«Спізнілий князь Фрей», подумала Кетлін.

— Так, — визнала вона, — але мій батько ніколи йому не довіряв. І ти не повинен.

— Не довірятиму, — пообіцяв Робб. — То як ви гадаєте?

Вона була мимоволі вражена. «На вигляд він — Таллі», подумала вона, «але ще й син свого батька. Нед добре його вивчив.»

— Котре з військ ти очолиш?

— Кінне, — відповів він негайно. І знову як батько: Нед завжди перебирав на себе найнебезпечніше.

— А хто поведе друге?

— Великоджон все повторює, що ми маємо зім’яти князя Тайвина. Гадаю, цю честь слід доручити йому.

То була його перша помилка, але як сказати йому, не зруйнувавши хиткої впевненості у собі?

— Твій батько казав мені колись, що безстрашнішого за Великоджона він не стрічав ніколи за життя.

Робб вишкірився.

— Сірий Вітер з’їв два його пальці, а він тільки сміявся. Тож ти згодна, так?

— Твій батько не безстрашний, — зазначила Кетлін. — Він відважний, але то зовсім інше.

Її син поміркував хвильку.

— Східне військо єдине стоятиме між князем Тайвином та Зимосіччю, — задумливо промовив він. — Ну, не рахуючи купки лучників, яку я лишу тут, у Калин-Копі. Тож мені не потрібен хтось надто безстрашний, так?

— Саме так. Я б сказала, що тобі потрібне холодне лукавство, а не палка мужність.

— Руз Болтон, — негайно відповів Робб. — Ось хто справді мене лякає.

— Тоді молімося, щоб він налякав і Тайвина Ланістера.

Робб кивнув і згорнув мапу.

— Я віддам накази та зберу супровід, аби вас доправили додому, до Зимосічі.

Кетлін намагалася почуватися сильною. Заради Неда, заради його впертого відважного сина. Вона довго силувалася відкладати відчай та жах убік, наче шати, які можна вдягати чи не вдягати… але зараз зрозуміла, що врешті-решт вдягла.

— Я не поїду до Зимосічі, — зненацька почула вона свій голос і вражено усвідомила, що її очі затьмарені раптовими сльозами. — Мій батько, певніше за все, помирає за стінами Водоплину. Мій брат оточений ворогами. Я повинна їхати до них.

Чела, дочка Чейка з Чорних Вух, виїхала наперед задля розвідки і повернулася зі звісткою про військо, що стоїть на перехресті.

— За вогнищами скажу, що їх десь двадцять тисяч, — доповіла вона. — Червоні прапори з золотим левом.

— Твій батько? — запитав Брон.

— Або мій брат Хайме, — відповів Тиріон. — Скоро дізнаємося.

Він окинув поглядом свою обірвану розбійну ватагу: майже три сотні Кам’яних Гав, Братів Місяця, Чорних Вух і Смалених. І це тільки зернятко того війська, яке він сподівався зібрати. Гунтор, син Гурна, саме скликав до зброї інші гірські роди просто зараз. Тиріон питав себе, що його вельможний батько скаже про цих горлорізів у шкурах та награбованих шматках обладунків. Правду кажучи, він сам не дуже розумів, що про них думати. Наприклад, чи був він їхнім ватажком, а чи полоняником? Швидше за все, трохи того і трохи іншого.

— Краще мені поїхати туди самому, — зазначив він.

— Краще для Тиріона, сина Тайвина, — відповів Ульф, що говорив за Братів Місяця.

Наперед ступив грізний Шагга.

— Шагга, син Дольфа, каже «ні». Шагга піде з коротуном, і якщо коротун бреше, Шагга відріже його паростка…

— …і згодує його козі, так-так, — стомлено закінчив Тиріон. — Шагга, даю тобі слово Ланістера, що повернуся.

— Чого б це нам вірити твоєму слову? — Чела була мала міцна жіночка, пласка, наче хлопчик, і вельми кмітлива. — Низові князі завжди брехали гірським родам.

— Ти раниш мене в самісіньке серце, Чело, — мовив Тиріон. — А я гадав, що ми з тобою заприятелювали. Та нехай. Поїдеш зі мною, а ще Шагга, і Кон від Кам’яних Гав, і Ульф від Братів Місяця, і Тімет, син Тімета, від Смалених.

Гірські наскочники сторожко перезирнулися, коли почули свої імена.

— Решта хай чекає тут, поки не покличуть. Спробуйте не повбивати і не покалічити один одного, поки мене немає.

Він вдарив коня острогами і пустився ристю геть, не залишаючи їм нічого, окрім їхати слідом або відстати. Він би вітав хоч одне, хоч інше — аби тільки не сидіти й не балакати день і ніч. Оце у гірських родах набридало найбільше: вони взяли собі у голови таку дурницю, що кожну людину слід вислухати на раді, тому сперечалися про все і без кінця. Говорити дозволялося навіть жінкам. Не дивно, що вони востаннє турбували Долину Арин чимось страшнішим за випадкові набіги аж кількасот років тому. Тиріон мав намір усе змінити.

Брон поїхав з ним поруч. Позаду — швидко і буркотливо посперечавшись — поїхали п’ятеро гірських вояків на малих кощавих кониках завбільшки з віслюків, які лазили по скелях незгірш від кіз.

Кам’яні Гави трималися один одного. Чела та Ульф теж не відривалися далеко, бо Брати Місяця та Чорні Вуха були пов’язані тісними стосунками. Тімет, син Тімета, їхав сам по собі. Кожен рід у Місячних горах боявся Смалених, які морили плоть вогнем, аби довести свою мужність, а також (за оповідками інших) смажили немовлят на учтах. А Тімета боялися навіть інші Смалені, бо він вийняв собі ліве око розпеченим до білого ножем, коли досяг чоловічого віку. Наскільки розумів Тиріон, для хлопця було б звичніше відрізати собі соска, пальця або (для особливо хоробрих чи особливо навіжених) вухо. Смалені друзі Тімета так вразилися видлубаним оком, що хутко нарікли молодика «червоною рукою» — військовим ватажком або чимсь на зразок цього.

— Цікаво, що ж собі відрізав їхній князь, — мовив Тиріон до Брона, почувши цю оповідку. Сердюк вишкірився і ухопив себе між ніг… але навіть Брон не патякав зайвого у присутності Тімета. Якщо тому вистачило дурості вийняти око собі самому, то на яку милість міг сподіватися хтось інший?

Споглядачі видивлялися на них з вартових кам’яних веж, складених без розчину, поки загін спускався передгір’ями. Одного разу Тиріон бачив, як злітав крук. Там, де високий гостинець звивався між двома виходами скель, вони натрапили на перше укріплене місце. Дорогу перегороджував низький земляний вал стопи з чотири заввишки, а на скелях розташувався тузінь арбалетників. Тиріон зупинив загін там, де стріли їх дістати не могли, і поїхав до валу один.

— Хто тут головний? — закричав він угору.

Очільник з’явився швидко. А ще швидше він надав їм супровід, коли впізнав сина свого князя. Вони хутко проминули почорнілі поля та спалені городці. Тут починався річковий край; далі лежав Зеленозуб, одна з віток Тризуба. Тиріон не бачив трупів, але у повітрі шугали круки та гайворони. Тут билися, і дуже нещодавно.

За кілька верст від перехрестя була влаштована засіка із загострених кілків, що охоронялася списниками та лучниками. Позаду неї вдалину тягнувся військовий табір. Від сотень багать, де готували їжу, здіймалися тоненькі димки; під деревами сиділи вояки у кольчугах, нагострюючи зброю; на встромлених у грузьку землю держалнах майоріли знайомі прапори.

Коли гості під’їхали ближче до засіки, назустріч виїхав загін озброєних вершників. Лицар на чолі загону мав на собі сріблястий обладунок, викладений аметистами, та смугасту лілово-срібну кирею. На щиті був змальований одноріг, а з налобника шолома, зробленого у подобі кінської голови, стирчав звивистий ріг у дві стопи завдовжки. Тиріон натягнув повід, аби привітати його.

— Пане Флементе!

Пан Флемент Бракс підняв забороло.

— Пане Тиріоне! — вигукнув він здивовано. — Божечки, пане мій добрий, а ми вже боялися, що ви загинули або ж…

Він зиркнув на гірських дикунів, не знаючи, що думати.

— Ці ваші… супутники…

— Сердешні друзі та вірні союзники, — відповів Тиріон. — Де мені шукати пана батька?

— Він зайняв корчму на перехресті.

Тиріон засміявся. Корчму на перехресті? Може, боги таки мають смак до справедливості.

— Я бажаю негайно побачити його.

— Як накажете, пане мій. — Пан Флемент розвернув коня і загукав до вояків. Щоб зробити для них проїзд, із землі висмикнули три ряди кілків, і Тиріон провів супутників досередини.