«Може, я теж помру», сказала вона собі. Думка не видалася їй такою вже жахливою. Якщо викинутися з вікна, всі страждання скінчаться, і ще багато років співці співатимуть про її горе та відчай. Її тіло лежатиме на каменях унизу, розбите та невинне, соромлячи усіх, хто її зрадив. Санса навіть спромоглася перетнути опочивальню та відчинити віконниці… але тут мужність її зрадила, і вона, схлипуючи, кинулася до ліжка.
Служниці намагалися говорити до неї, коли приносили страви, та вона не відповідала. Якось прийшов великий маестер Пицель зі скринею пляшечок та слоїків і спитав, чи не хвора вона. Торкнувся чола, примусив роздягнутися і обмацав усю з ніг до голови, наказавши служницям її тримати. Коли він пішов, то залишив зілля з медової води та якихось трав і наказав пити один ковток кожного вечора. А вона негайно випила усе відразу і заснула.
Їй наснилися кроки на баштових сходах, зловісне човгання підборів по каменю. Якась людина повільно підіймалася до неї в опочивальню, крок за кроком долаючи сходи. Вона могла тільки згорнутися клубочком за дверима, дослухатися і тремтіти, чуючи наближення кроків. Вона знала — то пан Ілин Пейн з Льодом у руках прийшов по її голову. Не було куди тікати, де ховатися, чим закласти двері. Нарешті кроки замовкли, і вона зрозуміла, що кат стоїть просто за дверима. Мовчки, зі своїми мертвими очима і довгим, змережаним віспинами обличчям. Тоді вона усвідомила, що зовсім гола, скрутилася, спробувала прикритися руками, а двері почали відчинятися, зарипіли, і крізь них просунулося вістря великого обіручного меча…
Вона прокинулася, мимрячи:
— Прошу, благаю, я поводитимуся добре, я буду гарною дівчинкою, благаю, не треба… — Та слухати не було кому.
Коли по неї нарешті прийшли, Санса навіть не почула кроків. Двері відчинив Джофрі. Не пан Ілин, а юнак, що колись був її принцем. Вона лежала у ліжку, засунувши всі запони, і не знала, чи зараз полудень, а чи північ. Перше, що вона почула, був хряскіт дверей. Потім запони на ліжку рвучко відсунулися, а вона затулилася рукою від раптового світла і побачила, що над нею нависають люди.
— Сьогодні ти з’явишся при моєму дворі, — мовив Джофрі. — Помийся та вдягнися, як личить моїй нареченій.
За його плечем стояв Сандор Клеган, вдягнений у просту брунатну камізелю та зелену делію. У вранішньому світлі його спечене обличчя наводило жах. Позаду виднілися двоє лицарів Королегвардії у довгих білих єдвабових корзнах.
Санса натягла ковдру до підборіддя, прикриваючи себе.
— Ні, — заскиглила вона, — благаю… дайте мені спокій.
— Якщо ти не піднімешся і не вдягнешся сама, тебе вдягне Хорт, — мовив Джофрі.
— Благаю, мій принце…
— Тепер я король. Пес, вийми її з ліжка.
Сандор Клеган вхопив її за стан та підняв з перини, незважаючи на слабенький опір. Ковдра впала на підлогу. Санса лишилася прикрита лише тонкою нічною сорочкою.
— Роби, що наказали, дитино, — мовив Клеган. — Вдягнися.
Він обережно, майже ніжно підштовхнув її до шафи з одягом.
Санса сахнулася від усіх прибулих.
— Я зробила все, що наказала королева. Я написала листи, написала все, що вона наказала. Ви обіцяли змилуватися. Прошу, благаю, відпустіть мене додому. Я не вчиню зради, я коритимуся, присягаюся, в мені немає зрадницької крові, немає… Я хочу додому!
Згадавши шляхетні звичаї, вона схилила голову і додала кволим голосом:
— З вашої ласки, мій пане.
— Моєї ласки ти не матимеш, — відрізав Джофрі. — Матінка звеліли, щоб я таки з тобою одружився. Тому ти лишишся тут і коритимешся наказам.
— Я не хочу за вас заміж, — заскиглила Санса. — Ви зітнули голову моєму батькові!
— Він був зрадником. Я не обіцяв, що подарую йому життя, я лише обіцяв змилуватися. І змилувався. Якби він не був твоїм батьком, я б наказав розірвати його конями або здерти шкіру. Натомість я подарував йому швидку смерть.
Санса витріщилася на нього, наче вперше побачила. Він мав на собі підбитого кармазинового жупана, помережаного левами, та парчову коротку накидку з високим коміром, що облямовував обличчя. Санса здивувалася, як колись могла вважати його гарним. Губи він мав м’які, криві й червоні, як черв’яки, що вилазять після дощу, а очі — марнославні та жорстокі.
— Я ненавиджу вас, — прошепотіла вона.
Обличчя короля Джофрі скам'яніло.
— Матінка кажуть, що королю не личить бити свою дружину. Пане Мерине, прошу вас.
Вона й незчулася, як лицар допався до неї, відкинув руку, якою вона спробувала затулити обличчя, і завдав удару по вусі тилом стисненого кулака у рукавичці. Санса не пам’ятала навіть, як впала, і отямилася тільки на коліні серед очерету. У голові гули дзвони. Пан Мерин Трант височів над нею з яскравими плямами крові на кісточках кулаку, вкритого білою шовковою рукавичкою.
— Тепер слухатимешся, чи наказати покарати тебе ще?
Сансине вухо заніміло. Вона торкнулася його і побачила на кінчиках пальців червону вологу.
— Я… що… як накажете, пане.
— Ваша милість, — виправив Джофрі. — Я перевірю, щоб ти з’явилася при дворі.
Він обернувся і пішов геть.
Пан Мерин та пан Арис вийшли слідом, але Сандор Клеган затримався, щоб рвучко поставити її на ноги.
— Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче.
— А що… що він хоче? Прошу, скажіть мені.
— Він хоче, щоб ти всміхалася і гарно пахкотіла, як його чарівна наречена, — проскрипів Хорт. — Хоче, щоб ти щебетала гарненьких слів, яких тебе вчила септа. Хоче, щоб ти його кохала… і боялася.
Коли він пішов, Санса опустилася на очерет і витріщалася на стіну, доки до опочивальні не ввійшли боязко дві покоївки.
— Будь ласка, гарячої води для купелі, — мовила вона, — парфумів, а ще пудри, аби сховати цього синця.
Правий бік обличчя розпух і почав скніти, але вона знала, що Джофрі не захоче бачити в її красі жодних вад.
Гаряча вода нагадала про Зимосіч, а згадка про дім додала їй сили. Вона не милася з дня страти батька, і зараз здригнулася, побачивши, як забруднилася вода. Покоївки зняли засохлу кров з обличчя, відтерли грязюку з тіла, вимили волосся і вичісували його доти, доки воно не зібралося знову густими брунатно-рудими кучерями. Санса не розмовляла з ними, тільки наказувала — то були не її служниці, а ланістерівські, не варті жодної довіри. Коли настав час вдягатися, вона обрала зелену шовкову сукню, в якій була на турнірі. Пригадала, який гречний Джоф був до неї того вечора на учті. Може, він теж згадає той вечір і поводитиметься з нею ласкавіше.
Чекаючи, вона випила склянку вершків та відкусила трохи солодкого печива, аби заспокоїти шлунок. Пан Мерин повернувся опівдні. Він вдяг свого білого обладунка: полив’яну луску, викладену золотом, високого шолома з золотим сонцем на маківці, ринграфа, поножі, латні рукавиці та черевики з блискучої панцерної криці, важке вовняне корзно з пряжкою у подобі золотого лева. Заборола на шоломі не було, тому Санса добре бачила насуплене обличчя лицаря з мішками під очима, великим скривленим ротом, іржаво-рудим, побитим сивиною волоссям.
— Шановна панно, — мовив він, вклоняючись, наче то не він бив її до крові години зо три тому, — їх милість наказали мені супроводити вас до престольної палати.
— А чи не наказали вони заразом і побити мене, якщо я відмовлюся піти?
— Ви відмовляєтеся піти, панно? — перепитав лицар без жодного виразу на обличчі. На синця, що лишився від його удару, він навіть не глянув.
Санса раптом зрозуміла, що він не плекає до неї ненависті. Втім, як і любові. Він взагалі нічого до неї не відчуває. Для нього вона… просто річ.
— Ні, — вимовила вона, підводячись на ноги.
Вона хотіла була розлютитися, зробити йому так боляче, як він їй, пригрозити, що коли стане королевою, то відправить його у вигнання, якщо він насмілиться ще колись накласти на неї руки… але згадала, що казав Хорт, і вимовила тільки:
— Я виконаю будь-який наказ його милості.
— Я так само виконую свій обов'язок, — відповів він.