Сем блимнув від раптового блиску світла і боязко роздивився навколо.

— Дичаки… вони ж… не насміляться підійти так близько до Стіни? Так?

— Ніколи й не підходили. — Джон сів у сідло. Коли Бовен Марш та загін супроводу, що складався з розвідників, також посідали на коней, Джон вклав до рота два пальці й свиснув. З проходу вистрибнув Привид.

Коник великого шафаря заіржав і сахнувся від лютововка.

— Ти що, зібрався тягти з собою цю потвору?

— Так, пане, — відповів Джон. Привид підняв голову — здається, щось унюхав. А за мить вже зник серед дерев, перетнувши широке, поросле бур’яном поле.

Увійшовши в ліс, вони потрапили до іншого світу. Джон часто полював з батьком, Джорі та братом Роббом. Він знав вовчу пущу навколо Зимосічі незгірш від будь-кого. Страхолюдна пуща була дуже схожа, і все ж здавалася геть інакшою.

А може, тільки здавалася. Вони виїхали за край світу, і від цього усе мінялося. Кожна тінь здавалася темнішою, кожен звук — зловіснішим. Дерева наступали з усіх боків, загороджуючи світло західного сонця. Під копитами коней хрумтіла, неначе кістки, тонка кірка снігу. Коли вітер ворушив листя, Джоновою спиною бігли холодні мурашки. Стіна лежала позаду, а що попереду — те відали самі боги.

Сонце сідало вже нижче дерев, коли вони нарешті досягли потрібного місця — невеличкої галявинки у глибині лісу, де нерівним колом росли дев’ять оберіг-дерев. Джонові перехопило подих; він побачив, як витріщається Сем Тарлі. Навіть у вовчій пущі поруч не можна було знайти більше двох чи трьох білих дерев; гайок з дев’яти був річчю нечуваною. Землю вистилало впале листя, згори криваво-червоне, знизу почорніле і зогниле. Товсті гладкі стовбури були бліді, як кістка. Всередину гайку дивилося дев’ять облич. У очах застигла суха смола, червона та тверда, мов рубіни. Бовен Марш наказав залишити коней ззовні кола.

— Це святе місце, його не можна поганити.

Коли вони увійшли до гайка, Семвел Тарлі по черзі обвів очима усі обличчя. Жодне не скидалося на інше.

— Вони дивляться на нас, — прошепотів він. — Старі боги.

— Так. — Джон схилив коліна, і Сем біля нього.

Вони промовили обітниці разом, поки на заході блякло останнє світло, і сірий день ставав чорною ніччю.

— Почуйте мої слова, засвідчіть мою обітницю, — читали вони разом, наповнюючи голосами сутінковий гай. — Збирається ніч, і починається моя варта, що скінчиться з моєю смертю. Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям. Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті. Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей. Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

У лісі стихло.

— Ви схилили коліна як хлопчаки, — урочисто проголосив Бовен Марш, — тепер підведіться братами Нічної Варти.

Джон простягнув руку, аби поставити Сема на ноги. Розвідники оточили їх, посміхаючись та вітаючи. Не приєднався до вітань тільки старий кощавий лісник Дивен.

— Краще повертатися, мосьпане, — мовив він до Бовена Марша. — Темніє, і щось мені погане смердить у повітрі. Чекай біди.

Раптом з-поміж двох оберіг-дерев без жодного звуку виник Привид. «Біле хутро, червоні очі», усвідомив Джон, почуваючись незатишно. «Як дерева…»

Вовк ніс щось у зубах. Щось чорне.

— Що то в нього там таке? — запитав Бовен Марш, силуючись розгледіти.

— До мене, Привиде. — Джон став на коліно. — Неси сюди.

Лютововк потрусив до нього. Джон почув, як Семвелові Тарлі перехопило подих.

— Ласка божа, — пробурмотів Дивен. — Та це ж рука.

Крізь вікно лилося сіре вранішнє світло. Едарда Старка збудив від короткого виснаженого сну грім копит. Він підняв голову від столу і глянув донизу, в двір. Там вояки у кармазинових киреях, шкіряних кубраках та кольчугах починали звичну ранкову пісню мечів або учвал нападали на солом’яні опудала ворогів. Нед подивився, як Сандор Клеган промчав верхи утоптаним грунтом двору і увігнав списа з залізним вістрям опудалові в голову. Репнуло полотно, полетіла солома. Ланістерівська сторожа реготала і відпускала жарти.

«Чи не задля мене вихиляються ті блазні?», запитав він себе. Тоді Серсея ще дурніша, ніж здається. «Хай їй грець», подумав він, «чому вона не тікає? Я давав їй одну можливість за іншою…»

Ранок був хмарний та загалом похмурий. Нед поснідав з дочками та септою Морданою. Санса, все ще невтішна, тільки витріщалася на їжу, не торкаючись її, але Ар’я проковтнула усе, що перед нею поставили.

— Сиріо каже, що перед тим, як увечері сісти на корабель, ми маємо час для останнього уроку, — мовила вона. — Можна, пане батьку? Усі мої речі вже складені.

— Урок має бути коротким, аби залишити час помитися і перевдягнутися. До полудня ти маєш бути готова їхати, зрозуміло?

— До полудня, — повторила Ар’я.

Санса підняла погляд від їжі.

— Якщо вона може мати урок танців, чому мені не можна попрощатися з принцем Джофрі?

— Я б радо супроводжувала панну, пане Едарде, — запропонувала септа Мордана. — Тоді про спізнення на корабель не буде й мови.

— Зараз іти до принца Джофрі нерозумно, Сансо. Вибач мені, доню.

Сансини очі наповнилися сльозами.

— Але чому?!

— Сансо, твій пан батько знають краще, — дорікнула септа Мордана. — Не можна ставити під сумнів рішення його ясновельможності!

— Так нечесно! — Санса відштовхнулася від столу, перекинувши стілець, і з плачем вибігла зі світлиці.

Септа Мордана підвелася була, але Нед махнув рукою, запрошуючи сісти.

— Хай біжить, шановна септо. Я спробую пояснити їй усе, коли ми безпечно дістанемося Зимосічі.

Септа схилила голову на знак згоди і сіла снідати далі.

Годину по тому до світлиці Едарда Старка нагодився великий маестер Пицель. Він так понурив плечі, наче вага маестерського ланцюга на шиї раптом стала нестерпною.

— Пане мій, — мовив він, — короля Роберта більше немає з нами. Боги дарували йому спокій.

— Ні! — скрикнув Нед. — Він ненавидів спокій. Боги дарували йому багато кохання та сміху, а ще радість праведної битви.

Він відчув дивну порожнечу всередині. Нед чекав приходу маестра, чекав тих слів, і все ж щось померло всередині нього, щойно він їх почув. Він би віддав усі свої титули за право вільно оплакати друга… та він був Робертовим Правицею, і година, якої він боявся, настала.

— Будьте ласкаві скликати радників короля сюди, до моєї світлиці, — звелів він Пицелю.

Безпека Башти Правиці знаходилася у його та Томардових руках; про помешкання, де зазвичай засідала рада, він цього сказати не міг, а тому не довіряв їм.

— Пане князю? — блимнув очима Пицель. — Гадаю, державні справи почекають до завтра, адже наше горе ще таке свіже.

Нед відповів на це спокійно, але твердо:

— На жаль, мушу наполягти, аби ми зібралися негайно.

Пицель вклонився.

— Підкоряюся наказові Правиці.

Він покликав свою челядь і розіслав її на всі боки зі звістками, а тоді з вдячністю прийняв запропонований Недом стілець та келих солодкого пива.

Пан Барістан Селмі з’явився на виклик першим, виблискуючи білосніжним корзном та полив’яною лускатою бронею.

— Панове добродії, — мовив він з порога, — тепер моє місце біля молодого короля. Красно прошу вас відпустити мене до нього.

— Ваше місце зараз тут, пане Барістане, — заперечив Нед.

Наступним прийшов Мізинець, усе ще в синьому оксамиті та срібній делії з пересмішниками, яку мав на собі минулої ночі. Чоботи вкривав дорожній пил.

— Панове, — привітався він, а тоді, загадково посміхнувшись, обернувся до Неда. — Ваше невеличке доручення виконане, пане Едарде.

Варис увійшов разом з пахощами лаванди, рожевий від купелі, з чисто вимитим та напудрованим обличчям, не видаючи ані звуку м’якими сандалями.