Коли кремезний сердюк розпанахав черево коня своїм патральним ножем, зсередини аж запарувало. Руки вояк мав вправні, не робив жодного зайвого руху — адже скінчити мав швидко, поки на запах крові з гір не набігли сутінькоти.
— Сьогодні голодувати не будемо, — зазначив Брон. Він і сам скидався на тінь: худий, самі кістки, норовом твердіший за кістку, чорноокий, чорнявий, зарослий щетиною.
— Хтось, може, й буде, — відповів Тиріон. — Мені коні не смакують. А надто мої власні.
— М’ясо — воно і є м’ясо, — здвигнув плечима Брон. — Дотракійці полюбляють конятину більше, аніж яловичину чи то пак свинину.
— То ти, може, сплутав мене з дотракійцем? — кисло запитав Тиріон.
Дотракійці справді їли конятину, а ще вони залишали калічних дітей у степу на поталу диким собакам, що бігли за халазаром. Взагалі, дотракійські звичаї його не надто вабили.
Чіген зрізав з туші тонку смужку скривавленого м’яса і підняв, аби оглянути.
— Скуштувати хочеш, карлику?
— Мій брат Хайме подарував мені цю кобилу на двадцять треті іменини, — блякло вимовив Тиріон.
— То подякуй йому від нас. Якщо колись побачиш.
Чіген вишкірився, показавши жовті зуби, і проковтнув сире м’ясо за два прийоми.
— На смак породиста.
— Краще засмажити з цибулею, — порадив Брон.
Тиріон мовчки пошкутильгав від них. Холод пронизував його до кісток, а ноги боліли так, що він ледве їх переставляв. Може, мертвій кобилі ще й пощастило. Бо він мав перед собою кілька годин дороги, потім кілька жалюгідних шматків їжі, трохи сну на твердій холодній землі, а тоді ще одну таку саму ніч, а тоді ще, а коли це скінчиться — про те відали самі лише боги.
— Дідьки б її смажили, — пробурмотів він, вибравшись на дорогу до своїх полонителів і згадуючи нещодавні події, — а заразом і усіх Старків.
Спогади залишалися болісними. Однієї миті він замовляє вечерю, а іншої стоїть проти повної зали оружних людей, Джик тягнеться до меча, а товста корчмарка галасує:
— Ні, приберіть мечі, тільки не тут, прошу вас, мосці панове!
Тиріон поспіхом вхопив Джика за руку, поки їх обох не порубали на шматки.
— Де твоя гречність, Джику? Наша добра хазяєчка наказала прибрати мечі. Роби, як вона каже.
Він спромігся на усмішку і сам відчув, якою жалюгідною вона вийшла.
— Ви робите прикру помилку, пані Старк. Я нічого не знаю про напад на вашого сина. Присягаюся честю…
— Честю Ланістера, — тільки й відповіла вона. А тоді підняла руки і показала всій залі долоні. — Оці рубці залишив його кинджал. Клинок, якого він надіслав, аби врізати горло моєму синові.
Тиріон відчув, як навколо згущується гнів, підживлений глибокими ранами на руках Старчихи.
— Вбити його, — просичала якась п’яна хвойда десь позаду зали, і її заклик підхопили інші голоси. Швидше, ніж він міг чекати. Незнайомці, які ще хвилину тому не мали проти нього геть нічого, зараз прагнули його крові, як хорти у погоні.
Тиріон заговорив гучно, намагаючись приховати тремтіння.
— Якщо пані Старк вважає, що я маю відповісти за якийсь злочин, то я піду з нею і відповім за нього.
То був єдиний можливий вихід. Спробувати прорубати собі дорогу на волю означало вірну й нагальну смерть. На Старчихин заклик про допомогу відгукнулося більше десятка вояків: гаренголець, троє бракенців, двоє неоковирних сердюків, яким на вид зарізати його було легше, ніж плюнути, і ще якісь дурні хлопи, які навряд чи розуміли, що відбувається. Що мав Тиріон супроти них? Кинджала при боці та двох пахолків. Джик непогано вправлявся з мечем, але Моррек не важив: він був радше машталір, куховар, покойовий, аніж вояк. Що ж до Йорена, то хай би що він там собі думав, а чорні братчики присягалися не лізти у чвари королівств. Тому від Йорена поміч прийти не могла.
І справді, чорний братчик спокійно ступив убік, щойно старий лицар біля пані Старк мовив:
— Заберіть в них зброю.
Сердюк Брон вийшов наперед, вийняв меча з Джикової руки та познімав з пасів кинджали.
— Добре, — зазначив старий посеред напруги, яка все зростала, — дуже добре.
Тиріон упізнав його буркотливий голос: то був майстер-мечник Зимосічі, тільки чисто голений.
З рота в корчмарки полетіли кармазинові бризки слини, коли вона узялася благати Кетлін Старк:
— Не вбивайте його тут!
— Не вбивайте його ніде, — додав свій голос Тиріон.
— Відведіть його деінде, пані! Не треба нам тут кровопролиття, я не хочу влізати у князівські чвари.
— Ми повеземо його до Зимосічі, — відповіла пані Старк, а Тиріон подумав, «Що ж, тоді…». Він встиг окинути оком залу, оцінити положення і зробити певні втішні висновки. Певна річ, Старчиха діяла досить розумно: примусила перед усіма підтвердити значкові присяги, дані їхніми панами її батькові, а тоді закликала їх на допомогу слабкій жінці… то вона справно дотумкала. І все ж успіх був не такий повний, як вона сподівалася. За грубим його підрахунком, у залі сиділо щось із п’ятдесят людей, а на заклик Кетлін Старк піднялося хіба з тузінь; інші збентежено перезирнулися, злякалися або просто не рушили з місця. Щодо фреївських вояків, то їх, як помітив Тиріон, підвелося лише двоє, та й ті швидко сіли на місце, коли їхній очільник не ворухнув і пальцем. Він ладний був посміхнутися, але не насмілився.
— Гаразд, їдемо до Зимосічі, — погодився Тиріон. Дорога попереду лежала довга — це він міг засвідчити особисто, бо щойно подолав її у протилежному напрямку. А на шляху всяке буває.
— Мій батько питатимуть, що зі мною сталося, — додав він, упіймавши погляд того вояка, який віддав йому свою кімнату. — І добре винагородять того, хто привезе йому звістку про сьогоднішні події.
Про дяку князя Тайвина Тиріон трохи прибрехав, але сподівався сам подбати про нагороду, аби тільки звільнитися.
Пан Родрік зиркнув на свою пані, дещо стурбований. І не дивно.
— Його люди підуть з ним, — оголосив старий лицар. — А решту вас ми красно просимо зберегти в таємниці все, що тут сьогодні сталося.
Тиріон ледве придушив сміх. В таємниці? Ото ще старий дурень. Якщо він не забере з собою увесь заїзд, то звістка розлетиться, щойно вони вийдуть за двері. Компанієць із золотим у кишені рине до Кастерлі-на-Скелі стрілою — а як не він, то ще хтось. Йорен повезе новину на південь, а той дурний пісняр ще й думу складе. Фреївські бійці розкажуть своєму князеві, а що він тоді зробить, відають самі боги. Може, пан Фрей і присягає Водоплинові, та він обережний старий, який прожив довге життя, тому що вчасно ставав на бік переможця. Він щонайменше надішле круків на південь до Король-Берега, а може, спроможеться і на щось більше.
Між тим Кетлін Старк часу не гаяла.
— Нам треба мерщій їхати. Ми візьмемо свіжих коней і харчів у дорогу. Ви усі, хоробрі воїни, пам’ятайте про вічну дяку дому Старк. Якщо хтось забажає приєднатися до нас, аби допомогти охороняти бранців і безпечно доправити їх до Зимосічі, тому я обіцяю щедру винагороду.
По таку принаду пустоголові бовдури кинулися наввипередки. Тиріон уважно вивчив їхні обличчя; «о так, нагороду вони отримають», заприсягся він про себе, «тільки не зовсім ту, про яку замріялись».
Навіть коли його витягли надвір, засідлали коней під дощем і зв’язали руки грубою мотузкою, Тиріон Ланістер ще не налякався по-справжньому. Він міг би поставити чималі гроші, що до Зимосічі його не довезуть. Слідом галопуватимуть вершники, між замками літатимуть птахи, а котрийсь із річкових панів, можливо, захоче вислужити прихильність його батька. Тиріон усе ще пишався власною хитромудрістю, коли хтось нап’яв йому на очі каптура і закинув до сідла.
Вони рушили крізь дощ жвавим чвалом, і невдовзі Тиріонові ноги ятрили, а дупа аж смикалася від утоми та болю. Навіть коли вони віддалились на безпечну відстань від корчми, і Кетлін Старк наказала стишити хід до ристі, Тиріонові не полегшало: дорога була горбкувата, його жалюгідно кидало на всі боки, ще й сліпота діла не покращувала. Кожен поворот та вигин на дорозі додавав небезпеки впасти з коня. Каптур стишував звуки, тож він не чув, про що говорять навколо, а дощ тим часом просякав крізь мішковину і приліпляв її до обличчя; зрештою стало важко навіть дихати. Мотузка стирала зап’ястки і з кожною годиною здавалася все тугішою. «Я гадав усістися коло вогню зі смаженою птицею на тарелі, аж тут драному пісняреві закортіло розкрити рота», подумав він похмуро. Драний пісняр, до речі, попхався у дорогу разом з ними.
