначе велетень схопив її до кулака і щосили стиснув. Дані забило подих; вона тільки й могла, що хапати ротом повітря. Голос Міррі Маз Дуур скидався тепер на поховальний лемент. Всередині намету вихором крутилися тіні.

Її стан охопила рука, і раптом пан Джораг підняв її на ноги. Обличчя його стікало кров’ю; Дані побачила, що лицареві бракує пів-вуха. Біль охопив її знову; вона зсудомилася у руках Мормонта і почула, як лицар кличе її служниць на поміч. «Чи всі вони такі налякані?» Та вона й сама знала відповідь. Ще один напад болю. Дані ковтнула власний вереск. Її син мовби тримав по ножеві у кожній руці й намагався прорізати собі шлях на волю.

— Дорея, хай тобі грець! — заревів пан Джораг. — Хутко сюди. Шукай повитух!

— Вони не прийдуть. Кажуть, що вона зурочена.

— Вони прийдуть, або я зітну їхні голови.

Дорея заскиглила.

— Їх вже немає, пане!

— Маегі, — сказав хтось. Може, Агго? — Її треба до маегі.

«Ні», хотіла відповісти Дані, «тільки не до неї, не треба», але коли відкрила рота, то видала тільки довге болісне виття, а вся шкіра вкрилася холодним потом. Що з ними таке, хіба вони не бачать? Всередині намету танцювали тіні, кружляли навколо жарівниці та кривавої купелі, відбивалися темними обрисами на шовку, і деякі з них не скидалися на людей. Вона побачила тінь, схожу на великого вовка, і ще одну — мовби людину, охоплену полум’ям.

— Ягнятниця знає таємниці породільського ложа, — мовила Іррі. — Я сама чула, як вона казала.

— Так, — погодилася Дорея, — я теж чула.

«Ні!», заволала Дані, або думала, що заволала, бо насправді з її вуст не зірвалося навіть шепотіння. Її підняли та понесли. Очі відкрилися на мертве небо — чорне, похмуре, без жодної зірки. «Благаю, ні.» Голос Міррі Маз Дуур почувся гучніше, потім заповнив увесь світ.

— З’явіться! — верещала вона. — Танцюйте!

Пан Джораг вніс Дані до намету.

Пахощі гарячого хліба, що пливли з крамниць уздовж Борошняної вулиці, смакували солодше за всякі парфуми, що їх колись нюхала Ар’я. Вона глибоко вдихнула та підступила ближче до голуба. Товстий, брунатно-зозулястий птах дзьобав собі скоринку, що застрягла між двома каменями бруківки, та коли його торкнулася Ар’їна тінь, поспіхом злетів у повітря. Свиснув дерев’яний меч, поціливши голуба за аршин від землі. Птах впав додолу, розсипаючи темне пір’я. Ар’я налетіла на нього за одну мить, вхопила за крило, поки той силувався злетіти. Голуб іще встиг дзьобнути їй долоню, а тоді вона стиснула йому шию, скрутила і почула тріск кісток.

Проти котів голуби були легкою здобиччю.

Мимо проходив септон, кинув на неї погляд скоса.

— На цій вулиці найкраще ловити голубів, — повідомила йому Ар’я, поки причепурювалася та підіймала з землі впущеного дерев’яного меча. — Вони тут шукають крихти хліба.

Септон прожогом кинувся геть.

Вона підвісила голуба до пояса та рушила донизу вулицею. Знизу якийсь чолов’яга штовхав поперед себе на двоколісному возику цілу купу мандриків; вона почула запах чорниць, лимонів, абрикосів. Порожній живіт гучно забурчав.

— Можна мені одну? — мимоволі прохопилася вона. — Лимонну… чи хоч якусь.

Чоловік з возиком роздивився її зверху донизу. Вочевидь, побачене йому не сподобалося.

— Давай три мідяки.

Ар’я постукала дерев’яним мечем по боці чобота.

— Можу дати навзамін жирного голуба.

— Хай Інші твого голуба зжеруть, — сплюнув візник.

Мандрики були теплі, щойно з печі. Від пахощів в неї набрався повний рот слини, але ж вона не мала трьох мідяків… ба навіть одного. Тоді Ар’я окинула візника довгим поглядом, згадуючи слова Сиріо, як треба бачити. Той був низенький, з круглим черевцем, на ходу трохи припадав на ліву ногу. Вона саме міркувала, що як вхопити одну мандрику та втекти, то він її ніколи не впіймає, але тут візник розтулив рота і мовив:

— Брудні руки тут не розпускай, щур помийний. Золотаві тобі швидко ради дадуть, будь певний.

Ар’я сторожко озирнулася. У кінці провулку стояло двоє з міської варти. Важкі вовняні киреї, пофарбовані золотом, висіли майже до землі; кольчуги, чоботи та рукавиці в них були чорні. Один мав при боці меча, інший — замашного залізного кийка. Кинувши останній спраглий погляд на мандрики, Ар’я сахнулася від візка та заспішила геть. Золотокирейникам до Ар'ї було байдуже, та від самого їхнього вигляду шлунок в неї зав’язався вузлом. Ар’я трималася подалі від замку, але навіть здалеку бачила, як на високому червоному мурі гниють голови. На кожній голові юрмилося гайвороння, наче мухи на гної. У Блошиному Подолі патякали, що золоті киреї тепер за Ланістерів, що їхній тисяцький став князем, отримав маєтності на Тризубі та місце у королівській раді.