— Так, — мовила Ліза похмурим голосом, мертвішим за сотника її сторожі.

— То я можу відправити коротуна літати?

На іншому кінці саду підвівся на ноги Тиріон Ланістер.

— Тільки не цього коротуна, — мовив він. — А цей коротун, перепрошую панство, поїде донизу кошиком для ріпи.

— Ти ще насмілишся… — почала Ліза Арин.

— Я насмілюся нагадати домові Арин його власне гасло, — відказав Біс. — «Високі, як честь».

— Ти обіцяла, що я зможу відправити його літати! — заверещав князь Соколиного Гнізда на свою матір. Він почав труситися.

Обличчя пані Лізи почервоніло від гніву.

— Боги визнали його невинним, дитя моє. В нас немає іншого вибору, як звільнити його.

Вона підвищила голос.

— Варто, відведіть-но вельможного пана Ланістера та його… супутника геть з моїх очей. Супроводьте їх до Кривавої Брами і там звільніть. Дайте їм коней і досить харчів, аби вони дісталися Тризуба, та поверніть усе їхнє майно і зброю. Вона їм знадобиться на високому гостинці.

— Високому гостинці, — повторив Тиріон Ланістер.

Ліза дозволила собі слабку задоволену посмішку. Кетлін усвідомила, що чує смертний вирок, тільки іншого роду. Тиріон Ланістер, вочевидь, також усе зрозумів. Проте карлик вшанував пані Арин блазенським уклоном.

— Воля ваша, вельможна пані, — мовив він. — Гадаю, ми знайдемо шлях додому.

— Ви безнадійніші за всіх вилупків, яких я навчав, — оголосив пан Алісер Терен, коли всі зібралися у дворі. — Ваші руки створені для лопат, а не для мечів. Якби моя воля, послав би вас усіх свиней пасти або стайні вичищати. Але минулого вечора мені повідомили, що Гверен веде королівським гостинцем п’ятьох нових хлопців. Може, один чи двоє варті чогось більшого, аніж купка гною в базарний день. Отже, аби звільнити їм місце, я вирішив віддати вісьмох з вас князеві-воєводі — хай далі сам з вами панькається.

Одне за іншим він вигукнув імена:

— Ропух. Бутняк. Биця. Женишок. Пуздря. Макака. Пан Дурибан.

Останнім він зиркнув на Джона.

— І Байстрюк теж.

Пип тюгукнув і підкинув меча в повітря. Пан Алісер пришпилив його до місця зміїним поглядом:

— Віднині вас зватимуть братчиками Нічної Варти. Але хто раптом із цього запишається, той ще дурніший, ніж оця мартоплясова макака. Ви ще хлопчиська, зелені й пропахлі літом, а як прийде зима, то повиздихаєте усі, наче мухи.

На цьому пан Алісер Терен і полишив колишніх новобранців.

Хлопці зібралися навколо восьми названих, сміючись, лаючись та вигукуючи вітання. Гальдер ляпнув Ропуха по дупі пласким боком меча і заволав:

— Встань, Ропуше, лицарю Нічної Варти!

Гукнувши, що чорний братчик потребує належного коня, Пип стрибнув Гренові на плечі, й вони покотилися по землі з вереском та стусанами. Дареон кинувся до зброярні й повернувся з міхом кислого червоного. Поки хлопці пускали міха по колу, вишкіряючись, мов навіжені, Джон помітив Семвела Тарлі, що стояв на самоті під голим мертвим деревом у кутку двору. Джон тицьнув йому міха і спитав:

— Ковтнеш вина?

Сем хитнув головою.

— Ні, Джоне, дякую.

— Та ти здоровий?

— Вельми здоровий, справді, — збрехав товстунець. — І такий радий за вас усіх.

Кругле обличчя затремтіло, коли він спробував вичавити з себе усмішку.

— Ти колись будеш першим розвідником, як був твій дядько.

— Яким зараз є мій дядько, — наголосив Джон. Він не бажав визнавати, що Бенджен Старк загинув. Але не встиг нічого додати, як Гальдер закричав:

— Гей ви там, хочете самі усе випити?!

Пип вихопив міха з руки і пурхнув геть зі сміхом. Грен схопив його за руку, але Пип стиснув міха, і струмінь вина пирснув Джонові просто у обличчя. Гальдер гнівно заверещав на марну витрату доброго питва. Джон відплювався і став до боротьби. Матар та Джерен залізли на стінку і почали звідти обстрілювати усіх сніжками.

Поки Джон виплутався, маючи повну голову снігу та плями вина на вапенроку, Семвел Тарлі вже зник з двору.

Того вечора Трипалий Гоб зготував для хлопців особливу страву з особливої нагоди. Коли Джон прибув до трапезної, сам великий шафар провів його до лави коло вогню, а старші чоловіки тим часом ляпали його по плечах. Вісім нових братів розкошували над ягнячою тушкою з часником та пряним зіллям, прикрашеною гілочками м’яти та оточеною озером жовтої товченої ріпи з маслом.

— З власного столу князя-воєводи, — повідомив Бовен Марш. Іще подали салати з горошку, шпинату і зеленого ріп’яного бадилля, а потім миски заморожених чорниць з солодкими вершками.

— Гадаєте, ми служитимемо усі разом? — запитав Пип, поки хлопці радо наминали за обидва вуха.

Ропух скривився.

— Та збавте мене боги. Не маю вже сили дивитися на твої кажанячі вуха.

— Отакої! — мовив Пип. — Гава кпинить із крука — чорним пір'ям доріка. Тебе, друже Ропуше, напевне зроблять розвідником, аби тільки тримати якнайдалі від замку. Нападе Манс-Розбишака, а ти як піднімеш забороло, як покажеш лице — то він і дремене, галасуючи «пробі!».

Засміялися усі, крім Грена.

— Хоч би мене взяли в розвідники.

— Не одного тебе, а всіх нас, — заперечив Матар.

Кожен, хто носив чорне, вартував на Стіні, й кожен братчик мусив піднімати зброю на її захист, але справжнім бойовим серцем Нічної Варти були розвідники. Саме ці сміливці кидали виклик пущі за Стіною, крижаним горам на захід від Тіньової Вежі, саме вони перестрічали зі зброєю в руках свавільних дичаків, загадкових велетнів і страхолюдних снігових ведмедів.

— Не треба всіх, — буркнув Гальдер. — Я хочу в будівничі. Якщо Стіна впаде, нащо кому здадуться ті розвідники?

Братство будівничих об’єднувало каменярів та тесль, що впорядковували башти та палати, гірняків, що копали підземні ходи і товкли камінь для доріжок та під’їзних шляхів, лісників, що вичистили ліс, щойно той підходив надто близько до Стіни. Колись, за оповідками, вони видобували з заморожених озер глибоко у страхолюдній пущі велетенські брили льоду і везли їх на південь, аби підняти Стіну ще вище. Але ті дні минули століття тому; зараз вони тільки й могли, що об’їжджати її від Східної Варти до Тіньової Вежі, шукати тріщини або підталини і лагодити їх в міру спроможності.

— Старий Ведмідь не дурень, — зазначив Дареон. — Авжеж ти станеш будівничим, а Джон — напевне розвідником. Він серед нас кращий мечник та наїзник, а його дядько був першим розвідником, поки не…

Він обірвав себе, аби не ляпнути зайвого.

— Бенджен Старк — наш перший розвідник, як і був, — відповів Джон Сніговій, длубаючись у мисці чорниць. Решта, може, й полишила всяку надію на повернення дядька, але він — нізащо. Він відштовхнув ягоди, до яких ледве торкнувся, і встав з лави.

— Ти що, не їстимеш? — запитав Ропух.

— Забирай собі. — Джон ледве скуштував той розкішний бенкет, якого їм наготував Гоб. — Нічого більше не лізе.

Він зняв кобеняка з гачка коло дверей і випхався назовні. Пип рушив слідом.

— Джоне, що таке?

— Та Сем, — зізнався Джон. — Його не було за столом.

— Не схоже на нього — пропускати трапезу, — замислився Пип. — Гадаєш, захворів?

— Налякався. Ми ж залишаємо його одного.

Він згадав день, коли поїхав із Зимосічі, та свої гіркі прощання: зі скаліченим Браном, із засніженим Роббом, з Ар’єю, що засипала його поцілунками, коли отримала Голку.

— Проказавши обітниці, ми матимемо свої обов’язки. Когось навіть відішлють до Східної Варти або Тіньової Вежі. А Сем залишиться далі на навчанні поруч з такими, як Раст і Кугер, та новачками з королівського гостинця. Самі боги знають, що то за люди, але будь певен, пан Алісер виставить їх проти нього за першої ж нагоди.

Пип скривився.

— Але ти зробив для нього усе, що міг.

— Усе, що міг — того замало, — відрізав Джон.

Поки він ішов до Гардінової Башти по Привида, його бентежили буремні думки і почуття. Потім у супроводі вовка він рушив до стаєнь. Найноровливіші з коней у стійлах кресали копитами та козиряли вухами. Джон засідлав свою кобилу, скочив верхи та виїхав з замку Чорного на південь у залиту місячним сяйвом ніч. Привид ринув попереду, полетів над землею, швидкий, як миг ока. Джон пустив його бігати вільно. Адже лютововкові належить полювати.