— І досі мають. — Оша поклала на покусане передпліччя маестра м’які подушечки та взялася примотувати їх довгими смужками полотна.

Бран підніс площики ближче до очей. Чорне скло було слизьке та блискуче. Йому воно здалося пречудово гарним.

— Можна мені взяти собі один?

— Якщо бажаєш, — відповів маестер.

— Я теж хочу! — додав Рікон. — І не один, а чотири. Бо мені чотири роки!

Лювин примусив його відрахувати собі площики самостійно.

— Обережно, вони гострі. Не поріжтеся.

— Розкажіть мені про дітей, — попрохав Бран. Він відчував, що це важливо.

— Що ти бажаєш знати?

— Усе.

Маестер Лювин посмикав за ланцюгового коміра там, де він йому натирав.

— То був народ Віку Світанку, найперший народ, ще до королів та королівств, — відповів він. — За тієї пори не було тут ані замків, ані острогів, ані великих міст. Звідси і аж до Дорнійського моря не знайшлося б навіть базарного містечка. Люди тут не жили. Зовсім. По тій землі, яку ми зараз звемо Семицарством, ходили самі лише діти лісу.

— То було плем’я темне шкірою, прегарне лицем і мале на зріст — навіть їхні дорослі чоловіки та жінки були не вищі за людських дітей. Вони жили у глибинах лісів, у печерах та на пливучих островах, у потаємних містах на деревах. Хоча й тендітні, діти лісу були швидкі та вправні у рухах. Чоловіки та жінки полювали разом — з луками оберіг-дерева та міцними арканами. Вклонялися вони богам лісу, річок та каменю. Старим богам, чиї імена зберігаються в таємниці. Їхніх мудрих знахарів кликали зеленовидцями; вони різали на оберіг-деревах дивні лики, аби ті наглядали за лісами. Скільки років правили на цій землі діти, звідки вони прийшли — цього вже ніхто не скаже.

— Але десь із дванадцять тисяч років тому зі сходу з’явилися першолюди. Вони перейшли Зламаною Рукою Дорну ще до того, як та перетворилася на руїну. Їхали вони верхи на конях, зі спижевими мечами та великими шкіряними щитами. Раніше на цьому березі вузького моря ніколи не бачили коня. Ясна річ, діти так само злякалися коней, як першолюди — облич на деревах. Коли першолюди орали землю, ставили села та укріплені городища, то рубали дерева з обличчями і віддавали їх вогню. Діти, вражені жахом, розпочали війну. В старих піснях розповідається, як зеленовидці темними чарами знуртували море, аби залити хвилями землю, і зруйнували Руку, та було вже запізно зачиняти двері. Війна вирувала, доки земля не зачервонілася від крові людей та дітей… але головно дітей, бо люди були більші й сильніші, а дерево, камінь та обсидіан виявилися заслабкі у бою проти спижевих клинків. Нарешті з обох боків перемогла розважливість старійшин: ватажки та звитяжці першолюдей зустрілися з зеленовидцями і «танцівниками лісу» в гаю оберіг-дерев на маленькому острові посеред великого озера під назвою Боже Око.

— І там вони разом виробили Угоду. Першолюди отримали узбережжя, поділля й полонини, гори та болота, але глибокі темні ліси мали навіки лишилися дітям, і ніде більше на цій землі не можна було чіпати сокирою оберіг-дерев. Аби Угоду могли засвідчити боги, кожне дерево на острові отримало обличчя, а згодом було утворено святе братство зелених людей, щоб наглядати за Островом Ликів.

— З Угоди почалася дружба між першолюдьми та дітьми лісу, що тривала чотири тисячі років. З часом першолюди навіть забули тих богів, яких принесли з собою, і вклонилися таємним богам лісу. Укладення Угоди скінчило Вік Світанку і розпочало Вік Звитяжців.

Бран стиснув у кулаці чорне блискуче вістря для стріли.

— Але ж ви казали, що дітей лісу більше немає. Жодного.

— Це тут їх немає, — відповіла Оша, відкусуючи зубами перев’язку. — На північ від Стіни усе інакше. Саме туди пішли діти, велетні та інші старі народи.

Маестер Лювин зітхнув.

— Знаєш, жінко, то, мабуть, така вже твоя доля — кайдани або могила. Старки вчинили з тобою шляхетніше, ніж ти заслуговуєш. А ти платиш за їхню добрість, забиваючи хлопцям голови дурними побрехеньками.

— Розкажіть, куди вони пішли, — попросив Бран. — Я хочу знати.

— І я, — озвався Рікон.

— Та вже ж напевне, — пробурмотів Лювин. — Угода лишалася в силі, поки стояли королівства першолюдей. Так було на протязі усього Віку Звитяжців і усю Довгу Ніч. Так було і в ті часи, коли народжувалися Сім Королівств. Але зрештою через багато століть настав час іншим народам перетнути вузьке море.

— Першими з них були андали — високі біляві воїни, що прийшли зі сталлю та вогнем, несучи на грудях семикінечну зірку нових богів. Війни проти них тривали століттями, але зрештою шість південних королівств не втрималися. Тільки тут Королі на Півночі змогли зупинити всі навали ворогів коло Перешийка, тільки тут збереглася влада першолюдей. Андали вирубали гаї оберіг-дерев, зрізали обличчя, замордували усіх дітей лісу, яких перестріли, і проголосили перемогу Седмиці над старими богами. Тоді діти втекли на північ…

Раптом завив Літо.

Маестер рвучко і злякано обірвав себе. Коли Кудлай підскочив до його ніг та додав свій голос до братового, у Бранове серце вчепився кігтями холодний жах.

— Наближається, — прошепотів він, повний відчаю. Бран зрозумів, що все знав ще з минулої ночі, з тієї миті, коли гайворон привів його до крипти, аби попрощатися. Він знав, але не хотів вірити. Він палко бажав, аби маестер Лювин виявився правий. «Гайворон», подумав він, «триокий гайворон…»

Виття припинилося так само зненацька, як почалося. Літо потрусив підлогою до Кудлая та взявся вилизувати братові скривавлене хутро на карку. З-за вікна тим часом почулося ляскання великих крил.

На сіре кам’яне підвіконня сів крук, розтулив дзьоба і каркнув хрипко, пронизливо, зловісно.

Рікон залився слізьми. Його площики один за одним випали з рук та брязнули на підлозі. Бран підтяг брата ближче до себе і обійняв.

Маестер Лювин витріщився на чорного птаха, наче на скорпіона з пір’ям. Повільно, мов сновида, він підвівся і рушив до вікна. Зачувши його свист, крук скочив на перев’язану руку. На крилах в птаха лишилася засохла кров.

— Яструб подер, — пробурмотів Лювин, — чи сова. Бідолашний. Дістався до нас дивом.

І взявся знімати з ноги крука послання. Поки маестер розгортав папірця, Брана почала трусити пропасниця.

— Що там таке? — спитав він, дедалі сильніше стискаючи брата в обіймах.

— Ти сам знаєш, хлопче, — відповіла Оша з теплим жалем у голосі й поклала йому руку на голову.

Зненацька занімілий маестер Лювин повільно підняв на них очі. Повні сліз ясно-сірі очі маленького сірого чоловічка з кров’ю на рукаві сірої вовняної ряси.

— Панове, — мовив він до синів князя хрипким, тремтливим, ледь чутним голосом, — ми… ми мусимо знайти каменеріза, який добре знав обличчя його вельможності…

У баштовій опочивальні, розташованій в самому серці Маегорового Острогу, Санса віддалася темряві.

Вона засунула запони навколо ліжка, лягала спати, прокидалася у сльозах і знову лягала спати. А коли не спала, то лежала під ковдрами і трусилася від горя. З’являлися та зникали служниці, приносили страви, але вона гидувала навіть виглядом їжі. Недоторкані страви громадилися та псувалися на столі коло вікна, а потім служниці забирали їх геть.

Інколи сон приходив до неї важким, свинцевим, без жодних видінь, і тоді вона прокидалася втомлена ще гірше, ніж лягала. Але й то було краще, ніж сни. Бо у снах вона бачила батька. Уві сні або наяву вона бачила тільки батька. Як золотокирейники кидають його на мармур, як наперед виступає пан Ілин, як виймає Лід з піхов за спиною, як настає та мить… та сама, коли… вона прагнула відвернутися, прагнула понад усе; ноги зламалися під нею, і вона впала на коліна, але погляд чомусь не відвертався; і всі люди волали й верещали на всі голоси, а її принц посміхався до неї, він посміхався, і вона почувалася безпечно, але тільки один удар серця, бо потім він сказав ті слова, і батькові ноги… вона пам’ятала саме його ноги — як вони смикнулися, коли пан Ілин… коли меч…