Коли її знайшли, вона повзла підлогою до драконячих яєць. Пан Джораг Мормонт узяв її на руки та поніс на шовкову постіль, а вона слабко опиралася. Через його плече вона побачила своїх трьох служниць, Джохого з тонесенькими вусами і широке пласке обличчя Міррі Маз Дуур.

— Я мушу… — спробувала вона заговорити до них, — повинна…

— …спати, принцесо, — закінчив за неї пан Джораг.

— Ні, — заперечила Дані. — Прошу. Будьте ласкаві.

— Так, так. — Він вкрив її шовками, хоча вона палала вогнем. — Спіть, набирайтеся сил, халісі. Повертайтеся до нас.

А тоді перед нею з’явилася Міррі Маз Дуур, маегі, та піднесла кухля їй до вуст. Дані вловила смак кумису і ще чогось — міцнішого й гіркішого. Тепла рідина потекла підборіддям, та Дані якось спромоглася ковтнути. В наметі стало темніше, і знову навалився сон. Але цього разу їй нічого не наснилося. Дані плавала у блаженному спокої посеред чорного моря без берегів.

Минув якийсь час — може, ніч, а може, день чи рік, невідомо — і вона знову прокинулася. У наметі було темно; шовкові стіни ляпали, наче крила, від поривів вітру. Цього разу Дані не намагалася підвестися.

— Іррі, — покликала вона, — Джихікі, Дорея!

Всі три миттю з’явилися.

— Мені горлянка всохла, — мовила вона, і скоро отримала води, теплої та позбавленої смаку, але випила її з жадобою і послала Джихікі принести ще. Іррі вмочила у воду м’яке ганчір’я і обтерла їй лоба.

— Я хворіла, — мовила Дані. Дотракійська дівчина кивнула. — Чи довго?

Мокра ганчірка тішила й заспокоювала, та Іррі була така сумна, аж Дані стало лячно.

— Довго, — прошепотіла служниця.

Коли Джихікі повернулася з водою, разом з нею з’явилася і Міррі Маз Дуур, продираючи очі від сну.

— Пийте, — мовила жриця, знову підіймаючи Даніну голову до кухля, та цього разу в кухлі було вино. Солодке, дуже солодке вино. Дані випила й лягла, дослухаючись до свого тихого подиху. В руках та ногах відчулася важкість — втретє на неї наповзав сон.

— Принесіть, — пробурмотіла вона тишком, запаморочливо. — Принесіть… хочу тримати…

— Що? — спитала маегі. — Що вам дати, халісі?

— Принесіть… яйце… драконяче яйце… прошу. — Вії обернулися на свинець, і вона не змогла їх втримати.

Прокинувшись втретє, вона побачила, як крізь димар намету падає стовп золотого сонячного світла. Руками вона пригортала драконяче яйце — бліде, з вершкового кольору лусочками, пронизане вихорами золота й спижу. Дані відчувала, яке воно гаряче. Під шовковими простирадлами голу шкіру вкрила плівка поту. «Драконороса», подумала вона. Пальці легко пробігли шкаралупою, гладячи пасемця золотої барви. Глибоко у камені щось крутнулося й потягнулося, відповідаючи на ласку. Вона не злякалася. Усі її страхи зникли, вигоріли геть.

Дані торкнулася лоба. Під плівкою поту шкіра була прохолодна на дотик. Лихоманка пішла геть. Дані підтяглася, сіла, на якусь мить відчула запаморочення та глибоко схований між ніг біль. Але сила повернулася до неї. На звук голосу прибігли служниці.

— Води, — наказала вона, — глек води, найхолоднішої, яку знайдете. І якихось плодів. Хай будуть фіги.

— Воля ваша, халісі.

— Пана Джорага до мене, — мовила вона, підводячись. Джихікі принесла халата з піщаного шовку й накинула на плечі. — А ще теплу купіль, і Міррі Маз Дуур, і…

Раптом повернулися усі спогади, і вона запнулася.

— Хал Дрого, — вичавила вона з себе, з острахом обводячи очима обличчя навколо. — Чи він…?

— Хал живий, — тихо відповіла Іррі… та Дані помітила в очах у неї дивний морок, а ще дівчина прожогом вибігла по воду, щойно вимовила ті слова.

Дані обернулася до Дореї.

— Кажи ти.

— Я… приведу пана Джорага, — відповіла лисенійка, схилила голову і хутко зникла з намету.

Джихікі втекла б так само, якби Дані не вхопила її за руку і не втримала силою.

— Що таке? Я маю знати. Про Дрого… і про моє дитя.

Чому вона згадала про дитя тільки зараз?

— Мій син… Раего… де він? Я хочу його до себе.

Служниця втупилася в підлогу.

— Хлопчик… не вижив, халісі.

Говорила вона нажаханим шепотом.

Дані відпустила її руку. «Мій син помер», подумала вона, поки Джихікі вибігала з намету. Але ж вона вже знала. Знала ще тоді, коли прокинулася вперше під сльози Джихікі. Та ні, вона знала ще й до того, як прокинутися. Раптово й живо до неї повернувся той сон, і вона згадала високого мідношкірого чоловіка з довгою сріблясто-золотою косою, що вибухнув вогнем.

Вона б залюбки заплакала, та очі лишалися сухіші від попелу. Плакала вона уві сні, й там сльози оберталися на пару просто в неї на щоках. «Все горе вигоріло з мене», сказала вона собі. Смуток огортав її, та все ж… вона відчувала, як Раего покинув її, наче його ніколи й не було.

За якусь мить увійшли пан Джораг та Міррі Маз Дуур і побачили Дані коло драконячих яєць — тих двох, що лишалися у скрині. Яйця здалися їй такими самими гарячими, як те, з яким вона спала, і це здивувало її без міри.

— Пане Джорагу, — покликала вона, а тоді взяла його руку і поклала на чорне яйце з полум’яними вихорами.

— Що ви відчуваєте?

— Шкаралупу. Тверду, мов камінь. — Лицар дивився сторожко. — Камінь.

— А тепло?

— Ні. Камінь холодний. — Він забрав руку геть. — Принцесо, ви здорові? Чи не заслабкі ви, аби вставати?

— Слабка? Ні, я сильна, Джорагу. — Але сперлася на купу подушок, аби втішити його. — Розкажіть, як померла моя дитина.

— Ваш син народився мертвим, принцесо. Жінки кажуть… — Він запнувся, і Дані раптом побачила, як обвисли його м’язи, як він кульгає, коли рухається.

— Кажіть. Розповідайте, що кажуть жінки.

Він відвернув обличчя. В очах його стояв неземний жах.

— Кажуть, що дитина народилася…

Вона почекала, та пан Джораг не зміг нічого вимовити, тільки потемнів обличчям від сорому. Він сам зараз скидався на живого мерця.

— Потворою, — скінчила за нього Міррі Маз Дуур. Лицар був могутній та хоробрий чоловік, але Дані раптом зрозуміла, що маегі сильніша, жорстокіша і незрівнянно небезпечніша за нього. — Покручем. Я сама видобула його. Він мав луску, наче в ящірки, сліпі очі, опецькуватого хвоста і малі кажанячі крильця. Щойно я торкнулася його, плоть стала злізати з кісток, а всередині знайшлося повно могильних хробаків та гнилого смороду, наче дитя померло багато років тому.

«Морок», подумала Дані. Ззаду підкрався морок, аби зжерти її. Озирнешся назад — пропадеш.

— Мій син був живий та сильний, коли пан Джораг вносив мене до цього намету, — мовила вона. — Я чула в собі, як він хвицяє ніжками, прагнучи народитися на світ.

— Може, й так, — відповіла Міррі Маз Дуур, — але з черева вийшла зовсім інша істота, бо смерть правила у тому наметі, халісі.

— Не смерть, а тіні! — гримнув пан Джораг, та Дані почула сумнів у його голосі. — Я все бачив, маегі. Я бачив, як ти там танцювала з тінями, а більше нічого.

— Довгі тіні падають з могил, залізний пане, — відповіла Міррі. — Довгі й такі темні, що їх не відженеш ніяким світлом.

То пан Джораг убив її сина, раптом зрозуміла Дані. Рухала ним любов і відданість, та все ж він поніс її до такого місця, куди не мала ступати нога живої людини, і згодував її дитя морокові смерті. Він також все розумів; це видко було з його посірілого обличчя, з запалих очей, з кривої кульгавої ходи.

— Тіні торкнулися й вас, пане Джорагу, — мовила вона. Лицар нічого не відповів. Дані обернулася до жриці. — Ти застерігала, що самою лише смертю можна відплатити за життя. Та я гадала, що йдеться про смерть коня.

— Ні, — відказала Міррі Маз Дуур. — Ту брехню ви вигадали собі самі. Але знали й справжню ціну.

Чи знала? Чи знала? «Озирнуся — пропаду.»

— Ціну було заплачено, — проказала Дані. — Конем і моїм дитям. Життям Кваро і Котхо, Хагго і Кохолло. Я платила й платила ту ціну знову і знову.

Вона підвелася з подушок.

— То де хал Дрого? Покажи його мені, жриця, маегі, кровознатниця, хто б ти не була. Покажи мені хала Дрого. Покажи, що я купила за життя свого сина.