— Ні, — тільки й відповів застигнутий зненацька Теон.

— Доки цього не сталося, війну не скінчено.

Робб підняв голову і відкинув волосся з очей.

— Пані матінка мають рацію. Попереду лежить Водоплин.

Мухи повільно кружляли над халом Дрого. Їхнє низьке дзижчання на межі слуху наповнювало Дані жахом.

Безжальне сонце стояло високо. Жар здіймався хвилями від кам’янистих передгір’їв невисоких гір. Тоненький струмочок поту повільно стікав між напухлими Даніними грудьми. Єдиними звуками, чутними навколо, були рівний стукіт копит, теленькання дзвіночків у волоссі Дрого та далекі голоси позаду.

Дані роздивлялася мух.

Мухи були завбільшки з бджолу, гидкі, синюваті, блискучі. Дотракійці називали їх кровомухами. Жили ті у болотах та застійних ставках, смоктали кров з людей та коней, відкладали яйця у мертвих та вмираючих. Дрого їх не терпів. Бувало, щойно якась підлітала близько, він викидав руку, наче змію, і хапав її. Дані ще не бачила, щоб він промазав. Якусь мить Дрого тримав муху в велетенському кулаку, аби послухати її шалене дзижчання. А тоді стискав руку, і на долоні лишалася тільки червона пляма.

А зараз одна муха повзла крупом його огиря, і кінь гнівно махав хвостом, аби зігнати її. Ще кілька вилися навколо Дрого, дедалі ближче, але хал їх не помічав. Його очі були прикуті до віддалених бурих пагорбів, повід вільно висів у руках. Під мальованою жилеткою груди вкривала пов’язка з фігових листків та грудкуватої блакитної грязюки. Пов’язку йому наклала дотракійська травниця. Масть Міррі Маз Дуур свербіла та пекла, і хал відірвав її шість днів тому, клянучи цілительку як «маегі». Грязюка діяла м’якше, до того ж травниця зробила йому макового вина. Вже три дні він впивався ним, а коли вина бракувало, то кумисом або перцевим пивом.

Але їжі він майже не торкався, а вночі судомився і стогнав. Дані бачила, як змарніло його обличчя. Раего не знав покою у неї в череві, хвицявся, як молодий коник, але навіть це не збуджувало колишньої цікавості в Дрого. Кожного ранку, після пробудження від хворобливого сну, її очі знаходили свіжі зморшки від болю на його обличчі. А зараз ця мовчанка… Вона лякала Дані. Відколи вони сіли у сідло на світанку, хал не вимовив ані слова. Коли Дані щось казала, єдиною відповіддю їй був стогін, а сьогодні від полудня і того не лишилося.

Одна з кровомух сіла на голу шкіру халового плеча. Ще одна, кружляючи, торкнулася шиї та поповзла до рота. Хал Дрого хитнувся у сідлі, брязкаючи дзвіночками; його кінь рухався далі уперед рівним кроком.

Дані вдарила срібну п’ятами й під’їхала ближче.

— Пане мій, — тихо мовила вона. — Дрого. Моє сонце-та-зорі.

Він, здавалося, і не почув. Кровомуха вповзла під його вислий вус і всілася на щоці у западині біля носа. Дані зойкнула «Дрого!», незграбно потягнулася до нього і взяла за руку.

Хал Дрого хитнувся у сідлі, повільно похилився і важко впав з коня. Мухи розлетілися на мить, зробили коло і повсідалися на лежачого.

— Ні! — скрикнула Дані, натягаючи повід. Забувши на мить про свій живіт, вона прожогом злізла з кобили та побігла до чоловіка.

Трава під ним була суха та бура. Дрого скрикнув з болю, коли Дані стала біля нього на коліна. Хрипкий подих розривав халові горло; він дивився на дружину і не впізнавав її.

— Кінь, — задихаючись, вичавив він з себе. Дані змахнула мух з його грудей, а одну розчавила, як колись умів чоловік. Його шкіра горіла під пальцями.

Халові кревноїзники їхали просто по п’ятах. Вона почула, як Хагго щось гукнув, як вони підлетіли учвал, як Кохолло прудко зістрибнув з коня.

— Кров моєї крові, — мовив він, падаючи на коліна. Інші двоє лишилися верхи.

— Ні, — застогнав хал Дрого, судомлячись у Даніних руках. — Треба їхати. Їхати. Ні.

— Він упав з коня, — мовив Хагго, витріщаючись донизу. Його широке обличчя нічого не виражало, та голос був важчий за свинець.

— Не треба так казати, — відповіла Дані. — Ми сьогодні багато проїхали. Станьмо табором тут.

— Тут? — Хагго озирнувся. Навколо стелилася бура, випалена, негостинна земля. — Тут не місце для табору.

— Жінка не може наказувати, де нам таборувати, — мовив Котхо. — Навіть халісі.

— Станьмо табором тут, — повторила Дані. — Хагго, перекажи всім, що хал Дрого звелів зупинитися. Якщо спитають, чому, то скажи, що моя година наближається, і я не можу їхати далі. Кохолло, приведи невільників, хай негайно ставлять намет хала. Котхо…

— Ти не наказуєш мені, халісі, — перебив її Котхо.

— Знайди Міррі Маз Дуур, — вела вона далі. Божа жона, мабуть, іде з іншими ягнятниками у довгій невільничій валці. — Приведи її до мене разом зі скринею.

Котхо зиркнув на неї згори вниз очима гострими, мов кремені.

— Маегі. — Він сплюнув. — Цього я не робитиму.

— Ти зробиш, — відповіла Дані, — бо інакше хал взнає, щойно отямиться, як ти мені відмовив.

Розлючений Котхо розвернув коня і помчав геть… хоча Дані знала, що він повернеться з Міррі Маз Дуур, хай без великої охоти. Невільники поставили намета хала Дрого під визубреним виступом чорного каменю, який давав хоч трохи тіні від пекучого полудневого сонця. Та все одно під піщаним шовком стояла задуха. Іррі та Дорея допомогли Дані завести Дрого всередину. На землі постелили товсті візерунчасті килими, по кутках розкидали подушки. Ероя — сором’язлива дівчинка, яку Дані врятувала під саманними стінами ягнятників — поставила жарівницю. Вони разом простягли хала Дрого на плетеній циновці.

— Ні, — бурмотів він посполитою мовою. — Ні, ні.

Більше він нічого не казав і здавався неспроможним бодай ворухнутися.

Дорея розстібнула паса з блях, стягла з хала жилетку та штани, а Джихікі стала на коліна коло ніг, аби розшнурувати сандалі. Іррі хотіла відкинути запони шатра, аби досередини віяв вітерець, та Дані їй заборонила. Вона не дозволить нікому бачити Дрого таким — слабким та навіженим від хвороби. Коли під’їхав її хас, вона поставила вояків знадвору на варті.

— Нікого не пускайте досередини без мого дозволу, — наказала вона Джохого. — Нікого.

Ероя перелякано втупилася у лежачого хала.

— Він помирає, — прошепотіла вона.

Дані дала їй ляпаса.

— Хал не може померти. Він є батьком огиря, що покриє світ. Його волосся ніколи не різали. Він і досі носить дзвіночки, подаровані йому батьком.

— Халісі, — мовила Джихікі, — він упав з коня.

Дані відвернулася, здригаючись. Очі її наповнилися сльозами. «Він упав з коня!» Саме так, вона це бачила, і кревноїзники це бачили, і служниці та вояки хасу теж. А скільки ще людей бачило? Зберегти падіння в таємниці не вдасться. Дані розуміла, що це означатиме. Хал, який нездатний їздити верхи, нездатний правити і наказувати. А Дрого впав з коня.

— Треба його помити, — вперто мовила вона. Не можна дозволити собі впасти у відчай. — Іррі, хай негайно принесуть купільницю. Дорея, Ероя, знайдіть води. Прохолодної. Хал дуже гарячий.

Насправді хал скидався на вогонь у людській шкірі.

Невільники поставили важку мідну купільницю в кутку намету. Коли Дорея принесла перший глек води, Дані змочила шмат шовку та поклала на чоло Дрого, аби пом’якшити палаючу шкіру. Його очі дивилися просто на неї, але нічого не бачили. Коли він розтулив губи, то не спромігся нічого вимовити, а тільки застогнав.

— Де Міррі Маз Дуур? — вимогливо запитала вона, скніючи від страху, аби не спізнитися.

— Котхо її знайде, — відповіла Іррі.

Служниці наповнили купіль ледь теплою водою, що смерділа сіркою, додали гіркої запашної олії та кілька жмень м’ятного листя. Поки готувалася купіль, Дані незграбно стала навколішки коло свого вельможного чоловіка, відчуваючи вагу дитини у великому череві. Вона розплутала косу чоловіка тремтливими пальцями, як їхньої першої ночі під зірками. Дзвіночки відклала убік, один за одним, з великою турботою. Щойно він видужає, як потребуватиме їх знову, подумала вона.