Майстер прикликав до себе високого хлопця приблизно Роббового віку з міцними м’язистими грудьми та руками.

— Перед тобою князь Едард Старк, новий Правиця Короля, — мовив майстер до юнака, який тим часом дивився на Неда похмурими блакитними очима і відкидав з них просякле потом волосся. Густе кудлате непокірне волосся, чорне, мов чорнило. Щелепою бігла тінь бороди.

— Це Гендрі. Сильний для своїх років, працює добре. Покажи-но, хлопче, Правиці того шолома, якого ти скував.

Трохи соромлячись, хлопець відвів їх до свого місця і показав сталевого шолома у вигляді бичачої голови з двома великими закрученими рогами.

Нед покрутив шолома у руках. Сталь була не вилощена, але майстерно викувана.

— Чудова робота. Я б із задоволенням купив його в тебе.

Хлопець вихопив шолома з Недових рук.

— Він не на продаж робився.

Тобго Мотта вразив жах.

— Малий, ти розмовляєш до Правиці Короля! Якщо його ясновельможності сподобався шолом, ти мав би зробити їм подарунок. Тебе вшанували великою честю!

— Я зробив його для себе, — вперся ковальчук.

— Тисячу разів благаю пробачити, пане мій, — поспіхом підлестився майстер до Неда. — Малий грубий, як свіжа криця, і йому, як криці, пішло б на користь добре биття. Той шолом — то таке… підмайстрове капарство. Пробачте йому, і присягаюся, я викую вам такого шолома, якого ви ще не бачили.

— Мені нема за що його пробачати. Гендрі, коли до тебе приходив князь Арин, про що ви балакали?

— Він питав, ото і все, мосьпане.

— Про що саме питав?

Хлопець здвигнув плечима.

— Чи здоровий я, чи зі мною добре поводяться, чи до смаку робота, усяке про матір. Хто вона була, яка на вигляд, таке різне.

— Що ти йому розповів? — наполягав Нед.

Хлопець знову відкинув з лоба пасмо чорного волосся.

— Мати померла, як я був малий. Волосся мала жовте, як солома. Бува, співала мені. Служила в шинку.

— Чи запитував про щось князь Станіс?

— Отой лисий? Ні, не питався. Слова не сказав, тільки вирячився так, наче я його дочку гойдав.

— Припни свого брудного язика! — гримнув майстер. — Перед тобою права рука самого короля!

Хлопець опустив очі.

— Розумний, але впертий дуже. Той шолом… йому всі кажуть, що він упертий, мов бик, от він їм і показав.

Нед торкнувся голови малого, перебрав пальцями густе чорне волосся.

— Ану поглянь на мене, Гендрі.

Ковальчук підняв обличчя. Нед роздивився обриси щелепи, очі кольору блакитного льоду. «Так», подумав він, «усе зрозуміло».

— Іди працюй, хлопче. Вибач, що потурбував.

Нед пройшов разом з майстром назад до будинку.

— Хто заплатив за його навчання? — недбало кинув він.

Мотта це питання мовби роздратувало.

— Та ви ж самі його бачили. Міцний, розумний. Уроджений коваль — руки наче створені для молота. То я взяв його без платні.

— А тепер кажіть правду, — наказав Нед суворо. — На вулицях повно міцних хлопчаків. Того дня, коли ви візьмете учня без платні, на півночі розвалиться Стіна. Хто за нього платив?

— Якийсь пан, — неохоче відповів майстер. — Імені він не казав, герба на одязі не мав. Заплатив золотом, удвічі проти звичаю. Сказав, що половина за навчання, половина за мовчання.

— Опишіть його вид.

— Тілистий, плечима круглий, нижчий від вас. Брунатна борода, здається, трохи рудувата. Мав на собі багату кирею важкого лілового оксамиту, гаптовану срібною ниткою. Але на голову надів каптура, обличчя ховав у тіні, тож я його достеменно не бачив.

Повагавшись, він додав:

— Пане, я не хочу собі лиха.

— Ніхто з нас не хоче лиха, майстре Мотте, та на жаль, настали лихі часи, — відповів Нед. — Ви знаєте, хто цей хлопець.

— Я простий зброяр, пане. Я знаю те, що мені кажуть.

— Ви знаєте, хто цей хлопець, — терпляче повторив Нед. — Це не питання.

— Мій ковальчук, — відповів зброяр. Він дивився Недові просто у очі, впертий, як старе залізо. — Ким він був до мене, то не мій клопіт.

Нед кивнув. Він вирішив, що майстер-зброяр Тобго Мотт йому до смаку.

— Якщо настане день, коли Гендрі забажає носити зброю замість кувати її, хай прийде до мене. Він вродився зі статурою воїна, а не коваля. А до того часу ви матимете мою дяку, майстре Мотте, і мою обіцянку. Якщо мені знадобиться шолом дітей лякати, я найперше піду до вас.

Стражник чекав його надворі з конями.

— Знайшли щось, пане? — запитав Джакс, поки Нед сідав верхи.

— Знайшов, — відповів Нед, приховуючи подив. Чого Джон Арин хотів від королівського байстрюка, і чому це коштувало йому життя?

— Пані, ви б краще прикрили голову, — порадив пан Родрік. — Застудитеся.

Вони потроху просувалися конями на північ.

— Та це ж проста вода, пане Родріку, — відповіла Кетлін. Її волосся звисало мокро і важко, одне пасмо вибилося і липло до лоба. Вона тільки уявити могла собі, якою скуйовдженою і неоковирною видається зі сторони. Та не зважала. Південний дощ був м’який і теплий. Кетлін подобалося, як він стікає обличчям — ніжний, мов материні поцілунки. Він повертав її у дитинство — довгі сірі дні у Водоплині. Вона згадувала божегай, важкі від вологи звислі гілки, сміх її брата, що ганявся за нею по купах мокрого листя. Вона пам’ятала, як робила пиріжки з глини разом з Лізою, як мокра слизька глина вилізала між пальців, пам’ятала вагу тих пиріжків у руці. Вони з хихотінням згодували їх малому Мізинцеві, і той так наївся грязюки, що його тиждень нудило. Які ж вони були молоді…

За минулі роки все те майже стерлося в Кетлін з пам'яті. На півночі дощі були холодні й жорстокі, а вночі, бувало, ще й перетворювалися на кригу. Від них врожай радше гинув, ніж живився. Дорослі чоловіки, потрапивши під такий дощ, хутко тікали до якогось найближчого схрону. Дощу, під яким би кортіло гратися маленьким дівчаткам, там не бувало.

— Я просяк наскрізь, — жалівся пан Родрік. — До самих кісток. Вже й кістки змокріли!

Ліс стояв навколо них щільною стіною. Сонний стукіт крапель по листю переривався лише чваканням кінських копит, витягуваних з рідкої грязюки.

— Ввечері нам би не завадило багаття, пані, й добра гаряча вечеря.

— Попереду на перехресті має стояти корчма, — відповіла Кетлін. Вона ночувала там у дитинстві багато разів, коли подорожувала разом з батьком. Князь Гостер Таллі замолоду не знав спокою, його завжди кудись тягнуло. Вона добре пам’ятала товстуху-корчмарку на ймення Маша Гедль, яка вдень і вночі жувала кислолист, а для дітей завжди мала безліч усмішок та солодких тістечок. Тістечка були просяклі медом, смаковиті й жирні, але як же Кетлін лякалася тих посмішок! Кислолист зробив зуби Маші темно-червоними, а її усмішку — пекельно жахливою.

— Корчма, — повторив пан Родрік пожадливо, — от якби ж… та ми не повинні ризикувати. Щоб лишатися невпізнаними, краще пошукати якогось обійстя чи городця…

Він замовк, почувши звуки на дорозі: плюскання води, брязкіт кольчуг, їржання коней.

— Вершники, — попередив лицар, сягнувши по руків’я меча. Навіть на королівському гостинці обережність не завадить.

Вони поїхали на шум вигином дороги, а тоді побачили, хто його спричинив: то була валка оружних вершників, які з галасом переходили бродом потік, що розлився від дощу. Кетлін натягнула повід, щоб дати їм дорогу. Прапор у руках переднього вершника висів мокрою ганчіркою, але сторожа мала на собі сині киреї, застібнуті срібним орлом Морестражу.

— Малістери, — прошепотів до неї пан Родрік, наче вона сама не знала. — Пані, краще вам надіти каптура.

Кетлін не ворухнулася. З вершниками їхав сам князь Язон Малістер, оточений лицарями, біч-о-біч з сином Патреком та зброєносцями позаду. Вони прямували до Король-Берега на Турнір Правиці, зрозуміла вона. За останній тиждень на королівському гостинці подорожні юрмилися, мов мухи на гної: лицарі та компанійці, співці з цимбалами й тамбуринами, важкі вози хмелю, збіжжя, барил меду та вина, крамарі, ремісники, шльондри… й усі вони рухалися на південь.