— Як накажете, халісі, — відповіла стара. — Пішли, я відведу вас до нього.

Дані виявилася слабшою, аніж гадала. Пан Джораг обійняв її та допоміг підвестися.

— Аби ж ви ще трохи почекали, принцесо, — м’яко порадив він.

— Я бажаю бачити його зараз, пане Джорагу.

Після мороку намету світ надворі видався сліпучо-яскравим. Сонце палало, наче рідке золото; земля навколо була суха та порожня. Служниці чекали з садовиною, вином та водою, а Джохого підсунувся ближче, аби допомогти панові Джорагу підтримати Дані. Агго та Рахаро стояли позаду. У пекучому блиску було важко роздивитися щось іще, тому Дані підняла долоню й затулилася від сонця. І побачила попіл вогнища, кілька десятків коней, що блукали у пошуках клаптиків трави, поодинокі розкидані намети та постелі. Аби подивитися на неї, зібралася невеличка купка дітей, трохи далі виднілися жінки за роботою та всохлі старці, що витріщалися на розжарене блакитне небо втомленими очима, мляво відмахуючись від кровомух. Точний підрахунок, мабуть, не дав би й сотні людей. Там, де стояли табором ще сорок тисяч, лишився тільки вітер та пил.

— Халазару Дрого більше немає, — мовила вона.

— Хал, що не здатен всидіти верхи, не може бути халом, — відповів Джохого.

— Дотракійці коряться тільки сильному, — зазначив пан Джораг. — Вибачте, принцесо. Їх ніяк не можна було втримати. Ко Поно, назвавши себе халом Поно, відкочував першим, і за ним пішло багато люду. Джахако не забарився вчинити так само. Решта тікала потроху, маленькими й великими загонами, однієї ночі та іншої. Тепер у Дотракійському морі замість одного халазару Дрого з’явився тузінь нових халазарів з новими халами.

— З нами залишилися старі, — мовив Агго. — Боягузливі, слабкі та хворі. І ми — ті, хто присягав. Ми лишилися.

— Вони забрали отари й табуни хала Дрого, халісі, — додав Рахаро. — Нас було надто мало, аби їм завадити. Право сильного — брати в слабкого. Вони забрали ще й багато невільників: халових і ваших власних. Кількох лишили.

— А Ерою? — запитала Дані, згадавши налякану дитину, яку вона врятувала коло міста ягнятників.

— Її забрав Маго, який тепер кревноїзник хала Джахако, — відповів Джохого. — Він покрив її, як тільки схотів, а тоді віддав своєму халові, а Джахако подарував іншим кревноїзникам. Їх було шестеро. Скінчивши справу, вони врізали їй горлянку.

— Така була її доля, халісі, — мовив Агго.

«Озирнуся назад — загублю все.»

— То жорстока доля, — відповіла Дані, — але не така жорстока, як та, що чекає Маго. Я присягаюся старими богами та новими, ягнячим богом, конячим богом і всяким богом, який є на світі. Я присягаюся Матір’ю Гір та Черевом Світу: перш ніж я скінчу, Маго та ко Джахако благатимуть мене про таку милість, яку вони подарували Ерої.

Дотракійці збентежено перезирнулися.

— Халісі, — пояснила служниця Іррі, мов дитині, — Джахако зараз хал, і за ним їдуть двадцять тисяч вершників.

Дані підняла голову.

— А я — Даянерис Буреродна, Даянерис із дому Таргарієн, кров від крові Аегона Завойовника та Маегора Лютого, пагін від прадавнього роду старої Валірії. Я — дочка дракона. І я присягаюся вам знову: ті, кого я назвала, помруть, волаючи від болю. А тепер ведіть мене до хала Дрого.

Він лежав на голій рудій землі, витріщаючись на сонце.

Десяток кровомух лазив по його тілі, а він, схоже, і не відчував. Дані змахнула їх геть і стала навколішки коло чоловіка. Його очі були широко розплющені, але нічого не бачили. Вона зрозуміла, що Дрого лишився сліпим. Прошепотіла його ім’я, та він, здається, не почув. Рана на грудях зцілилася, як тільки могла; від неї лишився гидкий сіро-червоний рубець.

— Чому він тут, на сонці, сам-один? — запитала Дані.

— Здається, він любить тепло, принцесо, — відповів пан Джораг. — Його очі слідують за сонцем, хоча він його не бачить. Він може трохи ходити, піде туди, куди його ведуть, але не далі. Їстиме, якщо покласти їжу до рота, питиме, якщо капати водою на губи.

Дані лагідно поцілувала своє сонце-й-зорі в лоба і підвелася, обертаючись до Міррі Маз Дуур.

— Твої чари дорого коштують, маегі.

— Він живий, — зазначила Міррі Маз Дуур. — Ви прохали життя. Ви заплатили за життя.

— То не життя. Тільки не для такого, як Дрого. Життям для нього був сміх, смажене над вогнем м’ясо, міцний кінь між ногами. Його життям був арах у руці й дзвіночки у волоссі, що теленькали, коли він нісся на ворога. Його життям були його кревноїзники, я і син, якого я мала йому подарувати.

Міррі Маз Дуур нічого не відповіла.

— Коли він стане таким, як був? — вимогливо запитала Дані.

— Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, — відповіла Міррі Маз Дуур. — Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя. Коли твоє черево знову стане спроможне виносити живе дитя. Тоді й він повернеться. Аж тоді, не раніше.

Дані махнула рукою до пана Джорага та решти.

— Залиште нас. Я бажаю говорити з маегі наодинці.

Мормонт та дотракійці пішли геть.

— То ти знала, — мовила Дані, коли вони лишилися самі. Її мучив біль, тілесний та душевний, але лють додавала сили. — Ти знала, що саме я купую і за яку ціну, і дозволила мені заплатити її.

— Дарма вони спалили мій храм, — спокійно мовила повновида, пласконоса жінка. — Великий Пастир розлютився.

— Ніякий бог тут ні до чого, — холодно заперечила Дані. «Обернуся назад — загублю все.» — Ти обдурила мене. Ти вбила дитину всередині мене.

— І тепер огир не покриє світу і не спалить жодного міста. А його халазар не втопче народи у пилюку.

— Я сказала слово на твій захист, — з мукою вимовила вона. — Я врятувала тебе.

— Врятувала? — Лазарянка плюнула на землю. — Мене взяли три наїзники, і не так, як чоловікові належить брати жінку, а ззаду — як пес сучку. Четвертий якраз робив свою справу, коли ти з’явилася поруч. То від чого ти мене врятувала? Я бачила, як палає дім мого бога, де я зцілила безліч добрих людей. Мій будинок теж спалили, а на вулицях склали купи відрубаних голів. Там я бачила голову хлібопіка, в якого брала хліб, голову хлопчика, якого три місяці тому врятувала від мертвоокої лихоманки. Я чула плач дітей, яких наїзники зганяли батогами докупи. Ану скажи мені ще раз, від чого саме ти мене врятувала.

— Я подарувала тобі життя.

Міррі Маз Дуур зареготала, як навіжена.

— То поглянь на свого хала і подивися, чого варте порожнє життя, з якого забрали усе.

Дані покликала чоловіків свого хасу і наказала зв’язати Міррі Маз Дуур по руках та ногах. Маегі загадково посміхалася, коли її відводили геть, наче між ними була якась спільна таємниця. Одне слово, і Дані могла б отримати її голову… але яка з неї користь, із тієї голови? Якщо життя порожнє, чи зможе його наповнити чиясь смерть?

Хала Дрого відвели назад до намету, і Дані наказала налити купіль. Цього разу крові у воді не було. Вона помила чоловіка сама: змила грязюку та пилюку з плечей і грудей, витерла обличчя м’якою тканиною, натерла милом довге чорне волосся і вичісувала плутанину доти, доки воно не засяяло знову так, як вона пам’ятала. Дані почувалася виснаженою, коли нарешті скінчила; надворі давно вже впала темрява. Вона спробувала поїсти та попити, але змогла тільки вщипнути фігу і ковтнути води. Сон міг би вберегти від страждань, та вона вже досить наспала… а по правді, то й забагато. Ця ніч мала належати Дрого заради усіх тих, що в них вже були і, може, ще будуть.

Коли вона відводила його геть у темряву, її вів спогад про першу їхню ніч разом. Дотракійці вірили, що все важливе у житті людини має ставатися просто неба. Вона казала собі, що є на світі сили могутніші за ненависть, чари старіші та вірніші, аніж усе, чого маегі навчилася в Асшаї. Місяця на темному нічному небі не було, та зате яскраво сяяли тисячі тисяч зірок. То мало бути знамення.

На них не чекала м’яка ковдра зеленої трави — самий лише твердий голий грунт, самий лише пил, всипаний подекуди камінням. Жодні дерева не шуміли тут під вітром, жодний струмок не міг змити її страхи ніжною музикою водограю. Дані сказала собі, що вистачить і самих зірок.