Тоді ззаду приміщення позначився якийсь рух.

— Я стану до бою за карлика, — промовив Брон, виходячи наперед.

Він бачив той самий старий сон: про трьох лицарів у білих корзнах, про давно зруйновану вежу і про Ліанну на кривавім одрі.

Уві сні так само, як насправді, поруч із ним їхали його друзі. Гордовитий Мартин Касель, батько Джорі; побожний Тео Вуль; Етан Гловер, який служив Брандону зброєносцем; пан Марк Ризвель, гречний на мову і добрий серцем; болотний господар Горолан Троск; князь Турстан на величезному рудому огирі. Колись Нед знав їхні обличчя не гірше за своє власне, та роки бувають жорстокі до спогадів. Навіть до тих, які людина присягається не забувати ніколи. Тож уві сні вони лишилися тільки тінями, сірими привидами на конях з туману.

Їх було семеро проти трьох. Уві сні так само, як насправді. Але то були неабиякі троє. Вони чекали перед круглою вежею, маючи за спиною червоні гори Дорну і білі корзна, що віяли за вітром. На відміну від сімох, ті троє не були тінями: їхні обличчя горіли у пам’яті, мов викарбувані, навіть зараз. Пан Артур Дейн, Вранішній Меч, сумно посміхався. Руків’я його обіручника, Світанку, виглядало з-за правого плеча. Пан Озвел Вент стояв на одному коліні та нагострював свого клинка бруском. Поперек налобника його білого полив’яного шолома простяг крила чорний кажан — знак його дому. Між ними стояв старий грізний пан Герольд Вишестраж, Білий Бик, Регіментар Королегвардії.

— Я шукав вас на Тризубі, — мовив до них Нед.

— Ми там не були, — відповів пан Герольд.

— А якби були, то лихо б спіткало Узурпатора, — мовив пан Озвел.

— Коли Король-Берег відкрив ворота, пан Хайме убив вашого короля золотим мечем. А я дивувався, де це ви є.

— Ми були далеко, — відказав пан Герольд, — інакше Аерис зараз сидів би на Залізному Троні, а наш невірний братчик — горів би у сімох пеклах.

— Я приступив до Штормоламу, аби зняти з нього облогу, — сказав їм Нед. — Князі Тирел та Рожвин схилили прапори, а усі їхні лицарі зігнули коліна, аби присягнути нам на вірність. Я був певний, що знайду вас там, серед них.

— Але наші коліна не згинаються так легко, — мовив пан Артур Дейн.

— Пан Вілем Даррі утік на Дракон-Камінь, з вашою королевою і принцем Візерисом. Я гадав, що ви утечете разом з ним.

— Пан Вілем — добрий лицар і вірний друг, — мовив пан Озвел.

— Але він не з Королегвардії, — додав пан Герольд. — Королегвардія не тікає.

— Ані тоді, ані зараз, — сказав пан Артур. І вдяг шолома.

— Бо ми давали обітниці, — пояснив старий пан Герольд.

Привиди Неда рушили уперед пліч-о-пліч із ним, тримаючи у руках примарні мечі. Їх було семеро проти трьох.

— Отже, починається, — мовив пан Артур Дейн, Вранішній Меч. Він вийняв Світанок з піхов і ухопив обіруч. Лезо було бліде, як молочне скло, живе від світла.

— Та ні, — з сумом відповів Нед. — Закінчується.

Коли вони зійшлися, кружляючи у вихорі мечів і тіней, він почув крик Ліанни.

— Едарде! — кликала вона. Буревій рожевих пелюстків пролітав по змережаному кривавими плямами небі, такому ж блакитному, як очі смерті.

— Пане Едарде, — знову покликала Ліанна.

— Я обіцяю, — прошепотів він. — Обіцяю тобі, Ліє.

— Пане Едарде, — пролунало ще раз від чоловіка у темряві.

Зі стогоном Едард Старк розплющив очі. Крізь високі вікна Башти Правиці струменіло місячне світло.

— Пане Едарде? — над ліжком стояла якась тінь.

— Скільки… часу? — Простирадла переплуталися, нога була розтрощена і складена у лубок. Тупий біль пронизав бік знизу догори.

— Шість днів та сім ночей. — Голос належав Вайонові Пулу. Управитель підніс келиха до вуст Неда. — Випийте, мосьпане.

— Що?…

— Проста вода. Маестер Пицель сказав, що вас мучитиме спрага.

Нед випив. Губи були потріскані й сухі. Вода здавалася солодшою за мед.

— Король залишив наказ, — повідомив Пул, коли келих спорожнів. — Він бажає говорити з вами, мосьпане.

— Назавтра, — відповів Нед. — Як зміцнію.

Він не міг бачити Роберта зараз. Сон полишив його слабким, наче кошеня.

— Ваша вельможність, — наполягав Пул, — король наказав доправити вас до нього тієї ж миті, як ви розплющите очі.

Управитель похапцем запалював свічку біля ліжка. Нед стиха вилаявся. Роберт ніколи не відзначався терплячістю.

— То скажи йому, що я заслабкий, аби іти до нього. Якщо він бажає зі мною говорити, матиму за щастя прийняти його тут. Сподіваюся, ти розбудиш його від здоровішого сну, ніж мене. І поклич мені… — він збирався сказати «Джорі», а тоді згадав, — …сотника моєї сторожі.

Алин ступив до спальні через мить по тому, як пішов управитель.

— Пане князю?

— Пул каже, що минуло шість днів, — мовив Нед. — Мені треба знати, як ся маємо.

— Крулеріз утік з міста, — повідомив Алин. — Кажуть, дременув аж до Кастерлі-на-Скелі, до свого батька. Байки про те, як пані Кетлін схопила Біса, чути на кожному розі. Я додав варти, з вашої ласки.

— Ти добре зробив, — запевнив Нед. — Що з моїми дочками?

— Вони сиділи коло вас усі дні, пане. Санса тихо молилася, а Ар’я… — Він завагався. — Вона не вимовила ані слова, відколи вас принесли. Люта малеча, мосьпане. Зроду не бачив такого духу в маленькій дівчинці.

— Хай що станеться, — мовив Нед, — мої дочки мають бути в безпеці. Боюся, усе тільки починається.

— Ім ніхто не зашкодить, мосьпане Едарде, — запевнив Алин. — Я покладу на це власне життя.

— Джорі та інших…

— Я віддав їх мовчазним сестрам, щоб відіслали на північ до Зимосічі. Джорі бажав би лежати поруч зі своїм дідом.

З дідом, бо Джорін батько був похований на далекому півдні. Мартин Касель загинув разом з усіма іншими. Пізніше по тому Нед зруйнував вежу і пустив її скривавлене каміння на вісім поховальних курганів, що з’явилися на гребені гори.

Кажуть, що Раегар називав те місце Баштою Втіхи, та Недові гірчив кожен спогад про нього. Їх було семеро супроти трьох, але лише двоє змогли поїхати звідти живими: сам Едард Старк і малий болотник Горолан Троск. Недобре знамення: бачити той самий клятий сон через стільки років.

— Ти правильно вчинив, Алине, — саме казав Нед, коли повернувся Вайон Пул. Управитель низько вклонився.

— Його милість перед дверима, вельможний пане, і пані королева з ним.

Нед підтяг себе вище у ліжку, здригаючись від болю у нозі. Приходу Серсеї він не чекав; її поява не віщувала нічого доброго.

— Запроси їх, а тоді залиш нас. Те, що тут скажуть, не має вийти з цих стін.

Пул нечутно зник з очей.

Король з’явився вдягнений неабияк: на ньому був чорний оксамитовий жупан з вінчаним короною оленем Баратеонів, вигаптуваним на грудях золотою ниткою, та парчова делія з коміром, помережаним чорно-золотими клітинами. У руці король тримав глек вина, і обличчя його вже пашіло від випитого. За ним увійшла Серсея Ланістер, з коштовною діадемою у волоссі.

— Ваша милість, — привітався Нед. — Даруйте мені, та я не можу встати.

— Байдуже, — насупився король. — Вина хочеш? Вертоградське. Гарний збір.

— Хіба що невеличкого келиха, — відповів Нед. — У голові ще шумить від макового молочка.

— Будь-хто на вашому місці вважав би за щастя досі мати голову на плечах, — заявила королева.

— Помовч, жінко! — гримнув Роберт і налив Недові келих вина. — Нога ще болить?

— Трохи, — відповів Нед. Голова у нього паморочилася, та не можна було виказувати слабкість перед королевою.

— Пицель божиться, що заживе чисто, як і було, — вишкірився Роберт. — Гадаю, ти знаєш, що наробила твоя дружина?

— Знаю, — Нед сьорбнув трохи вина. — Моя пані дружина безвинна, ваша милість. Про все, що вона зробила, наказ віддав я.

— Я цього не схвалюю, Неде, — прогарчав Роберт.

— За яким правом ви посміли торкнутися мого родича? — завимагала Серсея. — За кого ви себе маєте?

— За Правицю Короля, — відповів Нед з крижаною поштивістю. — Призначеного вашим ясновельможним чоловіком зберігати королівський мир і відправляти королівський правосуд.