Але Санса навіть не сказала б зараз, чи то жінка, а чи ні. Нижня щелепа відгнила та відвалилася, птахи поїли одне вухо і майже всю щоку.
Санса згадала, як її мучило питання, що сталося з септою Морданою. Та, мабуть, вона вже й тоді себе не дурила.
— Навіщо було її вбивати? — спитала дівчина. — Вона ж служила богам…
— Вона служила зрадникові. — Джофрі набурмосився; напевне, поведінка Санси чимось його засмучувала. — Ти не сказала, що подаруєш мені на іменини. То мабуть, я щось подарую тобі, гаразд?
— Якщо ваша ласка, пане, — відповіла Санса.
З його посмішки вона зрозуміла, що над нею кепкують.
— Твій брат теж зрадник, ти ж знаєш. — Він повернув голову септи Мордани на місце. — Я пам’ятаю твого брата у Зимосічі. Мій пес назвав його паничем з дерев’яним мечем. Чи не так, собако?
— Хіба? — перепитав Хорт. — Щось не пригадаю.
Джофрі роздратовано здвигнув плечима.
— Твій брат розбив мого дядька Хайме. Мати кажуть, що йому те вдалося облудою та зрадою. Вони плакали, коли почули новину. Всі жінки слабкі — навіть мати, вони лише прикидаються сильними. Кажуть, що мені треба лишитися у Король-Березі на випадок нападу інших моїх дядьків. Та я не хочу. Після своїх іменин я зберу військо і сам знищу бунтівників. А вам, панно Сансо, піднесу шляхетний подарунок: голову вашого брата.
На неї раптом напало якесь безумство, і вона не зчулася, як відповіла:
— А може, брат подарує мені вашу.
Джофрі насупив брови.
— Дарма ти з мене кпиниш. Чесна дружина ніколи не насмілиться глузувати зі свого повелителя. Пане Мерине, повчіть її.
Цього разу лицар схопив її за щелепу і тримав голову високо, поки завдавав два удари: зліва направо, а потім сильніше, справа наліво. З розсіченої губи підборіддям потекла кров, змішуючись із солоними слізьми.
— Не треба весь час скиглити й лити сльози, — наказав Джофрі. — Ти гарніша, коли всміхаєшся.
Санса примусила себе всміхнутися, злякавшись, що пан Мерин знову її битиме за наказом короля. Але марно — король все одно відразливо хитав головою.
— Зітри кров. Яка ти гидка.
Зовнішній парапет муру діставав їй до підборіддя, але на внутрішньому краї не було взагалі нічого — тільки порожній простір до двору, що виднівся за десяток сажнів унизу. «Лише легенько штурхнути», подумала вона до себе. Він стояв просто там, просто на краю, глузливо вигинаючи на неї свої схожі на тлустих черв’яків губи. «Ти зможеш», мовила вона до себе. «Зможеш. Не зволікай.» І байдуже, якщо навіть вона впаде разом з ним. Однаковісінько.
— Ось, дівчинко. — Перед нею на коліно опустився Сандор Клеган. Просто між нею та Джофрі. З незвичайною для такого здорованя ніжністю він промокнув хусткою кров, що текла з розбитої губи.
Мить пройшла. Санса опустила очі.
— Красно дякую, — вимовила вона, коли Клеган скінчив. Адже гарно вихована панна мусить пам'ятати шляхетні звичаї.
Даянерис IX
На її хворобливі сни впала крилата тінь.
«Ти ж не хочеш збудити дракона, га?»
Вона йшла довгим проходом під високими кам’яними арками. Попереду вона бачила двері — хоча й крихітні на відстані, але вочевидь червоні. Вона пішла швидше, лишаючи на камені криваві сліди від босих ніг.
«Ти ж не хочеш збудити дракона, га?»
Вона побачила сонячне світло на Дотракійському морі, живу рівнину, повну пахощів землі та смерті. Вітер ворушив траву, і та хвилювалася, мов морська вода. Дрого тримав її у міцних обіймах, а рука його пестила її жіночість, відкривала її, викликала солодку вологу, призначену тільки для нього, а згори на них посміхалися зірки — зірки посеред денного неба. «Вдома», прошепотіла вона, коли він увійшов і наповнив її сім’ям, але зірки раптом зникли, і поперек блакитного неба шурхнули величезні крила, і світ спалахнув полум’ям.
«…не хочеш збудити дракона, га?»
Пан Джораг мав обличчя похмуре та сумне.
— Останнім драконом був Раегар, — казав він. Лицар зігрів прозорі руки над жарівницею, де жевріли червоні, наче розпечене вугілля, кам’яні яйця. Щойно він був там, а потім почав зникати, плоть його — втрачати колір, і скоро він став тендітніший за вітер.
— Останній дракон, — прошепотів він, зовсім блідий, і розчинився у повітрі.
Вона відчула позаду морок. Червоні двері відсунулися далі, ніж будь-коли.
«…не хочеш збудити дракона, га?»
Перед нею стояв, волаючи, Візерис.
— Дракон не благає, хвойдо. Драконові не наказують. Я є драконом, і я носитиму корону!
Розплавлене золото стікало обличчям, наче віск, пропалюючи глибокі канавки у плоті.
— Я є драконом, і я носитиму корону! — заверещав він, а пальці його сіпнулися наче змії, вхопили її за соски, вщипнули, крутнули, а тим часом його очі вибухнули й витекли посохлими та зчорнілими щоками.
«…не хочеш збудити дракона…»
Червоні двері виднілися дуже далеко попереду, а ззаду дмухав крижаний вітер. Якби вона вдихнула його, то померла б смертю, страшнішою за саму смерть, і вічно завивала б у пітьмі. Тому вона побігла.
«…не хочеш збудити дракона…»
Вона відчувала у собі жар, жахливий вогонь всередині черева. Її син був високий та погордливий, з мідною шкірою Дрого, з її власним сріблясто-золотим волоссям і мигдалевидними фіалковими очима. Він посміхнувся до матері та простягнув до неї руки, але коли розкрив рота, з нього вирвалося полум’я. Вона бачила палаюче серце сина крізь його груди, а через мить він зник у полум’ї, перетворився на попіл, наче метелик. Вона плакала за своїм дитям, за обіцяним щастям маленького ротика на своїх грудях, але сльози парували, щойно торкнувшись шкіри.
«…хочеш збудити дракона…»
Вздовж проходу вишикувалася шерега привидів у вицвілих королівських шатах, тримаючи в руках мечі блідого вогню. Привиди мали срібне волосся, золоте волосся, біло-платинове волосся, очі кольору опалу та аметисту, турмаліну та нефриту.
— Швидше! — волали вони. — Швидше, швидше!
Вона бігла щосили, і ноги її плавили камінь там, де торкалися підлоги.
— Швидше! — волали привиди усі разом, як один, а вона верещала і відчайдушно кидалася уперед. Величезний ніж болю розпанахав їй спину згори донизу; вона відчула, як шкіра луснула навпіл, унюхала сморід горілої крові, побачила тінь від крил. І тоді Даянерис Таргарієн злетіла.
«…збудити дракона…»
Перед нею промайнули двері — червоні, такі близькі, осьдечки, зовсім поруч… палата розпливлася перед очима, холод лишився позаду. Каменю більше не було, і вона летіла над Дотракійським морем, дедалі вище, над хвилями зелені, а всі істоти, що жили та дихали, тікали нажахано від тіні її крил. Вона відчувала запах дому, бачила його відразу за дверима: зелені поля, великі кам’яні будинки, турботливі руки, що дарували тепло… там, усе там. Вона рвучко прочинила двері.
«…дракона…»
І побачила свого брата Раегара на огирі такому ж чорному, як його обладунок. Крізь вузькі очниці шолома червоним сяйвом пашів вогонь.
— Останній дракон, — слабенько прошепотів голос пана Джорага. — Останній, останній…
Дані підняла вилощене до блиску чорне забороло. Обличчя під ним було її власне.
А опісля, на довгий час, лишився тільки біль, тільки вогонь всередині та шепіт зірок.
Прокинулася вона від смаку попелу.
— Ні, — простогнала Дані, — благаю, ні.
— Халісі? — Над нею в повітрі висіли очі Джихікі, схожі на очі переляканої газелі.
У наметі купчилися застиглі тіні. Вгору від жарівниці злітали пластівці попелу; Дані стежила очима, як вони вилітали у отвір для диму. «Літала», подумала вона. «Я мала крила і літала.» Але то був лише сон.
— Допоможіть, — прошепотіла вона, намагаючись підвестися. — Мені треба…
Говорити було боляче, немов шкрябати рану. Чого саме їй треба, вона не спромоглася згадати. Чому так боляче? Скидалося, наче все тіло розірвали на шматки і так-сяк зшили знову.
— Я хочу…
— Так, халісі.
Джихікі миттю зникла з очей, вискочила з намету, щосили заволала. Дані хотіла… чогось… когось… що саме? Вона знала, що це важливо. Є одна річ, і тільки вона важлива в цілому світі. Дані перекотилася на бік та сперлася на лікоть, виплутуючись із ковдри, що намоталася на ноги. Рухатися було важко. Світ запаморочливо плавав навколо. «Я маю…»
