Тиріон кивнув.

— О, мій батько так пишався би мною, — вимовив він. Ноги йому боліли так тяжко, що він ледве стояв. Дивно, але у бою він того болю зовсім не помічав.

— Зараз вам треба жінку, — порадив Брон, лукаво блимнувши очима, і запхав чоботи у сакви. — Нема нічого кращого за жінку опісля першої крові, кажу вам.

Чіген припинив обшукувати мерців рівно настільки, щоб пирхнути і облизатися.

Тиріон зиркнув туди, де пані Старк перев’язувала рани пана Родріка.

— Та я згодний, аби ж вона схотіла, — буркнув він. Сердюки зареготали, а Тиріон вишкірився і подумав: «Непоганий початок».

Опісля того він схилив коліна біля потічка і змив кров з обличчя крижаною водою. Шкутильгаючи до решти, він ще раз роздивився мерців. Убиті дикуни були худі, обірвані, коней мали кощавих та малих, з яких випирало кожне ребро. Та зброя, що їм залишили Брон і Чіген, виглядала досить жалюгідно: якісь киї, неоковирне ломаччя, коса… Він згадав здорованя у шкурі сутінькота, який бився з паном Родріком обіручним мечем. Але коли знайшов його тіло, простягнене на камінистому грунті, то побачив, що він не такий уже і здоровань; шкуру вже хтось привласнив, лезо меча було вищерблене, дешева криця побита іржею. Не диво, що дикуни залишили на землі дев’ять своїх покійників.

В них загинуло троє: двійко стражників пана Бракена — Курлекет та Могор — і власний Тиріонів пахолок Джик, який так відчайдушно кинувся у бій з голою спиною. «Дурневі — дурна смерть», подумав Тиріон.

— Пані Старк, благаю вас рушати далі якомога швидше, — мовив пан Віліс Вод, сторожко роззираючись верхівками хребтів крізь щілину шолома. — Ми їх відігнали ненадовго, та вони нікуди не дінуться.

— Маємо поховати наших мертвих, пане Вілісе, — відповіла та. — Вони хоробро билися, і я не залишу їх гайворонам та сутінькотам.

— Грунт кам'янистий, копати важко, — зазначив пан Віліс.

— Тоді зберемо каміння для курганів.

— Збирайте, скільки хочте, — відповів Брон, — але без мене та Чігена. Маю нагальніші справи, аніж кидати каміння на мертв’яків — приміром, вижити у цих місцях.

Він оглянув решту загону.

— Хто сподівається пережити наступну ніч, їдьмо з нами.

— На жаль, пані, він має рацію, — втомлено мовив пан Родрік. Старого лицаря поранили у бійці: глибоко порізали ліву руку, штрикнули списом у шию, і тепер голос видавав його немолодий вік. — Якщо затримаємося тут, вони напевне нас знайдуть, і другого нападу ми можемо не пережити.

Тиріон бачив гнів на обличчі Кетлін, та іншого виходу не було.

— Хай дарують нам боги. Рушаймо негайно.

Тепер загонові коней не бракувало. Тиріон переклав сідло на Джикового зозулястого мерина, який на вид міг пережити наступні три-чотири дні дороги. Він уже збирався сідати верхи, коли підійшов Лагарис і мовив:

— А ножа віддай сюди, карлику.

— Хай залишить, — зиркнула на нього Кетлін Старк зі своєї коняки. — Сокиру теж нехай тримає при собі. Якщо на нас нападуть знову, вона стане нам у пригоді.

— Прийміть мою дяку, пані, — відповів Тиріон, сідаючи у сідло.

— Не треба мені її, — різко заперечила Кетлін. — Я довіряю вам не більше, аніж раніше.

Він не встиг придумати щось у відповідь, а вона вже рушила уперед.

Тиріон поправив на голові узятого з боєм шолома і забрав сокиру від Брона. Він згадав, як почав цю подорож — зі зв’язаними руками, каптуром на голові — і вирішив, що в його стані відбулося значне поліпшення. Хай пані Кетлін забирає собі довіру, аби лишила сокиру; маючи зброю, він почувався гравцем, а не пішаком.

Пан Віліс Вод очолив загін. Брон захищав тили, пані Старк безпечно їхала посередині, пан Родрік — поруч із нею, мов тінь. Дорогою Марільйон кидав на Тиріона похмурі погляди. Співець зламав собі кілька ребер, цимбали і чотири пальці на руці, якою грав. Та все ж не одні втрати спіткали його за цей день: він спромігся здобути розкішну накидку зі шкури сутінькота, з щільного чорного хутра, помережаного білими смугами. Пісняр мовчки утушкувався у неї, вперше за усю дорогу цураючись зухвалих слів.

Ще не проїхавши і верстви, вони почули низьке буркотіння сутінькотів, а тоді й відчайдушне гарчання: хижаки почали битися за мерців, залишених позаду. Марільйон зблід з лиця. Тиріон ристю нагнав його.

— До «боягуз», — мовив він, — є добра рима «в лайно по шию вгруз».

Тоді він хвицьнув коня п’ятами і проїхав повз пісняра, наздоганяючи пана Родріка та Кетлін Старк. Вона зиркнула на нього, щільно стиснувши губи.

— Як я говорив просто перед тим, як нас грубо перервали, — почав Тиріон, — казочка Мізинця має одну істотну ваду. Думайте про мене що завгодно, пані Старк, але одну річ запам'ятайте: я ніколи не ставлю закладів проти своєї родини.

Одновухий чорний кіт вигнув спину і засичав на неї.

Ар’я скрадалася провулком, легко перебігаючи на подушечках голих ступнів, і робила довгі повільні видихи, прислухаючись до калатання серця. «Тиха, мов тінь», казала вона собі, «легка, мов пір’я». Кіт слідкував за її наближенням, нашорошивши очі.

Ловити котів було важко. Руки в неї вкрилися напівзарослими подряпинами, а обидва коліна — ціпками, набитими від перевертів. Спершу навіть великі товсті кухарські коти вміли її уникати, але Сиріо наполягав, щоб вона вправлялася день і ніч. Коли вона прибігла до нього зі скривавленими руками, він тільки й сказав:

— Така повільна? Ворушися, дівчинко. Вороги дряпаються гірше.

Тоді змастив їй рани «мирійським вогнем» — таким пекучим, що вона вкусила губу, аби не заверещати. І наказав ловити котів далі.

У Червонім Дитинці котів було до біса: ліниві старі дрімали на сонці, холодноокі мишолови гнівно крутили хвостами, вертка малеча дряпалася кігтиками-голочками, кішечки вельможних пань ходили вичісані, м’якенькі та довірливі, а смітниками нишпорили страхолюдні обідрані каліки. Одного за одним Ар’я впольовувала їх усіх, хапала та гордо показувала Сиріо Форелеві… усіх, крім оцього одновухого дідька.

— То справжній король у цьому замку, — розказав їй один золотокирейник. — Старіший за гріх, підліший за всіх. Колись король бенкетував з батьком королеви, то чорний вилупок скочив на стіл і поцупив смажену куріпку просто з рук пана Тайвина. Роберт трохи не луснув від реготу. Краще не лізь до того харцизяки, дитинко.

За котом довелося бігти через половину замку: двічі навколо Башти Правиці, через внутрішній двір, крізь стайні, звивистими сходами, через малу кухню та свинячий двір, через казарми золотокирейників, попід річковою стіною, знову сходами, туди й назад Мостиком Зрадників, а тоді знову вниз, крізь якусь браму, навколо колодязя і через якісь дивні будівлі, аж поки Ар’я не заблукала остаточно.

І ось нарешті вона загнала його у кут. З кожного боку здіймалися високі мури, попереду височіло громаддя каменю без жодного вікна. «Тиха, мов тінь», повторила вона про себе, ковзаючи уперед, «легка, мов пір’я».

Коли до кота лишалося три кроки, той раптом зірвався з місця. Наліво, направо… і Ар’я теж ринула направо, наліво, відрізаючи шлях до втечі. Він зашипів і спробував проскочити їй між ніг. «Стрімка, мов змія», подумала вона, хапаючи кота до рук і притискаючи до грудей. А тоді крутнулася на місці й засміялася, поки передок її шкіряної камізельки дерли котячі кігті. Швидко і вправно вона цьомнула кота межи очі й так само швидко відкинула назад голову, перш ніж він спромігся дряпнути її в обличчя. Кіт заверещав, бризкаючи слиною.

— Що він робить з тим котом?

Здригнувшись, Ар’я впустила кота і крутнулася на голос. Котисько зник з-під ніг швидше, ніж змигнув очима. У кінці проходу стояла дівчинка з шапкою золотих кучерів, убрана гарніше за ляльку в блакитний єдваб. Коло неї стояв маленький білявий товстунчик з вишитим перлами на грудях жупанчика танцюючим оленем та крихітним мечем при боці. «Принцеса Мирцела та принц Томен», подумала Ар’я. Над ними височіла септа, не менша за тяглову коняку, а позаду стояли двоє здорованів у кармазинових киреях ланістерівської сторожі.