— Саме на це я й сподівався відчайдушно, — мовив Варис. — Негоже було б, якби певні люди дізналися про нашу приватну розмову. Королева ретельно слідкує за вами. Вино просто чудове, дякую вам.

— Як ви пройшли повз інших вартових? — запитав Нед. Знадвору башти стояли Портер та Кайн, а на сходах — Алин.

— В Червоному Дитинці є шляхи, відомі тільки привидам та павукам, — вибачливо посміхнувся Варис. — Я вас не затримаю, пане мій. Є речі, які вам слід знати. Ви ж бо Правиця Короля, а король — дурень.

Вкрадливі звичаї євнуха, які так дратували Неда, кудись зникли; зараз його голос став тонкий та різкий, неначе батіг.

— Так, він вам друг, я знаю, але все-таки дурень… приречений дурень, врятувати якого можете лише ви. Сьогодні це вже сталося один раз. Короля мали намір вбити під час бугурту.

Вражений Нед на мить втратив мову.

— Хто?

Варис ковтнув вина.

— Якщо вам справді треба таке казати, то ви ще більший за Роберта дурень, а я обрав собі не той бік у грі.

— Ланістери, — мовив Нед. — Королева… ні, не повірю, навіть про Серсею. Вона ж просила його не битися!

— Ні, вона заборонила йому битися! На очах його брата, його лицарів і половини двору. Скажіть мені щиро, чи знаєте ви певніший спосіб примусити короля Роберта битися у бугурті? Я питаю вас.

Недові заскніло у животі. Євнух влучив у ціль: скажи Робертові Баратеону, що він не може, не мусить, не повинен чогось робити, і справу, вважай, зроблено.

— Але якби навіть він бився, хто б насмілився вдарити короля?

Варис здвигнув плечима.

— У бугурті брало участь чотири десятки вершників. Ланістери мають багато друзів. Посеред того безладу, іржання коней, ламання кісток, Тороса Мирійського з його дурнуватим вогняним мечем… хто б казав про убивство, якби його милість впав від випадкового удару?

Він пішов до глечика і знову наповнив келиха.

— Після усього вбивця був би сам не свій від горя. Я майже чую його несамовитий лемент. Ой, лихо-лишенько. Але поза сумнівом, великодушна та співчутлива удова змилувалася б над ним, підняла бідолагу з колін та благословила ніжним поцілунком прощення. І ласкавому королю Джофрі не залишилося б нічого, як пробачити нещасного.

Євнух попестив щоку.

— Або ж Серсея наказала б панові Ілину відтяти йому голову. Безпечніше для Ланістерів, хоча й прикра несподіванка для їхнього дружечка.

Нед відчув, як у ньому росте гнів.

— Ви знали про змову, але нічого не зробили.

— Я очолюю шепотинників, а не воїнів.

— Ви могли б прийти до мене раніше.

— О так, міг би, зізнаюся. А ви б ринули просто до короля, чи не так? І коли Роберт почув би про таку біду, що він зробив би? Я вас питаю.

Нед поміркував.

— Та прокляв би усіх сімома пеклами і став до бою, щоб показати, що він нікого не боїться.

Варис розвів руками.

— Тоді я зроблю ще одне зізнання. Мене цікавило, що зробите ви. «Чому ви не прийшли до мене?», запитали ви, і я змушений відповісти: «Бо не довіряв вам, пане мій».

— Ви не довіряли мені?! — Нед був цілком щиро вражений.

— В Червоному Дитинці є два види людей, пане Едарде, — мовив Варис. — Одні вірні державі, інші вірні тільки собі. До цього ранку я не знав, куди віднести вас… отож почекав, щоб зрозуміти… і тепер знаю напевне.

Він трошечки посміхнувся стиснутими пухкими губами, і на якусь мить його приватне обличчя вигулькнуло з-під личини, яку євнух вдягав для людей.

— Я починаю розуміти, чому королева так боїться вас. О так, жодних сумнівів.

— То вас їй слід боятися, — заперечив Нед.

— Ні, не слід. Я такий собі, який є. Король має з мене зиск, але цурається. Наш Роберт — звитяжний, славетний воїн. Мужі лицарської відваги зазвичай не плекають любові до нишпорок, шпигунів, євнухів. Якщо настане день, коли Серсея прошепоче: «Убий мені отого чоловічка», Ілин Пейн зітне мою макітру за один миг ока, і хто сумуватиме тоді за бідним Варисом? На півночах та півднях про павуків не співають пісень.

Він сягнув до Неда і торкнувся його м’якою рукою.

— Але ви, пане Старк… гадаю… та ні, знаю напевне… вас він не уб’є, навіть заради королеви. І в цьому полягає наше спасіння.

Це вже було занадто. На мить Едард Старк нічого не бажав більше, аніж повернутися до Зимосічі, простої чистоти півночі, де ворогами були тільки зима та дичаки за Стіною.

— Авжеж Роберт має й інших вірних друзів, — заперечив він. — Братів, …

— …дружину? — закінчив Варис з усмішечкою, що різала незгірше від ножа. — Його брати ненавидять Ланістерів, хто б казав, та ненависть до королеви і любов до короля — це трохи різне, ви не згодні? Пан Барістан любить свою честь, великий маестер Пицель — свою посаду, а Мізинець любить Мізинця.

— Але ж Королегвардія…

— То паперовий щит, — відказав євнух. — Та не дивіться ж так страшно, пане Старку. Хайме Ланістер сам є присяжним братчиком Білих Мечів, а ми чудово знаємо, чого варта його присяга. Давно пішли у прах та пісню ті дні, коли біле корзно носили такі лицарі, як Риам Рожвин або принц Аемон Драконолицар. З-поміж нинішніх сімох тільки пан Барістан Селмі зроблений з чистої сталі, але Селмі вже застарий. Пан Борос та пан Мерин — королевині створіння до самих кісток, та й про інших в мене є грунтовні підозри. Ні, пане мій, коли мечі вилетять з піхов, Роберт Баратеон матиме коло себе єдиного справжнього друга — вас.

— Треба сказати Робертові, — мовив Нед. — Якщо ви говорите правду, хай частково, то король має знати.

— І які ж докази ми покладемо перед ним? Мої слова проти їхніх? Мої пташечки проти королеви та Крулеріза, проти його братів та радників, проти Оборонців Сходу та Заходу, проти усієї сили Кастерлі-на-Скелі? Прошу вас, викличте пана Ілина самі, збережемо час і зайвий клопіт. Я знаю, куди веде цей шлях.

— Але ж якщо ви кажете правду, то вони тільки зачекають і зроблять нову спробу.

— Певна річ, — відповів Варис, — і досить скоро. Ви турбуєте їх, пане Едарде. Але мої пташки слухатимуть, і разом ми з вами спроможемося якось зарадити справі.

Варис підвівся і знову натяг каптура, сховавши обличчя.

— Дякую за вино. Ми ще побалакаємо. Та коли побачите мене у раді, не забувайте про своє звичне до мене презирство. Гадаю, ви впораєтеся.

Він був уже коло дверей, коли Нед покликав.

— Варисе. — Євнух обернувся. — Як помер Джон Арин?

— А я питав себе, коли ж ви дійдете до цього питання.

— То кажіть.

— Це зілля називають «сльози Лису». Коштовна й малодоступна рідина, чиста і без смаку, наче вода, ще й не залишає жодних слідів. Я благав пана Арина завести собі куштувальника страв, але він і чути не хотів. Казав, що навіть подумати про таке міг тільки недочоловік.

Нед мусив дізнатися решту.

— Хто дав йому отруту?

— Якийсь дорогий і близький друг, з ким він часто ділив трунок і частунок, як же інакше. Але котрий? Таких було чимало. Князя Арина пам’ятають як добру і довірливу людину.

Євнух зітхнув.

— Та особливо слід згадати одного хлопця. Він усім завдячував панові Арину, але коли вдовиця втекла до Соколиного Гнізда з усією чаддю, він раптом залишився у Король-Березі й зажив тут зовсім непогано. Я завжди радію всім серцем, коли здібні молоді люди вибиваються нагору і підкоряють цей світ.

Його голос знову хльоскав, мов батіг, кожним словом.

— Яке то мало бути шляхетне видовище на турнірі: у новому яскравому обладунку, з отими серпиками на киреї… Шкода, що юний лицар помер так раптово, а ви ж навіть і побалакати з ним не встигли…

Нед почувався так, наче його самого отруїли.

— Зброєносець, — мовив він. — Пан Гуго.

Коліщатка всередині коліщаток, а ті — всередині інших коліщаток. У голові йому гупало.

— Але чому? Чому зараз? Джон Арин був Правицею чотирнадцять років. Що він таке зробив, щоб його мусили вбити саме зараз?

— Почав допитуватися, — мовив Варис, вислизаючи крізь двері.

Стоячи на передвранішньому холодку і дивлячись, як Чіген ріже його коняку, Тиріон Ланістер подумки додав ще один борг до рахунку Старків.