Йому покращало. Він не збирався давати волю смутку.

— Ліпше мені вже піти. Примушу дядька Бенджена чекати ще довше, і перший свій рік на Стіні виноситиму нічні горщики за всіма братчиками.

Ар’я ринула до нього, щоб востаннє обійняти.

— Спершу меча поклади, — засміявся Джон. Вона обережно відклала зброю убік, а тоді засипала брата поцілунками.

Коли він обернувся, щоб іти, вона вже знову схопила меча до рук, випробовуючи його рівновагу.

— Трохи не забув, — мовив Джон до сестри. — Усі найкращі мечі мають імена.

— Як Лід, — згадала вона. Тоді подивилася на клинок у себе в руці. — А яке ім’я має цей? Ану кажи!

— Хіба сама не вгадаєш? — піддражнив Джон. — Твоя найулюбленіша річ.

Спершу Ар’я спантеличилася, та потім швидко втямила, і вони з братом вигукнули разом:

— ГОЛКА!

Пам’ять про її сміх зігрівала Джона у довгій подорожі на північ.

Коли Даянерис Таргарієн виходила заміж за хала Дрого, в душі її панував страх, а навколо — варварські розкоші. Подію винесли у поле за стіни Пентосу, бо дотракійський звичай вимагав, аби усе важливе в людському житті відбувалося просто неба.

Дрого прикликав на весілля свій халазар, і він з’явився: сорок тисяч дотракійських вояків та незліченний натовп жінок, дітей і невільників. Вони стали табором за міськими стінами, випасаючи величезні табуни худоби, виплітаючи собі з трави шатра-палаци, поїдаючи усе, що вкидалося в око, і з кожним днем дедалі більше тривожачи добропорядних пентоських мешканців.

— Мої співтовариші-магістрати подвоїли чисельність міської варти, — казав їм Іліріо одного вечора за тарелями качок з медом та хрустких жовтогарячих перців у маєтку, де вони раніше здибали хала Дрого. Зараз хал поїхав до свого халазару, а маєток передав Даянерис та її братові до дня весілля.

— Краще нам видати принцесу Даянерис заміж якомога швидше, поки вони не роздали половину пентоської скарбниці сердюкам та бравам, — зволив пожартувати пан лицар Джораг Мормонт. Вигнанець запропонував свого меча братові Дані тієї самої ночі, коли її продали халові Дрого. Візерис радо прийняв його службу, і Мормонт зробився їхнім незмінним супутником.

Магістрат Іліріо весело засміявся крізь розгалужену надвоє бороду, та Візерис хоч би посміхнувся.

— Хай забирає її завтра, коли бажає, — відказав її брат. Він подивився на Дані, й та сховала очі. — Аби ціну заплатив.

Іліріо заспокійливо помахав рукою, на якій кожен палець блищав коштовним перснем.

— Кажу вам, усе влаштовано. Повірте мені. Хал обіцяв вам корону, і ви її матимете.

— Гаразд, але коли?

— Коли хал скаже, — мовив Іліріо. — Спершу він хоче мати дівчину, а після весілля йому треба буде перетнути степ і показати її дошхалін у Ваес Дотраку. Мабуть, опісля. Якщо знамення скажуть на користь війни.

Візерис посовався від нетерплячки.

— Сцяти я хотів на дотракійські знамення. На батьківському троні сидить Узурпатор. Скільки ще мені чекати?

Іліріо здвигнув дебелими плечима.

— Ви ж чекали майже все життя, великий королю. Що для вас іще кілька місяців, ба навіть кілька років?

Пан Джораг, який заїжджав на схід аж до Ваес Дотраку, хитнув головою на знак згоди.

— Раджу вам мати терпіння, ваша милість. Дотракійці вірні своєму слову, та все роблять в свій час. Проста людина може чогось прохати в хала, та не сміє нічого вимагати в нього.

Візерис скипів.

— Думай, що кажеш, Мормонте, поки не втратив язика. Я тобі не проста людина, а законний господар Семицарства! Дракон ніколи не прохає.

Пан Джораг покірно опустив очі. Іліріо загадково посміхнувся і вирвав крило в качки. Мед та жир потекли йому по пальцях і закапали у бороду, поки він потрошку відкусував ніжне м’ясо. «Драконів більше немає», подумала Дані, втупившись у брата, хоча вголос сказати не насмілилась.

Усе ж тієї ночі їй наснився один. Уві сні її бив і принижував Візерис. Вона була гола, незграбна зі страху, вона тікала від нього, але дебеле неповоротке тіло її не слухалося. Він її знову вдарив, вона перечепилася і впала. «Ти збудила дракона!», репетував він і хвицяв її ногою. «Ти збудила дракона, збудила дракона!» Між її стегнами текла кров. Вона заплющила очі й заскімлила. У відповідь щось гучно хряснуло, неначе порвалося, і затріщав великий вогонь. Коли вона подивилася знову, Візериса вже не було, навколо виросли величезні вогняні стовпи, а посеред них сидів дракон. Він повільно повернув велику голову. Коли його очі кольору розплавленого металу зустрілися з її, вона прокинулася, тремтячи, вкрита холодним потом. Ніколи ще їй не було так лячно…

…поки не настав день її весілля.

Свято почалося на світанку та продовжувалося до заходу сонця — один нескінченний день пияцтва, ненажерства та бійок. Серед плетених з трави шатрів звели величезний земляний насип, де й сиділа перелякана Дані побіля свого хала Дрого. А внизу буяло та шуміло море дотракійців. Вона ніколи не бачила зразу стільки людей у одному місці, до того ж людей чужих, дивних і страшних. Хай заради відвідин Вільних Міст наїзники накручували на себе коштовні тканини і духмянились парфумами, та під вільним небом поза містами вони жили за старим звичаєм. Чоловіки й жінки однаково вдягали мальовані шкіряні жилетки на голі груди та штани з кінського волосу, підперезані важкими пасами зі спижевих блях. Воїни мастили довгі коси лоєм із пряжних ям. Усі запихалися конятиною, засмаженою з медом та перцем, вусмерть упивалися кумисом і тонкими винами Іліріо, кидали одне в одного жартами через вогнища, теревенили грубими, хрипкими, чужими для Дані голосами.

Візерис сидів просто під нею, розкішний у новому чорному вовняному каптані з червоним драконом на грудях. Поряд сиділи Іліріо та пан Джораг. То були почесні місця — зразу під кревноїзниками самого хала — та Дані все одно бачила гнів у бузкових очах брата. Йому не смакувало сидіти нижче за неї, а ще Візерис казився, коли невільники спершу подавали кожну страву халу та його дружині, а тільки тоді різали йому зі шматків, яких хал не схотів. Зробити він нічого не міг — залишалося тільки біситися, от він і чорнів лицем дедалі гірше з кожною годиною та кожною образою, завданою його ясновельможній персоні.

Дані ще ніколи не почувалась такою самотньою, як сидячи посеред тієї величезної орди. Брат наказав їй посміхатися, от вона і посміхалася, поки обличчя не заніміло та сльози самі не навернулися на очі. Вона сховала їх як могла, знаючи, що коли Візерис побачить її за плачем, то розлютиться — найперше з жаху, бо хто знає, що тоді зробить хал Дрого. Їй приносили страви: паруюче м’ясиво, товсті чорні ковбаси, дотракійську кров’янку, садовину, юшку з солодкої спаржі, ніжні паштети з кухонь Пентоса, та вона усе відсилала помахом руки. Шлунок їй скрутило, і вона знала напевне, що не втримає у собі нічого з поданого їдла.

До того ж іще вона не мала й з ким побалакати. Хал Дрого вигукував накази та жарти до своїх кревноїзників, реготав з того, що вони гукали у відповідь, але хоч би вшанував бодай поглядом Дані, яка сиділа тутечки ж у нього при боці. Та вони, власне, і мови спільної не мали. Дотракійською Дані не тямила жодного слова. Щодо хала, той знав лише кілька слів з валірійського суржика Вільних Міст, але жодного слова посполитої мови Семицарства. Вона з радістю побалакала б навіть з Іліріо та братом, але вони сиділи надто низько, щоб добре її чути.

От і сиділа вона сама, вбрана у весільні шовки, смоктала з келиха підмедоване вино, боячись торкнутися їжі, й розмовляла подумки сама до себе. «Я Даянерис Буреродна, Принцеса Дракон-Каменю, від крові та сім'я Аегона Завойовника.»

Сонце пройшло ще тільки чверть свого шляху по небі, як вона уже побачила першу смерть. Стукотіли барабани, якісь жінки танцювали для хала. Дрого дивився з застиглим обличчям, але очима слідкував за танцюристками і час від часу кидав їм спижеву бляху, щоб вони за неї побилися.

Воїни теж дивилися. Один з них зрештою ступив до кола, згріб котрусь танцюристку за руку, штовхнув на землю і просто там став її покривати, як кінь кобилу. Іліріо її про таке попереджав.